Лідери радянської доби були неначе зв’язані традицією «класиків марксизму-ленінізму» і видавали на-гора тонни (в перерахунку на наклади) політичних і публіцистичних праць. Утім з кожним новим «товаришем» кількість томів зменшувалася. Повне зібрання творів Леніна – 55 томів (+ невидані роботи ще на пару-трійку); Сталіна – 18; Хрущова – 8. У Брежнєва і Горбачова ПЗТ не виходили, ці генсеки обмежилися кількома книжками (частину з яких написали інші люди). Але і публічні промови на з’їздах і пленумах були невід’ємною частиною їхнього життя.
У сучасній Росії книжки читають дедалі менше, тож Путін нічого такого не пише – досить з нього і кількох десятків статей. А от поговорити він не просто любить, у цьому він справжній професіонал. Традиційних щорічних послань Федеральним зборам, новорічних виступів чи промов на відкритті пам’ятників президенту явно не вистачає. Тому Путін регулярно проводить публічні зустрічі (а точніше – лекції-бенефіси) з главами сусідніх держав, істориками, ветеранами та щоразу частіше з дітьми й підлітками. Або регулярно в березні на стадіонах виправдовує анексію Криму. Вершиною ж його словотворчості є т.зв. «Пряма лінія», під час якої Путін годинами відповідає на начебто народні питання з усіх кінців Росії та іскристо (насправді ні) жартує.
Детально проаналізувати зміст усіх цих заходів – справа майбутніх поколінь політологів і психіатрів. Для нас важливо інше – донедавна жодна велика подія не минала без планового чи позапланового виступу Путіна, в якому той роз’ясняв росіянам, як їм слід сприймати дійсність. І що характерно – усі вони були приурочені до перемог. У 2007-му в Мюнхені він кинув виклик світовому порядку, у 2014-му похвалився анексією Криму (в Москві) та понарікав на США (в Сочі). 2022 рік приніс аж три промови – про «визнання Л/ДНР», про початок «спецоперації» та про анексію чотирьох українських регіонів. Останні «перемоги», очевидно, вийшли так собі, але тут головне – правильно подати думку, тому таких промов явно не поменшає в майбутньому. Путін не гребує взяти по відеозв’язку участь у відкритті індичої ферми, тож і переможне слово в нього завжди знайдеться.
З посланнями парламенту ситуація цікавіша. Ранній Путін (2000–2007) зазвичай робив це ближче до початку року, немовби закладаючи план дій. Медведєв переніс послання на кінець року, зробивши з них щось на кшталт звіту. Пізній Путін (2012–2016) наслідував цю модель, аж раптом так затягнув з підготовкою послання-2017, що виступив з ним уже навесні 2018-го. У Кремлі казали щось про технічні проблеми, але ми ж знаємо – Путіну так і не прийшло до голови, що сказати про 100-ліття революції. Більшовиків-революціонерів він ненавидить справжньою ненавистю абсолютного монарха, але й без них де б він був? І тому хоч як Росія не повернута на власній історії, цей ювілей там зіжмакали і зажували до повної невиразності.
Після того президент РФ знову переніс послання на весну, усе менше підбиваючи підсумки та все більше малюючи безконечно прекрасну Росію майбутнього. Востаннє (чи справді востаннє в усіх сенсах?) це було зроблено 21 квітня цього року, коли здавалося ось-ось – і #КиевНаш. Але не судилося.
Утім навіть якщо Путін більше не пошле парламенту ані рядочка – ніхто й не помітить. Проковтнули ж 2017-й. З «Прямою лінією» так не буде.
Це шоу – особистий піар-захід Путіна. Навіть провівши з Медведєвим «рокіровочку» і ставши у 2008–2012 роках прем’єром, він усе одно залишився в ефірі (виняток – 2004 рік, я так і не зрозумів причину скасування «лінії»). Так от, найпізніший за датою випуск був якраз першим – 24 грудня 2001 року. Нині в Путіна залишився місяць, щоб вийти на спілкування з «народом».
Але чи вийде він?
І річ навіть не в тому, що президенту можуть поставити в прямому ефірі незручне питання про війну чи бідність. Цього не станеться – там випадкових спікерів з неузгодженим текстом не буває, починаючи від самого Путіна. Навіть фрики (як той самий «в’ятський квас») – теж підставні. Проблема в іншому – президенту банально нічого повідати росіянам. Можливо – вперше за його правління.
Довгі роки життя під радянською владою навчили людей звертати увагу не лише на те, що було сказано (прямо й особливо між рядків), а й на те, що було замовчано. Далеко ходити за прикладами не треба – про «Л/ДНР» Путін просторікував 56 хвилин, про оголошення війни Україні – 28 хвилин, про часткову (насправді загальну) мобілізацію – лише 14. Слова закінчилися? Чи довго говорити про складні речі йому фізично неприємно?
А де велика промова Путіна з нагоди втрати Херсона? Тут не витримали й так звані «воєнкори», спеціально спущені з повідця для підняття градуса українофобії. Питання «де Путін, чому він мовчить» чи не вперше в новітній історії перекочувало з кухонь до публічного простору. І хоча глибинний народ, судячи з усього, поразки під Харковом і Херсоном просто не помітив, проблема залишилася. І кожен новий день мовчання Путіна лише поглиблює тріщину між ним і російськими радикалами.
З іншого боку, можливо, Кремль просто береже суспільство від прикрих несподіванок з боку президента. Брякнув же якось Путін про субмарину «Курськ» – «она утонула», а вдів моряків назвав двадцятидоларовими хвойдами. А раптом щось він і цього разу бовкне? Тож хай Суровікін відбріхується і приймає на себе весь негатив за Херсон – для того його й призначили.
Однак Путіну, попри все, доведеться говорити. Бо навіть якщо він омине на «Прямій лінії» нещодавні поразки Росії, санкції та статус держави – спонсора тероризму або взагалі скасує захід, це все одно буде сприйнято як висловлення позиції. Відверто страусячої позиції. А в теперішніх умовах вічно ховати голову в пісок не зможе навіть Путін.
І дуже скоро, буквально впродовж місяця, ми дізнаємося, як російська влада пояснить підданим поточну ситуацію. Чи анонсує «тотальну війну», чи, навпаки, заявить про перемогу. Але навіть якщо нічого не буде оголошено, усі й так усе зрозуміють.
Бо несказані слова іноді звучать голосніше за вимовлені.
P.S. Постійні ракетні удари по Україні – це теж манера спілкування, характерна для Путіна. Видовище занурених у пітьму українських міст тішить серце пересічного росіянина і дозволяє йому забути про претензії до Путіна. Але жоден наркотик не може діяти вічно.
І Путіну рано чи пізно доведеться говорити.
І не виключено, що вже не перед росіянами, а перед суддями міжнародного трибуналу.
