Зрозуміло, що гра британців і шведів на випередження, навіть оминаючи США, засвідчує усвідомлення небезпеки та й той факт, що ворожа Росія ближча до Лондона чи Стокгольма, ніж до Вашингтона.
А ще це свідчення втрати віри в лідерство США, легковажно втрачене непередбачуваним Трампом і не відновлене його наступником. Але – і це, можливо, найголовніше – дуже тонка робота з психікою Путіна, яку в Лондоні ретельно вивчили.
Йдеться про особливості сприйняття світу хазяїном Кремля. Захоплений вивченням можливостей викривлення історії, Путін не міг не читати Нікколо Макіавеллі. Зокрема, про те, що «сильний, але несмертельний удар означає смерть для того, хто його наніс». Путін жити хоче. Удар розраховувати навчився. Його психіку цілком розкривають два історичні епізоди. Перший – захоплення Криму, на що він наважився після ретельної перевірки, що удару у відповідь не буде. Другий – нервове натискання на гальма після збиття турецькою ППО російського літака Су-24 в листопаді 2015 року. Тільки-но перезрілий кадебешник отримує належну відповідь, одразу згадує про обережність і відкочується назад. Це в нашій справі має виняткове значення.
Політичні розклади і символіка 2022 року
Уважні спостерігачі за творенням сучасної історії переконують, що наступний рік має особливе значення для Путіна, який мріє про історичну місію. 30 грудня 1922 року було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Та й самому кремлівському диктаторові виповниться 70 років – вік, що вимагає підбиття підсумків.
З яким політичним розкладом сил хазяїн Кремля підходить до кінця 2021 року?
По-перше, він утворив і підтримує надзвичайно високий рівень небезпеки для України та щонайменше країн Центральної і Східної Європи. Остаточно приборкав Білорусь і може розраховувати на те, що режим Лукашенка втягнеться в будь-який сценарій війни, яку запропонує Росія. Жорстка вертикаль влади дозволяє РФ приймати й оперативно реалізовувати рішення. Тоді як консенсус НАТО здається втраченим і залишилася тільки двостороння активність. Тож момент наступу для Росії зараз є досить вдалим. Правда в тому, що сьогодні НАТО найслабший за всю свою історію.
З іншого боку, багато хто каже про формування нових, більш компактних і мотивованих союзів. І, наприклад, зміцнення співробітництва України, Великобританії і США, та й не виключено, що вже й Швеції, створює контури майбутньої антипутінської коаліції. Тому варто активно працювати з країнами Заходу – вони мають усвідомити, що Україна є частиною не проблеми, а її вирішення.
Тимчасові контингенти американських військ, як це нині в Польщі, дуже бажані. Гадаю, можливість тісної співпраці між Об’єднаним комітетом начальників штабів США та Генеральним штабом ЗСУ є цілком реальною – у галузі оперативного отримання розвідувальної інформації. Ще більш важливою є перспектива розгортання на території України оборонних об’єктів, наприклад, національної системи ПРО США. Не зайве сьогодні було б повернутися до пропозиції спільного виробництва у Дніпрі ракет-мішеней для НПРО США. До речі, розроблена у Дніпрі найпотужніша у світі ракета «Сатана» досі на бойовому чергуванні в ПКС РФ.
Військовий важіль Кремля і можливість його застосування
Росія повністю готова до масштабної війни.
Найбільш вірогідними українські військові називають два сценарії.
За першим, війна може розгорнутися з прикордонного конфлікту в Білорусі. Тут можливі диверсії, прикордонні заворушення. Усе, що вписується в шаблон кадебістської школи – зробити все чужими руками.
Інший, ще більш привабливий сценарій для Путіна – організація внутрішніх заворушень. Тоді і зміна влади виглядатиме досить органічною.
Отже, Путін шукає момент послаблення в Україні. Якщо такий момент настане, то він, безумовно, скористається ним – якщо не очікуватиметься потужного спротиву. Вірогідність такого ходу дуже висока.
Момент може настати будь-коли. Чому? Тому що маневри біля кордонів і гра збройними м’язами є більше психологічними тиском, ніж підготовкою до реальної війни. Війна якщо прийде, то не з кордонів. Автору довелося бути свідком захоплення Вільнюса 1991 року, коли створений під Йонавою батальйон десантників демонстративно завантажував зброю в бойові машини, на Вільнюс здалеку кинули псковську повітряно-десантну дивізію. Такі традиції, а рука Москви справді довга. Ракети, літаки й вертольоти, потужність Чорноморського флоту і відданість режиму Лукашенка, звісно, підбадьорюють Путіна. Але є речі, які його лякають до смерті. Наприклад, «Правий сектор» – не як організація, а збірне поняття, що демонструє здатність української нації до боротьби.
Є ще один вагомий нюанс: Путін може наважитися на удар, якщо буде впевнений, що гейм виявиться коротким. Спробуймо це запам’ятати.
Український шлях: можливі кроки
Звісно, Україна багато чого втратила за ці роки. Зокрема, виявилася нездатною здійснити раціональне переозброєння – з прицілом на нинішню, сучасну війну. Роками зволікала з розвитком системи територіальної оборони. Не придушила до кінця агентурні мережі РФ усередині власних гілок влади та безпекових відомств.
Однак багато чого й досягла. Зокрема, попри неоднорідність суспільства, готовність жити в ритмі Москви демонструє виразна меншість. А народжена в часи незалежності молодь готова до збройного опору Росії, у якій бачить найбільшого ворога для свого майбутнього. Сьогодні «Правий сектор» України – це понад 300 тисяч ветеранів АТО та ООС, а їхні бойові навички можуть створити такі втрати серед переважно необстріляних російських вояків, що Кремль отримає ефект «строкатої стрічки» з відомого оповідання Артура Конан Дойла.
Вагомим аргументом може стати вчасна підготовка структур територіальної оборони. Закон про національний спротив вже ухвалено, і ми маємо його чимось наповнювати. Варто попіклуватися про насичення Військ територіальної оборони легкими озброєннями – від легких мінометів до ПТРК, бажано на колісній базі. Такі автономні підрозділи здатні розмити поняття поля бою та лінії фронту, зокрема, завдавати ударів противнику з будь-якого місця, включно із захопленої ворогом території.
Щодо підготовки до прикордонного конфлікту, то варто забезпечити можливості для застосування різних силових структур, спеціально підготовлених підрозділів Нацгвардії, поліції, прикордонників і, звісно, Сил спеціальних операцій ЗСУ. На жаль, влада не прислухалася до чисельних заяв експертів про необхідність прийняти закон про приватні військові компанії та формувати під наглядом держави такі структури. Тож нині рекомендація може полягати в тому, щоб створювати парамілітарні угруповання на базі структур територіальної оборони, забезпечених стрілецькою зброєю, гранатометами, гранатами.
Не варто недооцінювати довжину кремлівської руки, але не варто її й переоцінювати. Слід просто готуватися до війни. Серйозно. Усім.
Ще один аспект – посилення контррозвідувального режиму, хоча б у прикордонних областях та у вузлових місцях з критичною інфраструктурою. Останнє особливо стосується Харківської та частково Сумської й Полтавської областей.
Усвідомлення занадто високої ціни війни з Україною для путінського Кремля є найкращим запобіжником.
Уроки на майбутнє
Лише здатність застосовувати силу є головною передумовою виживання та розвитку України.
В Україні вже змінилося військове керівництво, і воно більш підготовлене до належної відповіді, ніж попереднє. Доказом цього стало бойове застосування безпілотника «Байрактар».
Путін пришвидшує ситуацію зі свого боку, тому що розуміє: мине ще трохи часу – і Україна вийде із зони своєї вразливості.
Україна мусить переглянути плани переозброєння, тому що оптимальний і розумний шлях передбачає акценти на тактичних і оперативно-тактичних системах, які зроблять підрозділи максимально автономними й автоматизованими. Автоматизація та роботизація та тлі форсованих розробок ракетного щита мають стати доктриною Києва.
Нам потрібно близько п’яти років, щоб вийти із зони небезпеки масштабної війни від ворожої Росії. Але для цього треба збільшити бюджет на переозброєння хоча б утричі. Зубів для впевненого та ефективного протистояння недостатньо – потрібні гострі ікла.
