Мирославе, як це — повернутися до режисури після такої довгої перерви?
Я не сказав би, що повернувся. Я нікуди не йшов. Просто не був на майданчику, але весь цей час працював: писав сценарії, розвивав проєкти. Наприклад, був проєкт «Тигр», над яким я працював п’ять років. У нашій сфері процес завжди довгий: рік пишеш, рік шукаєш гроші, потім усе тягнеться далі. І якщо фільм не запускається, то здається, ніби в тебе пауза. Але насправді підводна робота триває постійно.
Як потрапили до проєкту «Війна очима тварин»?
Мені подзвонив друг, продюсер Олег Кохан. Це була його ідея — зробити альманах з коротких фільмів про війну. Почали знімати ще у 2022-му, практично відразу після повномасштабного вторгнення. Ми з Олегом давно дружимо, маємо спільні проєкти — частина так і не реалізована, частина, може, ще оживе.
Олег розповідав, як у перші дні вторгнення він стояв у нічних чергуваннях. Каже: «Стою серед темряви, нічого не зрозуміло, і раптом мене просто осяяло: треба щось робити, треба фіксувати цей час». Ось із цієї ідеї все й почалося. Знайшли якісь гроші, зібрали команду, почали знімати незалежно, без держфінансування. І треба віддати належне — це справжній подвиг. Бо збирати велику знімальну групу під Києвом у 2022 році, коли навколо небезпека — це не просто сміливість, це, можливо, навіть безрозсудство. Але саме завдяки цій впертості фільм і народився.
Коли у проєкті з’явився Шон Пенн?
Олег мені подзвонив уже напередодні Канн і каже: «Є шанс зробити короткий метр з Шоном Пенном». Вони відправили йому «Плем’я», він подивився, сказав: «Класно, я хочу познайомитися з режисером». Наступного ранку я вже летів у Ніццу. Ми зустрілися всі разом — я, Олег, продюсер Олексій Макухін і Шон. Провели три дні в Каннах, розмовляли без кінця — про кіно, про політику, про Україну. Усе це було дуже щиро. Шон — той тип людини, який не просто в темі, а реально заглиблений: знає імена, контексти, нюанси. Постійно щось уточнював, розпитував.
Він показав нам свій фільм Superpower, який тоді ще доробляв. Це було схоже не на показ, а на зустріч друзів, де всі обговорюють кожен кадр. Він запитував про враження, про деталі.
Ви згадували, що хвилювалися перед зйомками з ним.
Дуже. У нього ж такий імідж траблмейкера: бійки, конфлікти, історії з таблоїдів. Але в роботі він абсолютно інший: дисциплінований, чіткий, без жодних зіркових заморочок.
Перед зйомками ми приїхали до Лос-Анджелеса з американським оператором, зробили весь блокінг сцен заздалегідь: визначили камери, об’єктиви, світло. Тобто коли Шон приїхав на майданчик, усе вже стояло на точках. Він просто прийшов, подивився і сказав: «Окей, працюємо». І це було як музика — усе злагоджено, спокійно, без хаосу.
Ми знімали двома камерами, з великою командою: багато техніки, купа світла, справжній американський масштаб. І попри те, що фільм доволі аскетичний, технічно він зроблений складно. Шон працював дуже зібрано: дубль за дублем шукав потрібний тон, мікропластичність, навіть дихання.
Я казав дружині: він мені чимось нагадує Олеся Ульяненка (письменник, культова постать літератури 2000-х. — Ред.). — такий самий харизматичний.
Як відбувалися зйомки технічно?
Ми працювали максимально близько до ідеалу. Але враховуючи, що зйомки в Лос-Анджелесі з Шоном Пенном — це шалені гроші, я вирішив зробити прешут. У Києві ми орендували звукову студію, схожу за архітектурою на ту, де мала відбуватися дія, узяли двох статистів, дві камери, операторів — і фактично прогнали весь фільм наперед. Це допомогло зрозуміти крупності, світло, динаміку сцен. Я змонтував цей чернетковий варіант, і коли вже приїхав у Лос-Анджелес, мав готову відеоінструкцію з позиціями камер, світла, рухом акторів. Це значно спростило роботу.
Ми знімали Шона в Лос-Анджелесі, а вже через кілька місяців — сцену з Денисом Капустіним, який відповідає його герою. Знімали в Карпатах, на Драгобраті, тому що тоді в Україні майже не було снігу. Ми шукали хоч якийсь зимовий пейзаж. І коли знайшли, знімали там дві доби. Денис працював у важких умовах, уночі, з прикріпленою до тіла камерою. Це була фізично дуже складна робота. Я вдячний йому за витримку — він неймовірно талановитий актор, зараз грає в театрі, і я щиро сподіваюся, що це тільки початок його великої кар’єри.
Було щось особливо пам’ятне на майданчику?
Так, ми з оператором трохи помучили Шона однією ідеєю. Хотіли подавати зображення з 16 мм проєктора на його обличчя — такий ефект мав бути. Довго пробували, виставляли світло, техніку, але технічно це не спрацювало. І Шон терпляче стояв, жартував, не показував роздратування. Це багато говорить про людину такого рівня.
І ще мене вразило, що ми закінчили зйомку раніше, ніж планували. Просто все настільки було організовано, що коли останній дубль відзняли, виявилося, що знімати більше нічого. І ми просто обнялися й домовилися наступного дня випити на прощання. Це був момент, коли розумієш: зірковість зникає, залишається просто партнерство й повага.
Чому це фільм про орлів, адже Чорнобиль у першу чергу не з птахами асоціюється…
Чорнобиль для мене — це певний сентимент і водночас наш культурний трейдмарк. А орли... бо вони класні (сміється).
Якщо серйозно, це символ сили, духу, куражу. Ми використали футаж з орлом у сцені — не для буквального сенсу, а як метафору. А загалом Чорнобильська зона має приголомшливе біорізноманіття. Біологи до війни досліджували її не менше, ніж фізики-ядерники. Тому цей простір ідеальний для метафор, де людина й природа, війна й тварини переплітаються.
Якщо в «Племені» немає реплік, то в «Орлі», навпаки, усе побудовано на звуці. Це свідомий контраст?
Я сказав би, що це продовження. У «Племені» немає вербальної мови, але звук там є, і він дуже ретельно зроблений. Ми із Сергієм Степанським довго шукали баланс, звук там відіграє колосальну роль. В «Орлі» це ще більше підкреслено. Звук — основа. Це певний омаж Blow Out Браяна де Пальми, який відштовхувався від Blow Up Антоніоні. Якщо хочете, це така кінематографічна естафета: від візуального до аудіального. Можна навіть сказати, що оглушення в кінці фільму — теж частина цієї теми.
Цього року Спілка критиків визнала «Плем’я» найкращим дебютом десятиліття («Плем’я» — повнометражний дебют Слабошпицького. — Ред.). Що для вас означає така оцінка?
Це дуже приємно. У списку понад сотня дебютів, і бути першим через десять років після релізу — це круто. До того ще був список ста найкращих українських фільмів від Центру Довженка — і я там перший живий (сміється). Переді мною — Довженко, Вертов, Параджанов. Чудова компанія, я підписуюсь під тим, щоб іти слідом за ними.
Ви згадували про «Тигра». Яка зараз доля цього проєкту?
«Тигр» — це історія завдовжки з десятиліття. Спершу це мав бути фільм студії Focus Features, продюсували Даррен Аронофскі і Бред Пітт. Я приєднався пізніше, уже п’ятим сценаристом після кількох переписувань. Ми рухалися до зйомок, проєкт уже продавали на Каннському кіноринку, старт мав бути 2023-го у Фінляндії. Але як часто буває в Голлівуді, усе зупинилося. П’ять років життя я вклав у цей сценарій. І все ще сподіваюся, що фільм оживе.
Наскільки це репутаційно правильно — працювати над фільмом про події в Росії?
Це екранізація книги Джона Вейланта — документальної історії про 1990-ті на Далекому Сході, де справді існував загін «Тигр», що займався медіацією між людьми і тваринами (загін «Тигр» — формування, створене в середині 1990-х на кошти західних фондів, зокрема WWF, куди входили місцеві мешканці, боролося з винищенням амурських тигрів браконьєрами та лісозаготівельниками; існувало до середини 2000-х. — Ред.). Цей загін не створювали росіяни, і цей фільм — повністю голлівудський проєкт. Тигри не обирають, у якій країні водитися. Це вражаюча історія, дуже людяна, філософська, про баланс між природою і людиною.
Мій батько проходив строкову службу на Далекому Сході у 1980-х. З його спогадів: колись тигр зайшов у їхню частину, а командування заборонило їм стріляти і наказало всім сховатись і чекати, поки тигр сам вийде в тайгу — тому що він червонокнижний. З вовками, він згадує, розправлялись одразу.
О, це дуже цікаво. Я такої історії не чув, хоча багато спілкувався на цю тему з різними сторонами: і з браконьєрами, і з природоохоронцями, через Zoom. Вони розповідали, як ставити пастки, як працює місцева екосистема. Це дало мені відчуття живої тканини історії. Я завжди шукаю ці перлинки — як у «Племені», коли копаєш глибше і раптом знаходиш правду, яку неможливо вигадати.
Раніше ви згадали, що Шон Пенн чимось нагадав вам письменника Олеся Ульяненка. Я знаю, що ви не лише дружили з Ульяненком, а й створили сценарій до документального фільму про його життя. Нещодавно цей фільм показували в Японії, яка його подальша доля?
Так, ми справді дружили. Цей фільм зняла Юлія Шашкова — режисерка новели «Корова» у «Війні очима тварин». Продюсували його ми разом з Володимиром Тихим. Фільм вийшов під назвою «Ульяненко. Без цензури» і досі живе своїм життям: його показують на фестивалях, в університетах по всьому світу. Ця історія дуже камерна й нішева, як творчість Уляна. Я радий, що фільм живе своїм насиченим нішевим життям.
Але ще була книга «Ульяненко. Без цензури». Після його смерті я зібрав сорок інтерв’ю, які він давав різним ЗМІ. Це була спроба дати йому можливість говорити самому. Я звертався до всіх журналістів, отримував дозволи на використання текстів — і в результаті вийшла збірка, яку сьогодні часто цитують усі, хто пише чи досліджує його творчість. У фейсбуці навіть є сторінка «Ульяненко без цензури», де ми з друзями продовжуємо публікувати новини, архіви, матеріали, пов’язані з ним.
Ви не планували екранізувати якийсь його твір?
Насправді була ціла серія ініціатив, яку ми називали пакетом Ульяненка. Туди входили короткометражка «Наказ» за його воєнною новелою про досвід служби в Афганістані, екранізація «Серафими» (режисеркою мала бути Марися Нікітюк) і адаптація «Сталінки», над якою працював Володимир Тихий. На жаль, більшість цих проєктів не реалізовані — частково через фінансування, частково через зміну команди. Я із самим Ульяненком кілька разів пробував писати сценарій. Але він був дуже цілісний автор, і перенести його прозу у формат кіно було складно. Ми не встигли завершити жодного спільного сценарію, але ці спроби багато чого мене навчили.
Узагалі Улян був дуже кіношним письменником. У його прозі відчувається ритм, монтажність, кіношна логіка сцен. Я впевнений, що частину героїв він писав з натхненням від кіно. У «Квітах Содому» легко впізнати дует на кшталт Джона Траволти й Семюела Л. Джексона з Pulp Fiction. Він часто казав: «Письменники зазвичай важкі люди, а режисери нормальні. Тому дружити треба з режисерами».
І наостанок: над чим ви зараз працюєте?
Є кілька проєктів, але поки що вони або під ембарго, або на стадії, коли краще не наврочити. Скажімо так: працюю, пишу, готуюсь до наступного знімального етапу. Сподіваюся, наступного разу ми розмовлятимемо вже після прем’єри.