Конкуренція «конфліктів»
На 59-й Венеційській бієнале у 2022 році центр Джардіні був зайнятий проєктом Piazza Ukraina (піраміда з мішків з піском, що імітує загрожені об’єкти української спадщини), а павільйон Росії стояв порожній — її команда відмовилася від участі. Під ним чергувала охорона й проходили поодинокі протестні перформанси.
Два роки по тому спорожнілим стоїть уже інший павільйон — ізраїльський. За два місяці до старту бієнале тисячі культурних дієвців з усього світу вимагали закрити його; дирекція виставки відмовилася робити це, адже «культура — це простір для діалогу». Утім згодом свою участь відкликали самі учасники павільйону. Оголошення на його стіні обіцяє відкрити вже змонтовану виставку, коли «домовляться припинити вогонь й обміняти заручників» — так, ніби це ось-ось має статися. Поряд ходять озброєні охоронці, але масовий пропалестинський протест відбувся під стінами павільйону Німеччини, що демонструє проєкт ізраїльської художниці Яель Бартана. Мисткиня, яка вже вдруге експонується на головній мистецькій виставці світу (у 2011-му вона репрезентувала павільйон Польщі), говорить, що поменшало простору для висловлювання в поляризованому світі. А проте, цьогоріч павільйон Німеччини серед найпопулярніших; його двері ефектно засипані землею (згадка про роботу Ганса Хааке 1993 року, коли він розтрощив мармурову підлогу павільйону), усередині — складна багатоповерхова перформативна інсталяція; щоб потрапити до нього, треба відстояти чергу.
Натомість павільйон Росії знову працює — у ньому розташували проєкт Болівії. Росія пустила на свою територію «дружню країну», не просто щоб подякувати за послідовну підтримку (ще у 2014-му Болівія голосувала проти резолюції ООН про територіальну цілісність України, відтоді позиції не змінювала). Це також аргумент у конкуренції з Китаєм за поклади болівійського літію, який, зокрема, піде на акумулятори для дронів, що атакують Україну. Болівійський проєкт відкрито дякує «дружній Росії» та розповідає про «братерство з дружніми (латиноамериканськими) країнами» й «цінності багатонаціональної держави». Цей наратив майже дослівно повторює риторику останніх промов Путіна, у яких той, на противагу можливості відцентрових рухів у РФ, наголошує на «уважному ставленні до багатонаціональності та багатоконфесійності країни».
На відкритті цього павільйону було багато росіян; але сконцентрована російська присутність 2024 року в павільйоні Австрії. Він представив проєкт «Репетиції "Лебединого озера"» російської художниці Анни Єрмолаєвої, що емігрувала в Австрію ще під час СРСР. У ньому є багато символів, що уособлюють для західних глядачів велич та красу російської культури: музика Чайковського, тендітна балерина на пуантах (на її роль залучили, звісно ж, українку), цнотливо білі пачки й балетки; є згадка про репресивний радянський режим: записи забороненої музики на рентгенівських знімках; є критика європейської політики щодо біженців: відео з поневіряннями бездомної художниці на віденському вокзалі; є навіть красива інсталяція про кольорові революції: букет троянд символізує Грузію, тюльпанів — Киргизстан, помаранчеве деревце — Україну. Чого там немає, то це згадки про війну, Путіна й морок сучасної Росії. Відвідувачі сприймають проєкт дуже схвально, називають сміливим і потужним висловлюванням.
З усього цього можемо зробити висновок: ритуальну паузу витримали, ґрунт прозондували й підготували. Наступного разу нас, вочевидь, очікує вже повноцінне представництво Росії. Адже воєн багато, а бієнале — це «простір безпеки й діалогу».
Основний проєкт
2022 року в основному бієнальному проєкті, який формує обраний куратор, були задіяні роботи чотирьох українських художниць; одну з них — картину Марії Приймаченко «Опудало» — додали до виставки поспіхом, як реакцію на знищення Іванківського музею з творами мисткині. Цього року в основному проєкті представників України немає. Якщо пофантазувати, у його логіку цілком лягла б, приміром, експозиція будинку Поліни Райко, так само знищеного діями російських військ — тут і досвід маргіналізованої художниці-аутсайдерки, і екологічна складова, і медійна увага. Але куратор бієнале 2024 року, бразилієць Адріано Педроса, природно, зосередився на іншому.
Педроса став першим латиноамериканцем, що очолив бієнале; тож у свій проєкт він зібрав переважно представників так званого Глобального півдня. За задумом, цей проєкт має дати голос «аматорам, емігрантам, біженцям, вигнанцям», оприявнити новий, альтернативний до умовно європейського погляд на сучасне мистецтво й сучасне суспільство. У ньому справді майже немає широко відомих імен (окрім рідкісних винятків, як Фріда Кало, Дієго Рівера, Джозеф Стелла, Тарсіла ду Амарал) і справді є спроба подати відмінну оптику (наприклад, у розділі Nucleo Storico, що представляє позаєвропейські модернізми). Утім здебільшого задіяні в ньому художники все ж міцно укорінені в європейську артсцену — родом з Аргентини чи Філіппін, вони живуть і працюють у Лондоні або Берліні. Типовий приклад — Каріма Ашаду, яка отримала «Срібного лева» (відзнаку найперспективнішого молодого учасника виставки). Народжена у Британії, вона має нігерійське коріння, живе переважно в Німеччині; на бієнале представила роботу про мігрантів з Лагоса.
Зрештою, назву для цьогорічної теми бієнале — «Іноземці скрізь» — Педроса запозичив із серії робіт паризького колективу Claire Fontaine (так, ніби рамку для художників з-поза Європи все ж мають задати європейці). Це неонові різнокольорові написи, що транслюють вислів Foreigners Everywhere різними мовами; декілька з них представлені на різних локаціях бієнале.
Український павільйон
У всьому цьому різноманітті межових досвідів Україна ніби застрягла поміж світами: недостатньо європейська для «справжньої Європи» й недостатньо маргінальна для глобальної «спільноти знедолених». Це красномовно оприявнилося на відкритті Українського павільйону: у промовах різних його учасників пролунали і твердження «Україна — це Європа», і заява про її колоніальне минуле й деколоніальне теперішнє. Це явно дисонує з оточенням, адже більшість бієнальних проєктів розглядають як колонізатора саме Європу. Та все ж український проєкт більшою мірою говорив про досвіди війни, а не про її причини чи передумови.
Проєкт «Плетіння сіток» кураторів Вікторії Бавикіної та Максима Горбацького складається з трьох окремих робіт, які запакував у спільний простір архітектор Олександр Бурлака. Робота Каті Бучацької «Щирі Вітання» — це мультимедійна інсталяція, що задіює висловлювання нейронетипових художників і художниць. Більшість із них у супроводі асистентів змогли приїхати у Венецію та взяти участь у відкритті павільйону. Війна трансформувала їхній спосіб спілкування — як і всіх людей у країні — і результати цієї трансформації можна побачити в листівках з побажаннями, у малюнках, у текстильній інсталяції.
Поруч розташовані п’ять великих вертикальних екранів, що показують проєкт «Комфортна робота» Лії Достлєвої та Андрія Достлєва. Вони транслюють образи «типових українських біженців», якими їх бачать європейці: «ідеальна біженка», «збирач полуниці», «сексуальна лялечка». Про реверсивність роботи можна дізнатися з документації бекстейджу: насправді на екранах не українки й українці, а європейські актори, що виконують ролі, а режисерами тут виступають власне самі біженці. Над дослідженням, що лягло в основу проєкту, художники працювали декілька років.
Найдовше відвідувачі затримуються біля третьої роботи Українського павільйону — можливо тому, що лише біля неї є лавка, де можна присісти. Але, звісно, не лише із цієї причини. Майже годинне відео «Цивільні. Вторгнення» Даніїла Ревковського й Андрія Рачинського затягує динамічною нарізкою побутових сюжетів, які відверто розповідають про негероїчність війни. Діти в укритті радіють морозиву — це єдине, що їхня мама змогла принести з магазину, хліб закінчився. Бабуся гріється біля вогнища поруч із розбомбленим будинком і каже — краще б мене застрелили. Люди в паніці грабують магазини, інші намагаються зупинити їх і навести лад. Усе це з голосною лайкою, під звуки стрілянини й вибухів. Особливе враження справляє те, що коротенькі ролики, з яких складається відеоробота, — записи з ютуб-каналів про риболовлю чи домогосподарство. Усі вони 24 лютого стихійно перетворилися на «єдиний марафон» і заговорили про війну.
На відкриття павільйону в невеликий простір, який бієнале вже вдруге безкоштовно надає Україні, набилося стільки людей, що неможливо було поворухнутися. У перші дні роботи виставки він також не стояв порожній. Павільйон цілком можна назвати влучним й успішним, він розповідає про війну всім, хто готовий зупинитись і послухати.
Польський павільйон
Павільйон Польщі цьогоріч представив проєкт також українських художників: польська кураторка Марта Чиж подала на конкурс роботу «Повторюйте за мною» артколективу «Відкрита Група» (Юрій Білей, Антон Варга, Павло Ковач), який презентував Україну на бієнале у 2019 році. Проєкт зайняв друге місце, але таки вирушив до Венеції, адже сформований після виборів у 2023 році уряд затвердив саме його. Інтерактивна відеоінсталяція зайняла весь чималий простір павільйону: у повній темряві глядачі опиняються між двома величезними екранами, які транслюють короткі оповіді українських біженців й імітацію звуків різного типу зброї, техніки, вибухів, сирен, з якими вони особисто неодноразово стикалися. Поруч є мікрофони: відвідувачів, наче в караоке, заохочують повторити ці звуки; вони здебільшого не пристають на пропозицію, але відео дивляться уважно, до кінця. Досвід війни не можна передати, але це не означає, що про нього не слід говорити.
Художники почали записувати відео ще 2022 року у львівському тимчасовому притулку для біженців; другу частину доробили вже 2024-го, зібравши свідчення українських переселенців у Вроцлаві, Берліні, Вільнюсі, Відні, Талламорі, Нью-Йорку. До бієнале першу частину роботи встигли показати в Люблінській галереї «Лабіринт» й у новому львівському артпросторі Jam Factory; у доповненому варіанті її презентували вперше. Відстань у два роки й багато кілометрів створює простір для порівняння й аналізу: за цей час війна стала нормою, вона вже не викликає яскравих емоцій; звуки, повторені багато разів, втрачають свій сенс і перетворюються на набір символів у рядку-підказці караоке.
Сотні людей прийшли на відкриття павільйону. Долучився й міністр культури та національної спадщини Польщі Бартоломей Сенкевич. Коли спитали, чому вирішив обрати цей проєкт представляти Польщу, він сказав: «Ви відчули там [усередині павільйону] емоції? Оце і є відповідь».
PinchukArtCentre
Традиційною є присутність у Венеції під час бієнале проєкту Фонду Віктора Пінчука й PinchukArtCentre (РАС). Цьогоріч вони показують виставку «З України: Сміливі мріяти», що зібрала роботи 25 художників і художниць з різних країн світу, але переважно українських. Здебільшого це митці, які є постійними учасниками пінчуківських проєктів (Анна Звягінцева, Нікіта Кадан, Леся Хоменко, Жанна Кадирова, Дана Кавеліна, Ніколай Карабінович, Олексій Сай, Антон Саєнко, дуети Хімей — Малащук, Ревковський — Рачинський та ін.); але було також декілька робіт «музейних художників» (Олег Голосій, Федір Тетянич).
Ця виставка теж розповідає про війну — але також намагається знайти засновки для мрій про щасливе майбутнє, відшукати паростки Едемського саду серед тієї дистопії, в якій усі ми опинилися.
Ніжні фрески Катерини Лисовенко пропонують парафрази Біблії, у яких нема жертовності, примусу, ієрархії. Підлога в цьому залі засипана квітами баобаба (у багатьох культурах це дерево вважають священним), які виготовила Аллора та Кальсаділья. Відеоінсталяція Яреми Малащука й Романа Хімея транслює на великих екранах сплячих дітей. Це українські діти, яких украла Росія, а потім повернула Україна. 6-річна дівчинка провела в таборі 60 днів свого життя. Діарама Яни Кононової показує ексгумацію масових захоронень в Ізюмському лісі. Фотозображення з людський зріст зібрані зі суміщених негативів, вони нечіткі й фрагментовані. Вони чесні: жодна фотографія не може повною мірою передати трагедії війни.
Картина Нікіти Кадана зображає спотворений російськими обстрілами пам’ятник Радянському солдату під Гостомелем. Це свідчення маніпулятивності російської пропаганди, яка наголошує на захисті спільного радянського простору. Це також вказівка на лімінальне становище радянського спадку в Україні: сліди шрапнелі перетворюють скульптуру, яку мали б декомунізувати, на свідчення російського вторгнення й українського опору. Символічний центр експозиції — інсталяція «Російське сучасне бароко» Жанни Кадирової. Скульпторка наростила труби органа відстріляними російськими ракетами. Це правдивий портрет «гуманістичної» російської культури, що не визнає кордонів так само, як і Російська держава.
Під час презентації Віктор Пінчук говорить з екрана про «західні цінності», за які бореться Україна — так, ніби бієнале, у яку він вбудовує свій проєкт, не спрямована на підваження цих цінностей.
***
Цьогоріч українські проєкти демонструють солідарність — один з кураторів проєкту РАС Бйорн Гельдхоф наголошує: ми всі намагаємося привернути увагу до України й нагадати про війну; він заохочує всіх присутніх завітати до Українського павільйону в Арсенале й польського в Джардіні. Так само на відкритті Українського павільйону його комісар, заступник міністра культури Тарас Шевченко закликав відвідати Польський павільйон і виставку РАС.
Подекуди на вулицях Венеції можна зустріти мапу укриттів, яку підготував Український павільйон: на ній позначені 12 бомбосховищ часів Другої світової, які збереглися в місті. Іноземці посміхаються, українці автоматично шукають найближче. Яскравим завершенням українського проєкту на цьогорічній бієнале має стати постановка опери GAIA-24 Романа Григоріва й Іллі Разумейка про руйнування Каховської греблі. Вона є частиною публічної програми Українського інституту, яка вже вдруге супроводжує діяльність Українського павільйону. У Венеції оперу покажуть восени, у Києві — уже в травні.
60-та Венеційська бієнале сучасного мистецтва триває до 24 листопада; виставка РАС у Palazzo Contarini Polignac працює до 1 серпня.
Пожорож до Венеції відбулась завдяки гранту мобільності програми House of Europe.