ГоловнаКультура

Фолкгорор «Морена»: так погано, що добре не стане

5 грудня в прокат вийшов український фолкгорор «Морена» Сергія Альошечкіна — довгобуд, який очікував виходу на екрани з 2019 року. Прем’єра стрічки відбулася влітку на фестивалі «Миколайчук OPEN», а на Tokyo Horror Film Festival у Японії «Морена» здобула премію в номінації «Найкращий художній фільм». 

Чи варта вона перегляду, розповідає кінокритик Ігор Кромф. 

Сюжет «Морени» зачинається як типовий фолкгорор: закохана пара Юра (Ілля Валянський) і Аня (Таїсія-Оксана Щурук) приїздять до Аниних батьків у карпатське село. Де майже з першої сцени стикаються з місцевою містикою та обрядами. Потім герої потрапляють на святкування Івана Купала, яке перетворюється на містерію: Юрка зачаровує сільська відьма Іванка-Морена (Ірина Громадська). Далі фільм тримається на сюжетній лінії боротьби з відьмою. Ніби нитка Аріадни, вона проводить глядача через невмілі й надмірні намагання Альошечкіна запхати у свій фільм усі жанри, які йому відомі. 

Від фолкгорору тут зачин: люди з урбаністичної цивілізації потрапляють у сільську громаду, пов’язану з чимось архаїчним і містичним. Подальший розвиток сюжету додає до історії еротику (рекордна кількість красивих оголених грудей у кадрі) та розслідування, яке проводять герої. Це, звісно, паразитування на джало — італійському підвиді трилерів, що поєднує відчуття жахного з еротикою та розслідуваннями. Водночас у сюжеті є паралельне розслідування, котре провадить поліція — і це вже нагадує загравання з неонуарним детективом. Усе це розбавляють сцени вечірок і дубові діалоги про кохання в стилі молодіжних комедій 2000-х, а також спроби вставити авторське соціальне висловлювання про корупційну владу та поліцейське свавілля в регіонах й екшн-сцени з дробовиками в дусі стероїдних бойовиків 1990-х.

Кадр з фільму «Морена»
Фото: yabl.ua
Кадр з фільму «Морена»

Відомо, що Валентин Васянович у своїх фільмах займає водночас кілька позицій: режисера, сценариста, оператора, продюсера. Це призводить до призів на Венеційському й інших провідних фестивалях. Сергій Альошечкін теж вирішив, що «Морена» — його авторський проєкт, і став у фільмі не лише режисером, а й сценаристом, оператором та ідейним натхненником спецефектів. Це призвело лише до того, що кілька ставок зайняла одна людина. 

«Морена» — кіно особливе. Воно вимагає від глядача повної концентрації уваги, слуху та зору. Дивитися його треба в найкращій фізичній і психоемоційній формі. Щоправда, ніхто не гарантує, що після перегляду глядач збереже ці показники в нормі. 

Кольорокорекція фільму роз’їдає очі буквально, до фізичного болю. Складається враження, що фільм робила людина, яка не розрізняє кольорів. Насичений смарагдовий у карпатських лісах переростає в бузковий, а бронзові або кобальтові відтінки сходять з показаних великим планом облич лише тоді, коли кадр наповнює червоний неон. Цей колір потрібний тут тільки для того, щоб викликати біль у лобних частках глядача. Загалом кольорова гама «Морени» нагадує пляму від енергетика на паркеті.

Кадр з фільму «Морена»
Фото: ganzafilm.com.ua
Кадр з фільму «Морена»

Кольорокорекцію додатково підкреслює операторська робота, схожа на аматорську зйомку. Однак це не технічний прийом: просто Сергій Альошечкін не дуже вправний камерамен. Створюючи «Морену» як певною мірою джало-трилер, Альошечкін заграє і з (нео)нуарною естетикою: згаданий контраст кольору сцен, ширококутне знімання та постійний мотив дощу. Водночас коли Альошечкіну не треба нагнати саспенсу, він починає знімати так, ніби цей фільм — карпатська реклама пива. Знову ж таки, дуже сумнівний візуальний атракціон. 

Неповторний візуальний стиль «Морени» доповнюють спецефекти: від ланцюгів, що розбивають меблі, до небесного вогню, що пропалює дах будинку. У всьому цьому можна знайти безконечну кількість посилань (від «Блейда» Стівена Норінгтона і «Чужого» Рідлі Скотта до «Хижака» Джона Мактірнана і «Від заходу до світанку» Роберта Родрігеса), однак намір Альошечкіна зняти все й одразу не дозволяє «Морені» стати яскравим постмодерністським колажем, який заграє з надивленістю глядача, а перетворює її на візуальне пекло.

Кадр з фільму «Морена»
Фото: facebook.com/morenafilm
Кадр з фільму «Морена»

Дистриб'ютори позиціонують «Морену» як треш-горор. І це дійсно треш, у буквальному значенні цього слова — сміття. Її також позиціонують за формулою «so bad, it’s good» — «так погано, що аж добре». Цей принцип описав американський кінокритик Майкл Медвед у книзі The Golden Turkey Awards. Він застосовує його, щоб охарактеризувати малобюджетне кіно, освистане критиками, але з широкою фанатською аудиторією. Причини для цього можуть бути різні, від відчуття іронічності до переоцінювання жанру. Задоволення від перегляду такого фільму закорінене в обізнаності глядача, який зчитує всі режисерські посилання, але водночас розміщене в такому погано зробленому контексті, все це може викликати сміх. Жанр фільму тут не принциповий — може бути хоч романтична драма, як «Кімната» Томмі Вайсо, хоч наукова фантастика, як «План 9 з космосу» Еда Вуда. 

«Морена» не вписується в цю формулу, адже, по-перше, це не таке вже малобюджетне кіно за рівнем українського кіноринку. Бюджет стрічки — 39 мільйонів гривень (співмірний бюджет має, наприклад, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука з купою карнавальних й екшн-сцен). По-друге, візуальне пекло «Морени» в поєднанні з її сюжетом-франкенштейном, де зшиті сюжетні лінії ледь тримаються купи, не дає змоги потішитися посиланнями на добрий десяток фільмів. Тож «Морена» — це фільм, де все так погано, що добре вже не настане.

Кадр з фільму «Морена»
Фото: tykyiv.com
Кадр з фільму «Морена»

Кадр з фільму «Морена»
Фото: ganzafilm.com.ua
Кадр з фільму «Морена»

Ігор КромфІгор Кромф, кінокритик
LB.ua в соцмережах: