У доробку чилійського режисера Пабло Ларраїна, відзначеного призами Венеційського і Берлінського кінофестивалів, «Марія» не перший фільм про знаменитих жінок і чоловіків. Ларраїн уже зняв «Ні» (2012) про рекламіста Рене Сааведру, що організував піар-кампанію з відсторонення Піночета від влади; «Неруду» (2016) — про найвідомішого чилійського поета; «Джекі» (2016) — про дружину Джона Кеннеді; «Спенсер: Таємницю принцеси Діани» (2021) — про один вікенд з життя принцеси.
«Марія» — хроніка останнього тижня життя Каллас. Утративши голос через хворобу, вона не виступає вже чотири з половиною роки; у стилізованому під документалістику пролозі діва спалює свої концертні сукні. Так само бачимо, як вона прокидається, віддає накази безмежно терплячим слугам — кухарці Бруні (як завжди блискуча Альба Рорвахер) і дворецькому Ферруччо (П'єрфранческо Фавіно); приймає пігулки мандраксу, що її заспокоюють, але водночас руйнують; вибирається в кафе, щоб прийняти знаки пошани від випадкових відвідувачів (не так сталося); потай приходить у порожню концертну залу, щоб спробувати знову заспівати; дає інтерв’ю уявній телевізійній групі. Спогади прориваються в рясних чорно-білих флешбеках: поневіряння в окупованій нацистами Греції, де рідна мати продавала Марію та її сестру німецьким офіцерам; знайомство з любов’ю життя Каллас — грецьким мільйонером Арістотелем Онассісом; пікіровка з Джоном Кеннеді; ключові виступи різних років.
Складність будь-якого байопіку про знаменитість — у двоїстості завдання: показати героїню / героя і як людину, і як культурний символ. Ларраїн намагається триматися театральної естетики. Фільм розбитий на три акти: «Діва», «Важлива правда», «Вихід на поклін». Марія просто на вулицях Парижа переноситься в оперні сцени: «Трубадур» Верді, «Мадам Баттерфляй» Пуччіні. Співи Каллас вмикають чергову концертну галюцинацію. Розкішні апартаменти Марії самі по собі схожі на декорацію спектаклю: видатний оператор Едвард Лекмен здатен надати будь-якому кадру відповідної урочистості.
Однак усе це стоїть на хиткому фундаменті. Хоча фільм і поділений на акти, візуальної чи драматургічної відмінності між ними жодної. Так само немає особливого розвитку історії: уже спочатку зрозуміло, що це останні дні Каллас, що вона вперто прямує до повного саморуйнування і що в неї лишилися тільки спогади. Театральні візії мають вигляд чисто кінематографічних постановок, у них немає унікального ефекту присутності тут і зараз, який дає театр. Через усе вищезазначене ритм оповіді вкрай нерівний, часто млявий. А втім, навіть таку структурну розхристаність можна було б подолати потужним виконанням головної ролі. І саме тут Ларраїна спіткала найбільша невдача.
Можливо, він став жертвою надмірного пієтету і перед героїнею, і перед акторкою. Першу, вочевидь, боявся показати звичайною людиною (дарма, що старанно зібрав у сценарії потрібні скандальні ситуації) — тобто слабкою, смішною, інколи нерозумною, інколи жорстокою. Що ж до другої, то проблема помітна вже в перших кадрах, у пролозі, де на великому чорно-білому плані Джолі співає «Аве Марія» з опери «Отелло» Верді. Жахливо при цьому переграє, максимально тисне на мелодраму. Надалі це виринає знову й знову: щоб передати якісь сильні почуття, Джолі вдається до театральщини найгіршого розряду.
А решту екранного часу вона просто носить своє — таке відоме — обличчя. Не обличчя Каллас, а обличчя Джолі. У якому немає і близько спектру емоцій, закладених у діалогах, драматургічних поворотах. Звичайне зверхнє обличчя звичайної красивої жінки, успішної американської розкрадачки гробниць середніх років. А не великої оперної співачки, що пережила у своєму не дуже тривалому житті зґвалтування, бідність, зліт до непомірної слави, аб’юзивні стосунки з багачем-тираном, безмежне кохання до того ж тирана, втрату голосу й наркозалежність. До речі, під фінальні титри Ларраїн запускає хроніку з реальною Каллас, і краще б він цього не робив — бо за ці пару хвилин стає зрозуміло, наскільки різнобічною і цікавою вона була. На такому контрасті двогодинні зусилля Джолі видаються особливо марними.
Вочевидь, цей фільм збере пристойну касу: хтось піде на ім’я Каллас, більшість — на Джолі. Але «Марія» у фільмографії Ларраїна — явна невдача.
