Чим особливий літературний фестиваль в Тарту?
Prima Vista проводять з 2004 року, це найдавніший літературний фестиваль в Естонії з тих, що зараз існують. Тоді він тривав чотири дні й представляв усього кількох іноземних гостей. Відтоді масштабувався, розвинулася його концепція. Зараз у фокусі не лише література в різноманітних формах. Митці й глядачі збираються тут для міждисциплінарних взаємодій. На додачу до звичних читань і зустрічей з авторами ми експериментуємо з новими форматами інтеграції літератури й інших видів мистецтва, шукаємо інноваційні шляхи донесення текстів до публіки, спонукаємо читачів робити цей процес обопільним.
Цього року Prima Vista стане частиною офіційної річної програми «Тарту — Культурна столиця Європи 2024». Що цікавого ви пропонуєте відвідувачам?
До традиційних подій: книжкового ярмарку, читань, презентацій новинок, виступів молодих авторів — додасться кураторська програма із фокусною темою Futures Better and Worse, яку ми готували три роки. У її рамках відбудеться п’ятиденний футурологічний конгрес, де щовечора публічно виступатимуть два спікери (Україну там представлятиме поетка Галина Крук. — Ред.); кінопрограма Stalking Eastern Europe, де представлять східноєвропейські науково-фантастичні ретро-фільми. Bring Your Own Utopia — спільний проєкт міст літератури ЮНЕСКО, який Тарту організовує разом з Норвічем, Манчестером, Львовом, Рейк’явіком і Гайдельбергом. Із кожного міста на короткотермінову резиденцію приїде автор, що реалізує колаборацію з естонським митцем з іншої сфери — наприклад, артоб’єкт, що впишеться в міський простір чи подію в рамках фестивалю. Львів представлятиме поетка Ольга Поворозник.
Отже, Prima Vista — це міжнародний фестиваль, орієнтований на місцеву, естонську читацьку аудиторію?
Ось уже десять років, крім, звісно ж, часу пандемії, як кількість іноземних гостей фестивалю зросла до 15–20. Ми повсякчас працюємо над розширенням міжнародної програми й урізноманітненням фестивалю, у тому числі в мовному сенсі. Є численні події для місцевої аудиторії естонською мовою й зазвичай певна кількість подій англійською. Щороку відбувається потужна німецька програма. У нас стійкі зв’язки з фінськими літературними організаціями. Представлені також Іспанія, Франція, Швеція та інші країни Заходу.
Зв’язки між країнами Балтії не припиняються, це постійний процес. Зараз співпраця між культурними інституціями менш інтенсивна, ніж тоді, коли до програми долучалися ентузіасти, які мали налагоджені контакти з, наприклад, латвійськими та литовськими фундаціями, але більш стратегічна. Сподіваюся, що вона дужчатиме, адже у 2025-му Естонія та Латвія святкуватимуть 500-річчя книговидання національними мовами.
У розмові для українських читачів не можу не запитати про гучну інтернет-дискусію, спричинену заявами українських письменниць Олени Гусейнової та Анни Грувер і приїздом на фестиваль російсько-ізраїльської авторки Лінор Горалік.
Якби довелося описати цей досвід для себе особисто, то я назвала б його… повчальним. Як на мене, є два виміри ситуації, з якою стикнувся фестиваль. Загальний рівень: культура не може сепаруватися від політики, дипломатії, глобальних ситуацій, воєн і так далі. Хоча ми воліли б стверджувати, що літературний фестиваль має це оминати — є випадки, коли відсторонитися неможливо. І так, війна Росії проти України — це одна із ситуацій, коли культура не може перебувати осторонь. Також тут треба додати, що в рамках фестивалю завжди існувала русофонна, чи то російська програма, її необхідність визнавали і команда, і засновники, і спонсори. І другий вимір — це конкретна ситуація з Лінор Горалік. Ми не передбачили конфлікту з тієї простої причини, що протиставлення української та російської культур, неможливість поєднати їх на спільних майданчиках активно обговорювали лише в українсько- та російськомовному сегментах інтернету. Ніхто в естонському інформаційному сегменті про це не знав – можливо, крім кількох винятків. Жодна попередня дискусія не доходила ні до нас, ні навіть до кураторів русофонної програми фестивалю, які запросили Лінор Горалік до Тарту з цілком добрим наміром підтримати опозиційні голоси російської літератури, без умислу спровокувати конфлікт з нашою загальною підтримкою України.
Очевидно, ми тоді помилилися.
Якщо можна запитати про внутрішні процеси в команді фестивалю, то як ви діяли, коли конфлікт став очевидним?
Ми багато дискутували і, щиро кажучи, не могли дійти згоди щодо подальших дій. Перш за все ми поінформували Лінор Горалік про те, що українські письменники відмовляються від участі через неї і що їй варто підготуватися до складних запитань. Вона відповіла, що відкрита до обговорення (наскільки мені відомо, згодом у соцмережах стверджувала, що не знала про позицію українських учасників і не була готова до такої ситуації; але я не маю повної інформації про ту найрізноманітнішу комунікацію між учасниками дискусії, що відбувалася публічно й приватно, тож не можу це коментувати).
Олена Гусейнова весь цей час була в Тарту на письменницькій резиденції і запропонувала написати есе — щоб допомогти аудиторії зрозуміти, що ж сталося. Ми опублікували це есе в перекладі естонською та англійською. А за кілька днів до фестивалю у соцмережах прокотилася хвиля харасменту щодо поетки Анни Грувер з боку російських спільнот через її допис. Про це дізналися латиські письменники, запрошені на Prima Vista, і також відмовилися від виступу на спільній платформі з Лінор Горалік. І коли фестиваль уже тривав, ми вирішили виключити з програми події з Лінор Горалік. Зрештою, Горалік виступила в Тарту, але не як офіційна учасниця Prima Vista, а на події, організованій кафедрою славістики університету.
Чи робив фестиваль публічні заяви стосовно ситуації на додачу до коментарів запрошених гостей — безпосередніх учасників дискусії?
Ми оприлюднили короткий пресреліз через скасування виступу Лінор Горалік і надалі утрималися від публічних заяв. Згодом я дала інтерв’ю для іноземного медіа після аналогічного скандалу в США за участю українського й американського ПЕН.
Додам, що поки тривала хвиля обговорень, кілька членів команди нашого фестивалю днями й годинами читали й перекладали за допомогою штучного інтелекту висловлювання російською та українською, щоб зрозуміти, що ж відбувається. І також — що ці дискусії переважно так і не докотилися до естонських культурних медіа.
Підсумовуючи, чи можемо ми стверджувати, що організатори подій відповідальні за створені неоднозначні ситуації разом з учасниками, які роздмухують дискусію?
На мій погляд, фестиваль не посередник, який лише збирає програму докупи й сплачує проїзд і проживання учасників, а далі все розвивається за інерцією. Як господар, фестиваль завжди відповідальний за гостей і є культурною платформою, що формує і транслює публічні наративи. Тож кожне обговорення було й залишається нашою справою — де б не траплялося, в соцмережах чи деінде.
У згаданому есе Олени Гусейнової йдеться про неможливість говорити на спільній платформі з мовою та культурою, що так довго утискала українську мову й культуру. Нас це привело до необхідного розуміння, що триває не лише війна зброї, а війна культур, де всіма засобами треба показати право української мови й культури на самовизначення. Ми, естонці, теж через це пройшли. Не так жорстко, але знаємо з власного досвіду, як це. У сучасному світі це не припинилося і протривало аж до ХХІ сторіччя. І зараз оформилося в цілковите розуміння такої боротьби.
Наскільки мені відомо, зокрема й з недавнього коментаря латиської перекладачки Мари Полякової, росіяни у країнах Балтії ідентифікують себе як окрему меншину, яка не має прямого стосунку до Російської Федерації… У Естонії, як і в Латвії, це найбільша національна меншина країни.
Це залежить від регіону. На північному сході й північному заході Естонії проживає близько 80 відсотків російськомовних естонців. Це досить ізольовані громади — так, їм складно вивчити естонську, оскільки більшість життя відбувається російською, вони перебувають у російському інформаційному просторі і так далі.
У Тарту ж, наприклад, росіяни значно більш інтегровані, хоча все ще мають свою громаду. Зазвичай вони білінгвальні, залучені в місцеву естонську культуру.
Останнім часом така радянська сегментація добігає кінця: уряд розпочав освітню реформу, переводить російські школи, які залишилися з радянських часів, на повністю естонську мову викладання. Знову ж таки: демократичне суспільство має підтримувати культурну різноманітність. Але якщо поглянути на Захід, то ми не вимагали б, наприклад, у Німеччини оплачувати таку школу; а за потреби завжди можна відкрити приватний освітній заклад. На мою думку, це аналогічна ситуація — ми потроху усвідомлюємо, що наша система освіти має бути естонською, якщо існує на кошти естонського суспільства й платників податків; ми не відкидаємо всіх інших мов, але якщо наша офіційна мова естонська, то саме нею забезпечується освіта в цій країні.
Очевидно, що російська, або ж русофонна меншина вимагає певного представлення й задоволення їхніх читацьких і глядацьких потреб рідною мовою. Ви згадували про традиційну російську програму в рамках фестивалю.
Від 2004 року наш фестиваль адресувався також русофонній спільноті. Ми запрошували і місцевих російськомовних авторів, і письменників з Росії — звісно ж, тих, чиї політичні погляди не сумісні з тамтешнім тоталітарним режимом. Ця частина програми переважно відбувалася відокремлено, у іншому просторі. Іноді такі події мали синхронний переклад естонською.
Але після торішньої дискусії ми зрозуміли, що настав час змін. Наша підтримка й відданість мають цілковито спрямовуватися в бік України, української мови, української культури. І це прямо суперечить тому, щоб заохочувати розмовну російську на сценах фестивалю, презентувати там російську культуру. Тож ми більше не маємо російськомовних подій чи подій з російськомовними авторами.
Але ж спільнота залишилася. І має запити й потреби як меншина, як громадяни.
…громадяни Естонії. Естонська мова й культура є і завжди були доступні для них. Не кажучи вже про те, що ми маємо події багатьма іншими мовами.
Мар’я Унт — програмна менеджерка й членкиня Ради фестивалю Prima Vista (з 2018 року). З 2007 була виконавчою директоркою Естонського літературного товариства, а також викладала естонську літературу в Університеті Тарту (2008–2019). Від грудня 2015-го — головна координаторка проєкту «Тарту – місто літератури ЮНЕСКО».
Серія інтерв’ю «Без Росії» створена в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН.
