Багато дивного є на планеті нашій. Живе такий собі неголений, нестрижений і неврівноважений Тедді (Джессі Племонс) у халупі із заклеєними фольгою вікнами десь посеред глухого американського міжʼярʼя і вважає, що його начальниця, генеральна директорка фармацевтичної компанії Auxolith Мішель Фуллер (Емма Стоун) — чужопланетянка. А ще Тедді — бджоляр. Бо бджолам загрожує вимирання і треба їх рятувати. Бугонія — давньогрецький ритуал, ґрунтований на вірі, що бджоли можуть народитися з туші жертовного бика. Питання в тому, хто в цій історії бик, а хто — жрець з ножем.
Тедді, як і його довірливий, добросердний кузен Дон (зворушливий дебют Ейдана Дельбіса), є жертвами піонерської біотехнології Auxolith. Мати Тедді (Алісія Сільверстоун) взагалі лежить у комі після невдалого застосування експериментальних ліків компанії. Тож месники після ретельної підготовки викрадають директорку, голять їй голову й зачиняють у підвалі. Допитують із застосуванням як психологічного, так і фізичного впливу, аби Мішель установила контакт з небесним начальством, щоб провести переговори, бо скоро вже місячне затемнення, коли імператорський корабель вийде на ближню орбіту.
Нещаслива родина, ігри у владу, оселя, що стає тюрмою — улюблені мотиви Лантімоса з перших його днів у кіно. У «Бугонії» новими темами є розлога конспірологія і антикорпоративний пафос — з останнім дуже придався досвід роботи сценариста Віллі Трейсі в серіалі НВО «Спадкоємці». Тедді щиро вірить у змову прибульців, а Лантімос додає перцю, періодично вставляючи титри на тлі пласкої Землі: «5 днів до місячного затемнення», «3 дні», «1 день». Емма Стоун на повну потужність задіює вміння грати жорстких героїнь: Мішель зібрана й цілеспрямована, як крилата ракета, маніпулятивна, наче візантійський вельможа, вбивчо доброзичлива до підлеглих, а коли доходить до бійки, перетворюється на правдивого берсерка. Голомоза Емма Стоун — страшна сила. Але й щось людське інколи прозирає в її очах.
«Бугонія» — десята режисерська робота Лантімоса і, можливо, перша викінчена комедія в його фільмографії. У «Бідолашних створіннях» (2023) і «Видах милосердя» (2024) чимало кумедних елементів, але «Бугонія» до останнього кадру включно — чорна, немилосердна і дуже смішна сатира. Деякі складники дають окрему кіноманійну втіху. Музика Джерскіна Фендрікса знову лякає і лоскоче, як у «Бідолашних створіннях». Світ бджіл — кольорова пишнота, світ людей — холоднуватий бетонний мурашник (оператор Роббі Раян працює з Лантімосом останні сім років). Напад Тедді й Дона на Мішель розіграли з віртуозною незграбністю, вартою Бастера Кітона. Друг дитинства Тедді, вайлуватий шериф — явна шпилька в бік кіношних копів. Ну а фінал бринить апокаліптично грандіозною насмішкою — але утримаємося від спойлерів.
Утримаємося від спойлерів, не псуватимемо враження, бо хоч Йоргос і не любить людство, але ж людство, принаймні частина, любить Йоргоса.
***
У рамках промокампанії фільму вібулася онлайнова пресконфренція Йоргоса Лантімоса, Вілла Трейсі, Емми Стоун і Джессі Племенса. Пропонуємо вам найцікавіші фрагменти цієї розмови.
Чому тематика фільму актуальна сьогодні? Чим вона резонує вам особисто?
Вілл Трейсі: Я пив каву з Арі Астером (продюсер фільму. — Авт.) в Іст-Віллідж, і він розповів мені про фільм «Врятуйте зелену планету!», мовляв, там є щось цікаве для мене. Тож я подивився його і відчув, що тут можна зробити дуже сучасне і дуже американське кіно. Я не підходив до нього як до римейку. Мабуть, ще вплинули обставини, за яких я писав сценарій, а саме перший локдаун у Нью-Йорку. А ще в нас народилася дитина, тож ми були подвійно ізольовані. Я написав сценарій дуже швидко, не впевнений у тому, чому вірити, що буде далі. Можливо, це позначилося на історії. Я не зовсім відповів на питання про резонанс.
Параноя від писання сценарію в ізоляції помітна у фільмі.
Вілл Трейсі: Мабуть, так.
Йоргосе, а як у вас?
Йоргос Лантімос: Коли я прочитав історію, вона здалася мені захопливою і складною. На початку, коли читаю щось цікаве, то інтуїтивно відчуваю, що в цьому є набагато більше, ніж на поверхні. А тепер, знявши фільм, я набагато краще розумію його теми і те, наскільки він актуальний сьогодні. Стан світу відбивається через цих персонажів. Так, там є що розпаковувати, але це в основному завдання для глядачів: фільм дає їм простір для цього.
Емма і Джессі, як щодо вас?
Емма Стоун: Я полюбила цю історію з першої ж миті. Уже на перших 20–30 сторінках, як і з книгою, ти розумієш, чи близькі тобі ці почуття або голос. Мені здалося цікавим, як мій розум вагався: чи це правда, чи ні, чи героїня така, як про неї кажуть, чи ні, що зробить Тедді, до якого рівня насильства дійде, до яких висновків. Це було непередбачувано, дивно, емоційно і смішно.
Джессі Племенс: Єдине, що я додав би: очевидно, ми живемо в часи, які дезорієнтують і лякають. Тому якась несвідома частина мене завжди шукає щось: чи то музику, чи мистецтво, чи кіно, — що є справжнім, чесним дослідженням, без намагання дати однозначну мораль. Я відчув, що Вілл ніби провів магічний трюк з персонажами, які здавалися ідеальними представниками двох сторін світу. Пам'ятаю одну з наших перших розмов. Вілл сказав, що під час COVID він багато думав про те, яку позицію займають люди, про їхні онлайнові я, про всю ту жовч, яку вони виливають одне на одного, коли ховаються за екраном, і що трапиться, якщо зібрати двох таких людей в одній кімнаті (сміється). Дуже цікава динаміка, я ще такого не бачив.
Припускаю, ви всі досліджували теорії змови. Наскільки цікаво грати в цьому світі? У вас є улюблена теорія змови?
Джессі Племенс: Я казав це раніше і скажу ще раз.
Емма Стоун: Ой, знову!
Джессі Племенс: Птахів не існує!
Емма Стоун: Це навіть не теорія змови.
Джессі Племенс: Це досить поширена думка.
Емма Стоун: Ви думаєте, що в Нью-Йорку просто купа голубів? Я так не думаю.
Джессі Племенс: Так (сміється).
Емма Стоун: Вони — це шпигунські камери!
Йоргос Лантімос: Я думаю, що Земля пласка, як я вже згадував у фільмі.
Джессі Племенс: Так, він дійсно так вважає!
Йоргос Лантімос: Так!
Джессі Племенс: Це божевілля!
Емма Стоун: Так яскраво!
Вілл Трейсі: Я вірю, що Йоргос убив Кеннеді!
Емма Стоун: (сміється) О ні, тільки не це знову! Вілле, ти повинен припинити це.
Йоргосе, розкажіть про кастинг. Як ви зібрали цих акторів?
Йоргос Лантімос: Думаю, відповідь щодо цих двох досить проста і зрозуміла. Я надіслав сценарій Еммі, щойно його прочитав, щоб дізнатися, чи вона відчуває те саме. Вона відчувала. Ми якраз працювали над фільмом «Види милосердя», де Джессі грав трьох різних персонажів у трьох історіях. Про щось подібне я думав і в «Бугонії». А потім, надихнувшись тим, як у сценарії написаний Дон, я вирішив додати до складу непрофесійного актора — роблю так у всіх своїх фільмах. Аналізуючи, як цей персонаж функціонує, я подумав: добре, аби він був нейровідмінним, мав інакшу чутливість і розуміння світу.
Тож ми звернулися до кастинг-директорки Дженніфер Вендітті, яка має великий досвід у пошуку непрофесійних акторів. Вона знайшла Ейдана досить скоро. Ми відразу його полюбили, але продовжували шукати — і все одно завжди поверталися до нього. Тож зустрілися з ним особисто, коли хотіли протестувати камеру VistaVision, поїхали до Лос-Анджелеса з Джессі й Еммою, провели кілька тестів. Дуже нервували перед зустріччю. Ейдан виявився чудовим, дуже чесним, дуже був собою. Одразу відчувалося, що це правильно — зробити його душею фільму і балансом між конфліктом світів.
Йоргосе, Еммо й Джессі, ви вже раніше працювали разом. Як ваші стосунки розвивалися під час цих зйомок?
Джессі Племенс: Коли вже маєш досвід співпраці, то не потрібно знайомитися, надмірно пояснювати себе. Але кожен проєкт — окрема істота, яку ми намагаємося розібрати. Тож це додає впевненості, щоб разом з усіма зробити крок у невідоме. І це не тільки Емма, Йоргос і я. Багато членів знімальної групи роблять те саме. На початку всі рухаються самостійно, збирають натхнення і приносять його назад. Це постійний процес руху за своїми інстинктами й тим, що здається правильним.
Йоргос Лантімос: Крім того, цього разу не було багато часу на репетиції.
Джессі Племенс: Що мене дуже напружувало.
Емма Стоун: Ми просували «Види милосердя» одночасно з підготовкою до «Бугонії». Тож багато часу проводили разом утрьох і могли знайти потрібний тон набагато швидше, ніж якби були один для одного новими людьми. Достатньо було запам'ятати свої репліки.
Ідея відсутності репетицій виглядає захопливо. Не треба забагато думати, правильно?
Емма Стоун: Чесно кажучи, репетиції ніколи не схожі на надмірне обмірковування.
Йоргос Лантімос: Навпаки. Це намагання уникнути його.
Емма Стоун: Це більше схоже на вправи з довіри одне до одного. А ми вже мали це. Ми ніби група човнів, а Йоргос — берег, і всі приходять на своїх човнах і привозять речі на берег. Він дозволяє всім зайнятися творчістю, а потім кожен знову вирушає, щоб знайти щось інше, і причалює, розповідає історію.
Чи є щось, чого ви не зробили б для Йоргоса, якісь божевільні рішення?
Емма Стоун: Це завжди складне питання. Не знаю... Тобто все, що я коли-небудь робила у фільмах Йоргоса, було в сценарії (сміється). Напевно, є мільйон речей, яких я не зробила б.
Йоргос Лантімос: Траплялося таке.
Емма Стоун: Так. Ми завжди про це говоримо. Невелика справа.
Вілл Трейсі: Йоргос мені просто сказав: «Якщо тобі щось не подобається, ти повинен мені про це сказати». Я ніколи не відчував, що він віддає мені накази. Я міг вийти на своєму човні і знайти те, що хочу. Ми дуже схожі за чуттєвістю. Але він дуже чіткий зі мною.
Джессі, як часто під час зйомок ви пропонуєте щось, що змінює сценарій чи сцену?
Джессі Племенс: Думаю, метою завжди є пошук чогось несподіваного. І саме так я почав дивитися на процес репетицій: секрет актора в тому, щоб відчувати себе готовим, але при цьому не прив'язуватися до своєї підготовки настільки, щоб обмежувати себе. Тож це нібито руйнує всі упереджені уявлення. Як з багатьма видатними режисерами, це середовище, яке сприяє таким дослідженням і відкриттям. Я завжди сподіваюся на сюрпризи.
Якщо говорити про баланс між драматизмом ситуації та сюрреалістичним, комічним тоном фільму: яке співвідношення між тим, що ви бачите на сторінках сценарію, у монтажній кімнаті — і музикою, іншими деталями постпродакшну?
Йоргос Лантімос: Це і є процес. Ви сподіваєтеся, що знайдете баланс. Ви можете керуватися лише тим, як відчуваєте, і сподіватися, що це спрацює і для інших людей. Усе починається з написання сценарію. Думаю, Вілл проходить через подібне, коли пише. Просто в мене більше інструментів, з якими я можу погратися: актори, монтаж, звук і музика. І це постійно змінюється. У вас є якась ідея сцени, а потім з'являються всі ці елементи, і вона змінюється, потім знову змінюється — і під час монтажу, і коли ви робите звук або додаєте музику. Крім того, ви маєте дивитися на фільм як на ціле, а не як на низку сцен. Тож це складно. Треба дійсно багато працювати над цим.
Що було найбільшим викликом у «Бугонії», як ви його подолали?
Джессі Племенс: Це парадокс, тому що виклики — це те, чого ти прагнеш як актор.
Емма Стоун: І мазохіст (сміється).
Джессі Племенс: Так, і це теж. Але одним з викликів — вибач, Вілле — було те, як сильно я полюбив сценарій і персонажа. Я відразу подумав: «Вау, не думаю, що така можливість ще колись випаде». Зустріч з персонажем у цей момент мого життя, з тим світом, яким він є, — це було дуже захопливо.
Найскладнішим і найцікавішим було те, що Тедді відкрито демонструє свої почуття та емоції і ти ніколи не сумніваєшся в тому, що він думає про будь-яку ситуацію. Я дуже це поважаю, особливо зараз, коли багато хто, включно зі мною, намагається дотримуватися такої позиції: «Ні, я все контролюю». Це було дійсно захопливо і складно. А третій акт фільму був просто вибухом обставин... буквально.
Емма Стоун: Коли я прочитала сценарій, вирішила прочитати його вдруге зі самого початку, подумати, як усе це викласти, поєднати з корпоративною мовою Мішель, з її проблисками людяності й іншим. Це, мабуть, було для мене найбільшим викликом, який вимагав збалансованого підходу.
Вілле, а як ви вловили цю корпоративну культуру і мову?
Вілл Трейсі: Мабуть, я повинен віддати належне тим рокам, які провів у «Спадкоємцях» — у світі подвійної мови і безконфліктного способу, яким ви презентуєте речі перед аудиторією й акціонерами. А коли ці люди йдуть, ти можеш бути трохи чеснішим з тими, з ким, на твою думку, можна бути чесним; або принаймні тиснути на них; і мова змінюється. Тож я мав трохи досвіду.
Викликом для обох персонажів є те, що вони такі впевнені в собі, зациклені на своїх поглядах. Цей фільм переважно є таким собі тенісним матчем, і ми можемо подумати: «Гаразд, це стереотип про хлопця, який забагато часу проводить в інтернеті, а це стереотип про корпоративну директорку, яка виглядає як прогресивна ліберальна людина». Цікавість фільму в тому, що спочатку може здатися, ніби так і є — але потім герої руйнують фасади один одного, і ви бачите їхню справжню емоційну або політичну програму.
Щодо фасаду. Яку культурну спадщину людства ви захищали б? Які фільми або твори мистецтва ви показали б інопланетному загарбнику?
Йоргос Лантімос: Це жахливе питання.
Емма Стоун: Це так складно.
Вілл Трейсі: «Кишеньковий злодій» (класичний фільм Робера Брессона, 1959 р. — Авт.)
Йоргос Лантімос: Так, «Кишеньковий злодій».
Вілл Трейсі: Я вгадав?
Йоргос Лантімос: Фільм Брессона був би хорошим вибором. Або Бунюеля.
Джессі Племенс: Я колись був надзвичайно захоплений музикантом Таунсом Ван Зандтом (легендарний американський кантрі-виконавець. – Авт.) і досі дуже його люблю. Це єдине, що я міг би зберегти.
Вілл Трейсі: У фільмі «А що з Бобом?» (комедія з Біллом Мюрреєм і Річардом Дрейфусом, 1991. – Авт.) дуже хороша музика.
Йоргос Лантімос, Емма Стоун: (сміються).