Вікторіє, Денисе, я хотіла б почати із запитання про те, як трансформувалося культурне середовище за час повномасштабної війни і як всередині цього змінюються культурні інституції та ініціативи.
Вікторія Наріжна: Мені здається, що за роки великої війни життя не тільки в культурі, але й у суспільстві сповнилося нових викликів, але заразом і відкрилися нові вікна можливостей.
Основним викликом, без сумніву, є безпека — це дуже впливає на те, які культурні події ми можемо або не можемо провести. Наприклад, з фестивалем Book Spaсe ми довго зважували, чи можемо проводити захід з огляду на безпеку аудиторії. У Дніпрі велика проблема з укриттями: у місті фактично немає локацій, які можуть умістити багато відвідувачів і водночас мають добре захищене укриття. У результаті вирішили проводити фестиваль у Центрі сучасної культури — там через стіну ліцей № 100, тож була можливість домовитися про використання його укриття.
Підготовку до фестивалю розпочали зі спроби зрозуміти, чи вдасться зробити ярмарок, чи поїдуть до Дніпра видавці? Провели опитування — і були вражені, як багато видавництв з інших міст вважають Дніпро небезпечним через близькість до фронту (хоча тоді лінія фронту була значно далі від нас, ніж зараз). Частина гостей була готова їхати до нас за будь-яких умов, відчуваючи потребу підтримати у складні часи. Частина ж не була готова їхати за жодних обставин через небезпеку. Те саме і з закордонними гостями: до нас і до великої війни не дуже охоче їхали, а після повномасштабного вторгнення ситуація лише погіршала.
З іншого боку, за останні роки неймовірно зросла цікавість аудиторії до культурних подій. Якщо раніше, проводячи в Дніпрі будь-який культурний захід, ми переймалися, чи хтось прийде, то тепер можна бути точно певним, що аудиторія буде.
Дніпро в цьому сенсі цікаве місто: попри те, що це мегаполіс, його культурна бульбашка досить невелика і залучити аудиторію до культурних проєктів там буває складно.
Вікторія Наріжна: До повномасштабної війни це було саме так. Можна було придумати чудову програму, привезти класних спікерів, а приходило півтора десятка людей. Але від початку повномасштабного вторгнення, коли перший шок минув і життя потроху відновилося, популярність культурних подій зросла в рази. Проте гадаю, це голод не лише по культурі, а й по можливості побути разом і заразом по всьому, що поглиблює наше відчуття власної ідентичності. Усі події, пов'язані з цим, нині мають величезний успіх.
Денис Васильєв: Я можу лише підтримати сказане Вікторією. Але якщо до Дніпра на культурні події ще хтось доїжджає, то до Запоріжжя вже майже ніхто.
Що в Запоріжжі нині відбувається з культурою? На жаль, нічого доброго. Культури фактично немає в локальному інформаційному просторі: місцеві ЗМІ та радіо не запрошують на ефіри й не беруть у ротацію місцевих музикантів, не висвітлюють культурних й інтелектуальних подій. Місцеві журналісти реагують тільки на події національного масштабу, локальний же культурний процес фактично відсутній у нашому інфопросторі. Також у Запоріжжі фактично немає культурної критики.
Чи в цій лакуні інформаційного простору Запоріжжя натомість витворюється щось нове — локальні або гіперлокальні ЗМІ, подкасти, блоги тощо?
Денис Васильєв: На жаль, наразі ні. Навпаки, інформаційний простір узурпують ті, хто має до нього доступ. У нас була місцева муніципальна телемережа з незалежною редакцією, але зараз її повністю контролює місцева влада. Тож, на жаль, незалежні митці наразі не мають доступу до медіа. Ситуацію ускладнює і те, що більшість незалежних митців виїхали з міста й регіону. У результаті дуже змінився клімат: немає жодної критичної дискусії, натомість розквітло «провладне» мистецтво: місто потерпає від великої кількості відверто поганого плакатного мистецтва.
Не бракує інших проблем. Як і в Дніпрі, для нас дуже актуальне питання безпеки. У місті працюють підземні укриття в палацах культури. Але вони також повністю підконтрольні місцевому департаменту культури, і жоден незалежний митець не може провести там подію — усе розписано наперед муніципальними закладами.
З позитивного: великий плюс бачу в підсиленні патріотичної тематики в культурі. У нас з'явилася шалена кількість стритарту, муралів, пов'язаних з тематикою підтримки війська й морального духу населення.
Які ключові процеси ви бачите в культурному середовищі? Можливо, є якісь особливості функціонування культурних інституцій саме у ваших регіонах або на загальнонаціональному рівні?
Денис Васильєв: Я можу тут розповісти про свої професійні спостереження. Як експерт ГО For Сulture, я був долучений до створення та реалізації стратегій чотирьох міст: Рівного, Вінниці, Полтави й Одеси. Скрізь це був дуже цінний обмін досвідом і локальними практиками. Мені шкода, що моє рідне Запоріжжя не виграло цього конкурсу, проте і в нас відбувається багато важливих процесів: зокрема, помітно виріс рівень низових ініціатив, почався рух у бік адаптації стратегії з розвитку культури, зріс запит на культурно-креативні індустрії.
На жаль, наш місцевий департамент культури і досі не дуже розуміє, що робити з розвитком культурно-креативної сфери. При цьому культурно-креативні індустрії — це сектор, що зростає навіть під час великої війни, формуючи майже чверть бюджету Запоріжжя не лише внесками до місцевого бюджету, а й кількістю робочих місць. З урахуванням того, що великий бізнес у регіоні майже повністю зупинився через руйнування й ракетні обстріли, сектор ККІ стає ще важливішим, адже працює навіть зараз.
Може, це брак розуміння, що таке культурно-креативні індустрії? Бо в держави є сприйняття, що культура — це щось декоративно-розважальне, пісні-танці, а не глибокі сенси і не складова економічного потенціалу країни.
Денис Васильєв: Так, і це створює небезпечну пастку, адже в місті справжній культурний вакуум, у який дуже легко вкинути будь-яку пропаганду під маскою культури. А замість розвитку культурної сфери це переслідує зовсім інші цілі, найчастіше політичні.
Вікторія Наріжна: Я маю сказати, що перспектива Дніпра тут дещо відрізняється від Запоріжжя. Денис каже, що в їхньому місті все обертається довкола стосунків між культурними акторами й міською владою. Я не можу сказати, що це питання в Дніпрі не стоїть взагалі, але воно не є питанням життя і смерті. У нас є одразу кілька культурних середовищ, так чи інакше об'єднаних між собою, але при цьому вони створюють різний продукт. Якщо говорити про фестиваль Book Space, то цей проєкт свого часу виник на запит міської влади: місто хотіло, щоб у нас був книжковий фестиваль, і було готове виділяти на це фінансові ресурси.
Це, звісно, добра амбіція, але ми, на жаль, знаємо, яким хитким може бути цей запит у наших реаліях: сьогодні він є, а за кілька років обставини можуть змінитися.
Вікторія Наріжна: Власне, і це зі самого початку було для мене пересторогою. Саме тому було дуже важливо забезпечити проєкту певну сталість, незалежно від політичної ситуації.
Повномасштабна війна показала, що це була правильна стратегія. Не можу сказати, що в нашому місті наразі зовсім нульові бюджети на культуру, але їх, очевидно, недостатньо. Тож Book Space випав з обійми проєктів, які місцева влада готова системно підтримувати. У результаті стало зрозуміло, що нам потрібно дбати про себе самотужки. І це якраз прекрасна можливість зміцнити нашу інституційну незалежність, заради чого ми і відродили фестиваль. Цьогоріч ми мали від міста лише часткове фінансування (до 50 % бюджету). Тож ми почали шукати альтернативні джерела фінансування.
Як перерозподілилися джерела фінансування Book Space? Якщо близько 50 % закрив міський бюджет, що становило решту 50 %?
Вікторія Наріжна: Донорська допомога і партнерські залучення. Цього року ми вперше за час існування фестивалю поставили ринкову ціну на місце на ярмарку. Перший ярмарок у 2018 році відбувався з безкоштовними місцями, і це був не дуже вдалий досвід, тож надалі ми ввели невелику платню. За ці кілька років ми багато дискутували з місцевою владою про те, як побудувати систему внесків за місця на ярмарку, і в результаті створили систему, де ціна відповідає реаліям ринку. Також у нас є багато партнерів, що допомогли нам привезти низку гостей фестивалю і включилися у програму на рівні подій.
Реакція містян на відродження Book Space була дуже теплою. Також приїхали військові, що служать неподалік.
Повертаючись до питання про взаємини культурного середовища з місцевою владою: на відміну від того, що говорить про запорізьку владу Денис, у мене немає відчуття, що місцева влада в Дніпрі намагається щось узурпувати чи впливати на інфопростір. Швидше є симптоматика збайдужіння й самоусунення. Для нашого місцевого департаменту культури найкраща стратегія — робити тільки щось безпечне з погляду витрачання коштів.
Тому від незалежного культурного сектору багато залежить. І тут дуже гостро постає питання якісних кадрів. Не можу сказати, що з міста відбувся великий відтік кадрів після 2022 року: ніхто з ключових гравців культурної спільноти не поїхав, бо місцеві менеджери культури — це люди, для яких це життєва місія і які не готові її покинути. Тож наш відтік людського капіталу — це та частина культурної спільноти, що пішла на фронт.
Поговорімо про інституційні перезавантаження, які відбуваються з багатьма культурними інституціями і зачіпають буквально всі аспекти діяльності, від інституційної місії до роботи з командою чи програмної політики. Чи цей процес зачепив ваші проєкти? І що ви бачите у професійному полі в цьому контексті?
Вікторія Наріжна: Мені здається, що цей процес перезапуску або інституційного пошуку відбувався і до повномасштабної війни, принаймні з культурними інституціями Дніпра. Як я вже казала, у нас досить специфічна аудиторія, до якої потрібен особливий підхід, відтак ми постійно перебуваємо в пошуку чогось нового.
Дуже цікаво, що в Дніпрі під час великої війни почали з'являтися книгарні. У нашому місті ніколи не було багато книгарень, і не тому, що люди не читають — просто звикли замовляти книжки онлайн. Але за час повномасштабної війни з'явилися вже дві книгарні-кав'ярні, обидві досить популярні. На мій погляд, це не зовсім про інституційне переосмислення, а радше про заповнення ніші, яка досі пустувала.
Загалом же мені здається, що процеси інституційних перезавантажень у нас тривають з постмайданних часів — тобто це історія про довший таймлайн.
Денис Васильєв: Думаю, наші міста в цьому сенсі дуже подібні. Так склалося історично, що ще за радянських часів хтось вирішив, що Запоріжжю як промисловому місту не потрібні театри й загалом сфера культури. І це «прокляття», на жаль, діє до сьогодні: в нашому місті немає опери, балету, по культурні події всі досі їздять до Дніпра чи кудись далі. Запоріжжя ж не має амбіції створювати щось подібне, не має базової культурної інфраструктури. У результаті місто за кошти місцевого бюджету виховує молодих музикантів, які згодом виїжджають до консерваторій Києва чи Дніпра, оскільки власної у нас мати не прагнуть.
Це якесь дуже рудиментарне мислення.
Денис Васильєв: У нас були палаци культури, які належали таким промисловим гігантам, як Автозаз, Запоріжсталь, Дніпроспецсталь»і т.д. Ці підприємства мали власну культурну інфраструктуру і з прибутків могли утримувати палаци культури з колективами. Коли відбулася приватизація, від цих об'єктів відмовилися, місцеві палаци культури занепали. Щось перехопило місто, але я вже казав, як місцева влада Запоріжжя сприймає культуру, тож тут також великі проблеми.
Наразі жодної чіткої стратегії місцевий департамент культури не має. Усе відбувається дуже ситуативно й безсистемно, від фінансування культурної сфери до програмування подій. Тому вся надія на проактивність незалежного культурного сектору.
Ми згадали про роль держави на місцевому рівні, але я хотіла б поговорити заразом і про вимір загальнонаціональних культурних політик. Які ключові процеси ви нині бачите та про що вони можуть свідчити?
Денис Васильєв: Я бачу тут більше позитиву. Я залучений до проєкту RES-POL як експерт у сфері культурно-креативних індустрій, також працюю експертом в Українському культурному фонді, тому активно відслідковую процеси, пов’язані зі змінами в галузі культурних політик. Серед іншого я відзначив би як важливу зміну інституційну трансформацію УКФ завдяки новому керівництву й оновленому на початку 2025 року складу наглядової ради.
Вікторія Наріжна: Мені здається, головною точкою докладання зусиль мала б бути не так взаємодія держави з культурою, як взаємодія держави з освітою. Я думаю, що наш культурний продукт часом нема кому споживати, бо в нас зі шкільної лави виходять діти, не орієнтовані на споживання культури. І з цим треба працювати. Тож коли ми говоримо про культурні політики, то маємо зосереджуватися на ґрунтовній реформі освіти. І на тому, як культура може працювати на освіту, як культурні ініціативи можуть знаходити контакт зі школами. Тоді й освіта працюватиме на культуру. Інакше будь-які стратегії залишаться лише на папері.