Почнімо з того, що мене турбувало найбільше. У фільмі «Редакція» досить карикатурно показані місцеві ЗМІ. На твій погляд, ця історія про фейкові новини адекватно зображає журналістику в Україні чи все ж ні?
Багато видань пройшли великий шлях, і в Україні є суперкруті команди, які роблять потужну журналістику, розслідування, відстоюють правду і так далі. У фільмі уособлення такого підходу до життя й людей з такими цінностями — це головний герой Юра.
Але досі залишається багато трешу й відвертих фейків, на які, утім, багато людей емоційно ведуться. Новини в «Редакції» мають реальне підґрунтя: під час ресерчу херсонські журналісти не соромилися розповідати історії, як вони придумували статті й писали абсолютну ахінею просто тому, що треба було якось залучити читачів.
І я кожного дня у своєму інстаграмі бачу якісь такі новини, що показані в нашому фільмі. Усе це продовжується. І що найдивніше, або найстрашніше, або просто найсмішніше — усе це має великий вплив на нас усіх як на суспільство. Тим більше зараз, коли люди все сприймають емоційно.
Ти згадала, що персонаж Дмитра Багненка уособлює у вас правильну журналістику. Я так розумію, що він такою журналістикою займався і в житті. Що з ним зараз?
Він в армії.
Як він зараз ставиться до своєї ролі у фільмі?
Коли ми готували прескіт для прем'єри на Берлінале, робили великі інтерв'ю з ним і декількома іншими акторами та членами групи. Діма тоді був на курсі молодого бійця, готувався до вступу в ЗСУ. Він був у перехідному стані від людини цивільної до людини військової. Казав, що робота над цією роллю (він же непрофесійний актор) його сильно змінила. Він так висловився: якщо порівнювати внутрішній стан, внутрішню суть людини з будинком, то в нього до робити над «Редакцією» було відкрито тільки дві кімнати, а завдяки цьому фільму він відкрив ще 28. Зараз він набагато більше розуміє про себе і більше відчуває світ.
Якщо ми говоримо про акторів, не можу не зачепити Сергія Іванова. Він контроверсійний блогер і журналіст, якого часто звинувачують у джинсі. У фільмі він грає майже сам себе. Питання таке: чи треба було давати йому ще один майданчик представити себе?
У Сергія Іванова своя величезна аудиторія. Мені дуже хотілося б, щоб фільм «Редакція» зібрав багато глядачів і класно пройшов у прокаті, але я не думаю, що для Сергія Іванова наш фільм щось кардинально змінить. І він сам, і все, що він робить, уже існує в інфопросторі.
А в «Редакції» дуже іронічний погляд на цього персонажа. Тому, мені здається, тут навіть немає можливості для таких різночитань. Це гарне питання, але я думаю, що в цьому випадку це ніби вдаватися до самоцензури і вдавати, що чогось не існує в нашому просторі, що все в нас рожеве ватно-солодке. Це не так. Ми бачимо нашу реальність, і ми намагаємося її осмислити з іронією, з гумором.
А не відбувався конфлікт цінностей?
Мені здається, що Сергію було цікаво спробувати себе в цьому амплуа, а Ромі (Роман Бондарчук, режисер фільму «Редакція». — Ред.) було цікаво попрацювати з ним як з типажем. Він бачив, що це перфект метч для ролі. На майданчику доволі важкий виробничий процес, ти не обговорюєш якихось суттєвих екзистенційних питань. Ви просто робите роботу. Тому сварок не було.
Тобі не здається, що виходить, з одного боку, потрапляння в типаж, а з іншого боку — міскаст для частини аудиторії?
Не знаю. Це треба в аудиторії спитати. Нам, навпаки, здавалося, коли ми підбирали каст, що це дуже влучне потрапляння в персонажа і що це зіграє тільки на руку. Можливо, ми помилялися — розтин покаже. Але це було основне для нас. В Україні є дуже круті актори, але, на жаль, їх не так багато. І взагалі з типажами набагато цікавіше працювати.
Розкажи про місця зйомки. Я так розумію, що більшість фільму знята на Херсонщині й це вже не вперше для Роми?
Рома постійно знімає там. Це його земля. Він від неї живиться енергіями й натхненням, він бачить там сюжети своїх фільмів. Коли ми готувалися, то думали якісь інтер’єри, можливо, знімати в Києві, щоб здешевити процес. Але в результаті в Херсоні ми знайшли більш оптимальні фінансові рішення для локацій. У Києві всі вже звикли, що є зйомки. Ціни високі. Було доволі важко домовлятися. А в Херсоні люди були більш відкритими. І там у Роми, знову-таки, є якісь друзі й знайомі, які нам дуже допомагали. Плюс ми були там уже вдруге. «Вулкан» (попередній фільм Романа Бондарчука. — Ред.) ми знімали не в Херсоні, але на Херсонщині. У нашої менеджерки з локацій, Ані Салієвої, яка дуже круто працювала з місцевими людьми й адміністраціями на обох фільмах, залишалися контакти, які нам допомагали. Я думаю, що це було цілком правильно, тому що все-таки ця херсонська, південна атмосфера, вона сильно додає. Ми не змогли б так само зняти в Києві чи в Київській області.
Чи це створювало якісь продюсерські виклики, яких ти уникла б, скажімо, у Києві?
Так, звісно. У нас була дуже велика група, плюс це виїзд. Відповідно це готелі, потяги, пальне, добові. Це дорого. Це дуже дорого. В основному група жила в готелі.
Та, по-перше, коли багато людей живе в готелі, ти можеш домовитися про знижки. А по-друге, набагато легше організувати логістику групи і процес. Якщо всіх розселити по всьому Херсону, то потім, коли в тебе зйомка з шостої до шостої, дуже складно всіх збирати, розвозити і так далі.
Зараз іде відтік кадрів через війну. Я розумію, що ти зараз не запускаєш ігрових проєктів, але якби запустила, то які шанси, що ти зібрала б команду, подібну до тої, яка була на «Редакції»?
Зібрати зараз команду можливо. «Медовий місяць» нещодавно зняли, багато колег продовжують щось знімати, але це 100 % велика проблема. Наприклад, ми нещодавно думали з однією колежанкою-режисеркою про її ігровий повний метр, що це має бути копродукція. Ми обговорювали, що якщо хочемо копродукцію, то нам треба віддавати партнерам якісь творчі позиції в команді, і так гірко посміялися з того, що дуже легко віддати позицію режисера монтажу. Тому що, на жаль, в Україні практично немає зараз гарних режисерів монтажу. Декілька тих, хто є, або нещодавно приєдналися до війська, або в процесі цього приєднання. Це відчувається дуже сильно.
Нестача режисерів монтажу відчувається і в документальному кіно, правильно?
Режисери монтажу, мені здається, — одна з найбільших проблем. Ми в Docudays UA періодично думаємо про те, щоб робити якісь воркшопи. На минулому фестивалі втілили декілька case studies з іноземними режисерами монтажу. Намагаємося щось робити, щоб якось оживити ці процеси в Україні.
Розмови про копродукцію ведуть уже багато років. Я бачу по твоїх проєктах, що там зустрічаються одні й ті самі назви іноземних компаній-партнерів. Тобто ви будуєте сталі стосунки одразу. А чому не всі так роблять?
Насправді якщо говорити не тільки про українських продюсерів, то мені здається, що в усіх є така мета — побудувати довгі сталі стосунки. Але це не завжди виходить. У нас теж є партнери, з якими попрацювали і, навіть не посварившись, зрозуміли для себе, що не будемо далі з ними нічого робити. Просто тому, що іноді все окей, але ви не сходитеся через людські якості.
Насправді з Final Cut for Real (данський продакшн, з яким Дар’я Бассель співпрацювала на трьох проєктах. — Авт.) це не була якась стратегія. Коли ми тільки закінчили «Назовні» (документальний фільм Ольги Журби про дорослішання хлопчика-рома, з якого почалася співпраця Бассель і Final Cut for Real. — Авт.) і готували світову прем’єру на CPH:DOX, почалося повномасштабне вторгнення. Оля зняла зі Славою Цвєтковим дуже потужний матеріал на вокзалі й випустила уривочок з цього матеріалу онлайн. Тоді поширювали дезінформацію, що в Україні на вокзалі не саджають на потяги іноземців. Оля хотіла цю дезінформацію побороти й виклала на YouTube короткий ролик, де було видно, що всі люди за можливості заходять у потяги і їх усіх везуть. Цей матеріал побачив Нільс Паг Андерсен (монтажер, який консультував «Назовні». — Авт.) і написав, що це геніально і кіно-кіно. Якось він це пошерив з Анне (продюсерка Final Cut for Real. — Авт.) — і отак усе завертілося, закрутилося. Ясна річ, що в лютому чи березні 2022 року ми не будували ніяких планів чи стратегій, ми просто робили те, що могли на той момент. І Анне мені просто написала: «Якщо ви будете робити цей фільм, ми будемо раді вас підтримати і допомогти».
З цього матеріалу виріс фільм «Пісні землі, що повільно горить», який став одним з небагатьох українських фільмів на Венеційському кінофестивалі у 2024 році. Чи цікавилася місцева публіка вашим фільмом?
В офіційному відборі немає Q&A, вони є тільки в паралельних програмах. Тому мені складно говорити про аудиторію. Але від журналістів і критиків ми чули дуже приємні відгуки. Вони казали, що це найкращий фільм фестивалю і вони не розуміють, чому він не в конкурсі. Це був мед на наші поранені душі (сміється).
У принципі, прийом був дуже гарним. Звісно, багато говорили про рішення програмерів поставити нас із російським фільмом. Бо вони нас справді стикнули лобами: 4 вересня була наша прем'єра в головній залі фестивалю, а 5 вересня в той самий час у цій самій залі відбулася прем'єра російського фільму. Єдине, що нас порадувало, — на нашій прем’єрі було дуже сонячно і прекрасно, а в день російського фільму йшов дощ і в них не вийшло нормально пофоткатися на червоній доріжці. Ми подумали, що природа і всесвіт з нами (сміється).
Ви робили акцію у Венеції, і це вже твій фірмовий знак як продюсерки. Наскільки дієві такі акції? Українські ЗМІ добре підхоплюють їх, але чи працює це на міжнародну аудиторію?
Так, це впливає. Не тільки на український сегмент, на іноземний теж. Наприклад, The Hollywood Reporter зробив статтю про нашу акцію. Це непогано. Це не підхопили великі ЗМІ, які не пишуть про кіно, як Le Monde чи New York Times, але кіношні ЗМІ про це написали, було багато перепостів у соцмережах, тобто певним чином вірусна історія теж відбулася.
Ми з Олегом Сенцовим згадували тебе в контексті скандалу навколо фільму «Росіяни на війні». Ти пішла подивитися цю картину, зробила допис англійською про пропаганду у фільмі, і після цього почалася офіційна реакція державних установ. Але участь фільму у Венеції та Торонто оголосили набагато раніше, а українська дипломатія не помічала цього до резонансу у ЗМІ. Як ти бачиш залученість наших інституцій у протидію російській культурній експансії? Чи підтримувала тебе держава як активну учасницю культурної дипломатії?
У нас була підтримка від Українського інституту. А від Держкіно жодної підтримки не було. Звісно, ми не очікували ніякого фінансування, це очевидно. Але мені здавалося логічним, якщо український фільм є в основній секції великого фестивалю, то Держкіно як головна інституція, яка відповідає за питання кіно, може якусь розсилку зробити на іноземні контакти, українські або іноземні ЗМІ, якось підтримати інформаційно. Цього не було зовсім, хоча представники Держкіно у Венеції були й у них була якась подія в рамках індустрії.
А щодо культурної протидії росіянам, я думаю, що ми якось недопрацьовуємо в цьому сенсі.
Ми — це хто?
Ми як держава. Але це велике питання: яка мусить бути реакція? У мене немає відповіді на це питання. Бо, з одного боку, залишати такі фільми, як ці «Росіяни на війні», взагалі без реакції — мені здається, неможливо. Хоча зараз деякі мої колеги кажуть, що реакція української сторони під час фестивалю в Торонто була настільки потужною, що, навпаки, зробила суперпіар фільму. Що всі інші фільми, які були в Торонто з України і про Україну, вони просто лишилися непоміченими, незважаючи на всі витрати на публіцистів, а про цей фільм за рахунок безумного українського двіжу говорили й писали всі. Тому вже постфактум люди починають казати: «Ой, може, краще і не реагувати, тоді його просто не помітять». Але мені здається, що не реагувати зовсім на таке неможливо.
З іншого боку, коли наші дипломати пишуть фестивалям ноти: зніміть це кіно з програми, — я думаю, це теж не зовсім правильно. Я намагаюся уявити себе на місці директорів цих фестивалів: вони декілька років тому отримували такі самі листи від Ірану або від Китаю. Тепер у цей ряд додалася Україна. Я думаю, що в довгостроковій перспективі така стратегія не є успішною та виграшною.
Але діалог інакше може й не відбутися. Є різниця між тим, що росіяни кажуть англійською і російською. Я бачив фільми з англомовними субтитрами, де пропущені деякі дуже важливі речі. Або згадаймо ситуацію з фестивалем у Загребі, де анімація, підтримана російським Мінкультом, просто вирізала лого Мінкульту й подалася як незалежна. Потім Настя Верлінська з Linoleum зіпсувала життя цій жінці, яка отримала нагороди, бо журі не знало, що фільм підтриманий урядом. І виходить, якщо на це не реагувати, культурна спільнота у світі буде й надалі підтримувати російських «незалежних» творців / творчинь. Тому, думаю, діалог на рівні уряду має бути.
Безумовно, діалог має бути. Це мусить бути саме діалог, а не якісь ультимативні, дуже різкі заяви. Персонально я була б рада, якби цей фільм зняли всі фестивалі. Але що відбулося в Канаді? Дуже багато канадських ЗМІ написали про те, що свобода слова страждає, документалістів пригнічують і взагалі повний алярм і ай-ай-ай. Ми в результаті досягли якогось антиефекту.
Я думаю, тут важливо державі мати ресурс, щоб вести такі складні, тривалі дискусії і щоб спокійним тоном, без ультимативних звернень, пояснювати. Можливо, якби такі діалоги вели з 2014 року, то такі фільми не потрапляли б на фестивалі, бо програмери вже все розуміли б.
Будь-який фестиваль, будь-яка інституція не любить і не кайфує, коли на них тиснуть. Чи то українська дипломатія, чи то незалежні документалісти / режисери / продюсери. Це завжди дискомфорт, це завжди пресинг, який не налаштовує їх на ваш бік. Можна згадати минулорічну ситуацію з IDFA, там же теж декілька палестинських фільмів зняли з програми. Тоді всі про це говорили, і що? Якогось суперефекту я від цього не бачу.
Ти їздиш світовими фестивалями від самого початку вторгнення. Як змінилася історія з росіянами на фестивалях? Тобі не здається, що зараз пішов реванш і їх повертають у програми?
Так, абсолютно. Я це на 100 % відчуваю. Ще мушу перевірити це своє відчуття, але в останні місяці, мені здається, що виник і посилився наратив, що українці порють тут пропаганду. Причому цей наратив побутує в колах авторського документального кіно, де я не знаю, коли вони бачили українське пропагандистське кіно від когось з нас. Я такого не бачила на всіх цих фестивалях.
Але я вже декілька разів чула стосовно різних наших проєктів коментар, що це нагадує пропаганду. Ці коментарі завжди потрапляли до мене через треті руки, але мені було б дуже цікаво поговорити і зрозуміти, що саме вони вважають пропагандою. Ми не могли б уявити, щоб такий коментар виник у 2022 або 2023 роках, коли всі безумовно були на боці України, коли була безумовна підтримка. Зараз явно є такий відтік, люди починають сумніватися. Можливо, їм не вистачає нашого критичного погляду на Україну, бо всі знають, що в нас корупція, що в нас не все так добре, а ми продовжуємо говорити про якусь героїчну Україну. Можливо, це їм здається пропагандою.
Тобто «Росіяни на війні» їм не здаються пропагандою, а українські фільми здаються?
Так. І це для мене тривожний дзвіночок. Тому я хочу цей момент для себе краще з’ясувати.
Якщо говорити про підтримку України загалом, то можна подивитися на останній пул фільмів, який підтримав IDFA Bertha Fund. Там нема жодного українського фільму, там всюди Азія. Це означає, що вони відчувають, що нормально підтримали Україну і треба підтримувати інші регіони. Що абсолютно нормально з їхнього погляду як фонду, але для нас це означає відтік можливостей.