Роботи Назара Білика в публічному просторі не зображують теми буквально — скульптор працює з матеріалом, простором і формою здебільшого в напрямі нефігуративного мистецтва. Найвідомішою для киян є його скульптура «Дощ» на Пейзажній алеї — бронзова постать із великою скляною краплею замість обличчя, що втілює, за задумом автора, тему внутрішнього діалогу й співіснування людини з природою. Ще одна визначна київська скульптура Білика — пам’ятний знак журналістові Павлу Шеремету, зім’ятий білий аркуш з вирізаним ім’ям, установлений на місці загибелі журналіста, на перехресті вулиць Івана Франка і Богдана Хмельницького.
За роботу над меморіалом у ГУР Білик отримав медаль «За сприяння воєнній розвідці України» II ступеня. Ініціатива виникла в самому управлінні — як бажання зберегти й плекати памʼять про побратимів. У розмові з Катериною Семенюк, співзасновницею та кураторкою платформи Минуле / Майбутнє / Мистецтво, Білик згадував, що від початку отримав повну свободу дій у виборі мови для меморіалу. Він обрав підхід, який напрацьовував роками: відмова від фігуративності, від прямої мови, від пафосу. Натомість простір, дія, тиша, жест. Багатошаровість сенсів.
Нова мова пам’яті
Запит на «інший» тип меморіалу — не бронзовий, не буквалізований, не трибунний — лунає в Україні не вперше. Але прикладів, якою саме може бути «інша» пам’ять, досі небагато. Меморіал у дворі ГУР став першим, що говорить сучасною візуальною мовою — з тих, що були створені в Києві під час великої війни.
Це не лише нова меморіальна мова, а й нове розуміння ролі таких місць: не інструмент пропаганди, а точка присутності, пам’ять як дія, з якої починається індивідуальне і колективне проживання й переосмислення втрати.
«Ми запропонували бачення, в якому головне не об’єкт, а дія, — каже Назар Білик. — Цей меморіал — простір для переживань: скорботи, близькості, тиші. Простір, у якому можна переосмислити втрату, відновитися».
«Памʼять не існує сама по собі. Вона потребує дії. Її потрібно творити й підтримувати, докладати зусиль. Це вибір. І в цьому проєкті ця дія присутня», — додає кураторка Катерина Семенюк.
Про композицію і сенси
Посеред двору ГУР — дві напівкруглі стели. Вони не змикаються, але виокремлюють простір.
«Дві стели ніби відсікають шум, створюють відчуття захищеності — як розгорнуті долоні, як крила. І там можна побути поруч з тими, кого вже немає — через пам’ятання», — пояснює скульптор.
Зовнішня поверхня стел — багатошарова, рельєфна. У різний час доби, за різної погоди вона має різний вигляд: світло і тіні змінюють її характер. Здалеку нагадує пір’я. Зблизька — хвилі або скелі, що оголюють внутрішній тиск.
Стели виготовлено зі склопластику — матеріалу, з якого створюють дрони, човни, ракети. Він легкий, міцний і знайомий розвідникам. І водночас це повна протилежність радянському уявленню про меморіал. Замість тяжкої, пафосної бронзи — утилітарний матеріал, символічний і практичний.
У центрі простору — круглий постамент з написом «Вічність» багатьма мовами. Найпомітніше — латинською: aeternitas.
Білик розповідає, що так вони з командою втілили побажання керівника ГУР Кирила Буданова подякувати міжнародним партнерам, які співпрацюють з українською розвідкою: «Це спосіб висловити вдячність через мову. Мені розповідали, скільки іноземців служать у підрозділах! Це важливо».
На внутрішній стороні стел — імена загиблих. Усі таблички виконані у формі шевронів — простих сталевих знаків, подібних до тих, що носять на формі. Ім’я, прізвище. Для Героїв України — золотий колір. Без звань, без дат. Для іноземців — англійською. У момент відкриття таких шевронів було близько п’ятисот. Але композиція дозволяє масштабування: до півтори тисячі.
Білик уникав ієрархії в побудові списку. Найщільніша зона — в центрі. Далі — розріджено, немов вибух. Це і композиція, і метафора.
З висоти вся композиція набуває іншого прочитання: меморіал нагадує око, спрямоване в небо. Скульптор підкреслює, що це око сови — символу ГУР. Саме ця деталь, за словами Білика, стала точкою впізнавання для розвідників, коли вони побачили концепцію меморіалу. Символ постійної присутності, спостереження, пам’яті, яка не зникає.
«Мудрі пануватимуть над зірками» — гасло української розвідки. Символічно, що ввечері меморіал освітлюють ліхтарі, які світять знизу вгору, з темряви в небо.
Не публічний, але значущий
Попри те, що меморіал розмістили на закритій території управління, його поява стала подією і для ширшої культурної спільноти: його обговорюють у професійному середовищі як приклад нової мови пам’ятання. Цей меморіал не намагається звести втрату до символу, не вдає, що може її компенсувати, але пропонує простір, у якому пам’ять може бути дією. І цим працює.
