ВИБУХ ШВАЦЬКОЇ МАШИНКИ І ПАРАСОЛЬКИ
123-й день повномасштабного вторгнення. Неділя, ранній ранок. Київ розривають протяжні звуки сирен. Повітряна тривога затягується. Балансую на межі між тривожним сном і неспокійною реальністю. Прокидаюсь від звуку вибуху. Перепитую дружину: «Мені не здалося?». Олена каже: «Та ні, то металевий дах заводу неподалік від нас». Ще за мить їй телефонує подруга, каже: «Приліт». Відразу за цим ще один дзвінок, телефонує наш товариш, який живе за п’ять хвилин від нас: «Не знаю, що у вас там, але щойно наді мною пролетіла ракета». Ми пересуваємося до коридору — там найбільш захищене місце у всій квартирі. Лунає черговий вибух.
Ракета влучає в житлову багатоповерхівку. Ще одна — в дитячий садочок. Один загиблий, ще чотирьох поранених везуть у госпіталь.
Того ж дня читаю в соціальних мережах історії тих, хто хотів нарешті повертатися до рідного Києва, але ці удари корегують їхні плани: ще зарано, ще надто небезпечно. Вся Україна — щоденна тривога.
Знову протяжні звуки сирен. Відбій повітряної тривоги. Іду до ліжка, пробую заснути ще хоча б на годину. Мене заспокоює думка, що нашому дому нічого не загрожує. Бо ж ми його вже втратили. Ще у перший день вторгнення.
*
Кінець четвертого місяця вторгнення. Уперше з 24 лютого їду звичним маршрутом, яким до цього їздив майже щодня протягом чотирьох років. Київ — Ірпінь — Буча — Гостомель. І Бородянка, в якій до цього не бував ні разу. Місця, які, на жаль, нині знає цілий світ. Місця, на яких Росія поставила свої чорні мітки ракетних обстрілів і катувань.
Я хочу зазирнути у насилля, що залишає по собі російська армія. І врешті побачити рідний знищений дім.
*
В’їзд до Ірпеня через міст — той, що був на всіх фотографіях, коли люди намагалися евакуюватися під обстрілами. Міст збережений у своєму понівеченому вигляді, він — нагадування. Поганий поет, певно, спробував би розвинути метафору про міст, на якому уривається попереднє життя до приходу окупантів.
Як і будь-який публічний простір пам’яті, міст обростає аматорськими артоб’єктами. В одній картині вгадується задумка митця зробити референс на «Ґерніку» Пікассо, над нею англійською мовою постер зі словами: «This painting is for president Zelensky». Поруч із цим ще розтягнутий ватман, на якому можна писати повідомлення. Три найважливіші повідомлення, які можна побачити здалеку, — велике серденько, український прапор і, звісно, рускій воєнний корабль іде нахуй. Ще поруч перевернутий бус. Трохи далі — дитячий візок під ще одним прапором. Побіля нас іноземні журналісти налаштовують композицію кадру — так, щоби і міст було видно, і перевернутий бус. Приїздять ще люди, певно, з місцевими друзями. Показують відразу перед мостом перехрестя: «Тут був обстріл, коли біг той чоловік із дитиною». Виявляється, трапилося це просто побіля пам’ятника героям «Великої Вітчизняної війни», війни, що покладена в основу ідеології путінської Росії. І навіть тут, при в’їзді до Ірпеня, цей культ продовжує свої жнива.
*
Звалище спалених цивільних машин. Обгоріла, понищена техніка зі слідами обстрілів має рудий колір, і через це здається, ніби це викопні рештки і минуло не менше століття по тій війні, що знищила цю техніку. Та заледве минуло сто днів.
Це символічна мова війни, яку від першого дня вчимося розуміти. І в системі знаків, розставлених війною, кожна знищена автівка — це чиясь жахлива історія. На одну з машин хтось поклав букет червоних квітів, мов на меморіал.
Ще за кілька метрів, певно, для більшого драматизму хтось із фотографів-аматорів поклав нові дитячі черевички на понищений капот автівки.
Руда техніка навалена одна на одну, ніби в тетрісі, в якому лінії вже спалені, але самі геометричні фігурки ніколи не зникнуть з екрана.
Цього не мало трапитись.
*
Коли бачу поруйнування й наслідки окупації, все ще наївно щоразу думаю: «Так не має бути». Щоразу відчуття, ніби російські снаряди влучають у будівлю самої реальності і по її крихких стінах ідуть тріщини, а світ тепер живе за жорстокою логікою жахливого сну, від якого неможливо прокинутись.
Елементи цього понищеного світу складаються в абсурдному порядку, підпорядковуючись логіці радше сюрреалістичного живопису, аніж законам повсякдення — коли все на своїх місцях.
Сюрреалісти полюбляли згадувати рядки з Лотреамона, якого вважали своїм предтечею. В одному з уривків Лотреамон порівнює красу свого героя з «випадковою зустріччю швацької машинки і парасолі на столі для розтинів». І те, що здається сюрреалізмом, у логіці війни стає єдиною реальністю. І саме в такі химерні комбінації речей і людських доль все злипається, звалюється і переплавляється, коли несеться нищівна вибухова хвиля і коли прилітають снаряди.
*
Відчуття схибленої реальності лише підсилюється у Бородянці, яка жахливо постраждала від російських обстрілів. Із 30 багатоповерхівок повністю знищено 8, а решту пошкоджено. За місяць після окупації з-під завалів витягнули тіла 41 загиблого, але під уламками можуть залишатися ще інші наші полеглі. Знищено близько 500 приватних будинків і близько 450 — частково зруйновані чи пошкоджені.
Зруйновані будинки — відкриті рани. Чиєсь розпатране життя. Чи може у нормальній реальності існувати кімната без підлоги? Кімната, від якої лишилися тільки три жовті стіни. Без мешканців. Без речей. Без підлоги.
Тим дивнішими у зруйнованих будинках здаються знаки нормального життя. Вивіска аптеки на першому поверсі знищеної будівлі, над входом тягнеться слоган: «Ми допомагаємо вам бути здоровими та красивими». Світ, в якому саморобна табличка із закликом дотримуватися заходів безпеки біля будинку в аварійному стані вже сама перекрутилась і висить догори низом. На вулиці спека за тридцять градусів, однак довкола білборди з привітаннями й акціями до Дня святого Валентина. Тут і дотепер триває лютий.
З усіх написів доречним видається вже вигорілий на сонці постер, нагадування, що війна триває з 2014 року: «Пишаємося нашими захисниками».
*
Наприкінці квітня, місяць після звільнення Київщини з-під російської окупації, західні журналісти хотіли лише одного — інтерв’ю з місцевими жителями, які повертаються в рідні домівки і намагаються хоча б якось впорядкувати хаос поруйнувань. Певно, їхні репортажі вражали, і потрібно було зафіксувати ту швидкість, з якою українці самотужки відбудовують рідні міста. І рани Бучі, які ніби загоїлись, та все одно відчувається, що ніщо не буде так, як раніше.
І тепер все одно є чимало непримітних речей, що можуть здивувати.
Тепер звично бачити магазини й стоматологічні клініки з побитими вікнами й виламаними дверима з приклеєним акуратним папірцем: «Так, ми працюємо».
Тепер можна почути від місцевих: «Бачите, он там поставили новий магазинчик, бачите, довкола така попалена земля. От на тому місці танк горів».
І тепер інакше звучить навіть траса — коли колеса потрапляють у надщерблені траками танків зазубрини на асфальті, колеса дають новий звук, до якого доводиться звикати.
*
Війна — це коли до квартири батьків у Бучі першим заходить сапер. Російські солдати мінують все: дитячі іграшки, фортепіано, подушки, побутову техніку. Після приходу росіян увесь звичний світ заміновано. Він детонує болем і втратою. Врешті сапер каже найбажанішу фразу: «Чисто».
У багатоквартирному будинку батьків російські солдати, а потім і мародери зривали двері кожного помешкання і по-своєму патрали квартири, ніби щойно забитого птаха. Тож тепер перекособочені, побиті двері батьків зі слідами зламування вандалами тримаються на монтажній піні і трьох шурупах. Здається, вдалий образ, аби пояснити, як я тепер почуваюся.
Мої батьки полишали квартиру поспіхом, залишивши все, що мали. І необхідні ліки теж.
Тепер у їхній квартирі на сьомому поверсі зупинена мить. Всі речі на підлозі. Книжки скинуті з полиць. Просто нищівний хаос заради насилля.
Прибираю продукти, які залишилися в квартирі на чотири місяці у вимкненому холодильнику. Якщо у вас колись трапиться така ситуація, благаю, лише не заглядайте під кришку каструлі з молоком. Ви не хочете відчути цей запах і за жодних обставин не захочете побачити нових мешканців, що розвинули свою щасливу колонію в такому сприятливому середовищі.
Гостомельський аеропорт одним із перших прийняв бій із росіянами. Під звуки того бою ми з дружиною допаковували наплічники. Ті вибухи і запах пороху були найочевиднішим закликом до евакуації.
Минуло чотири місяці. Ми під’їжджаємо до Гостомельського аеропорту з тилу. Видніється ангар, в якому стояв Ан‑225 «Мрія», найбільший та найпотужніший у світі транспортний літак, створений у Києві. Звісно, окупанти знищили «Мрію».
Попід загородженням по периметру території аеропорту розкидано вщент погорілі гаражі. Температура була така, що де-не-де видніють поплавлені мотоцикли, ніби калюжі застиглого металу, який залишився від лихого робота Т‑1000 із «Термінатора». На стежці лежать чиїсь документи на машину. Не дивно, що за цей час ніхто їх не підібрав. Тут кожен знає — за жодних обставин не підбирай такі речі, бо росіяни мінують будь-що.
Поруч із гаражами футбольне поле, прооране вирвою від снаряда.
Далі — квартал військового містечка. У Бородянці й Ірпені звична картина, коли від обстрілів лишається понівеченою перша лінія будинків. Натомість тут — вигоріло і винищено абсолютно все.
На землі валяється розпатраний цинковий ящик на 1080 патронів калібру 5,45. Ще поруч — ящики з мітками російських спецпризначенців.
Побіля кількох під’їздів на руїнах копошаться власники, шукають речі, розгрібають завали.
Хтось ще раніше викинув порваний мішок із картоплею. Вона відчайдушно проростає.
Всюди розставлені миски з водою і кормом для котів. Хтось, попри все, має про них дбати.
*
Їдемо далі Гостомелем. У цьому дворі я грав у баскетбол — над майданчиком нависає будинок, в який кілька разів били росіяни. Тут я купляв м’ясо, тут ми пили каву, тут найкращі круасани — все забите дошками. Тут банкомат, де завжди можна було зняти готівку, — тепер над ним будинок із величезною раною від снаряда. А це ключове перехрестя в центрі Гостомеля — якщо підеш сюди, то на пошту, а ось тут — базар. На цьому перехресті українські воїни облаштували позиції, прийняли бій і спалили колону окупантів.
*
За окупантами по наших будинках ішли мародери, і кожен тягнув своє. Не знаю, хто це зробив, але зникли, наприклад, мої улюблені кросівки Air Jordan і кілька пляшок віскі різного ступеня надпитості.
За три місяці по вторгненню Оленка повернулася в наш будинок. Аби навести лад і хоча б призупинити руйнацію решток таунхауса, вона звернулася до наших друзів-художників. І те, що могло бути надривною історією розгрібання руїн свого звичного життя, перетворилося на пригоду і жарти про мистецький проєкт. Художник Віталій Кохан, який має величезний досвід роботи з ленд-артом і архітектурними формами, разом із митцем Станіславом Туріною та фотографом Артемом Галкіним зробили дивовижну конструкцію зі стовбура дерева. Дерево, що химерно вростає в будинок і має хоча б якось призупинити процес руйнації і сповзання третього поверху на другий.
І ось я заходжу на подвір’я — мені не потрібен ключ від воріт, бо вже і воріт немає. Немає паркана, через який кілька життів тому стрибала чорна кішка на ймення Хабібі.
Виламані двері в будинок тримаються на велосипедному замку. Наді мною пролітає двійко галасливих птахів — вони вже встигли звити гніздо всередині будинку. Поганий поет точно піддався б спокусі і спробував розвинути цей образ — з яких уламків минулого життя вони вили нове гніздо.
Так дивно бачити наші речі, припорошені червоним цегляним пилом і брудом. Це вже точно не моє. Тому, хто був повинен із цим усім попрощатися в перший день вторгнення, вони вже непотрібні.
Заходжу в свою кімнату. Раніше тут було моє робоче місце і барліг, де я міг займатися улюбленою роботою. Тепер тут пусті полички нашої сімейної бібліотеки. Олена запакувала в ящики те, що вціліло, і лише кілька книжок залишила припадати порохом. Підходжу ближче, всміхаюсь тому, що дружина залишила на полицях як непотріб: зібрання творів Федора Достоєвського і Владіміра Набокова, книжки сучасних російських письменників Владіміра Сорокіна і Віктора Пєлєвіна. Нічого вони не можуть пояснити. Не можуть відповісти на питання.
За якою логікою у вихорі обстрілів можуть вціліти речі? Чому вціліли ось цей магнітик із Лондона, ось ця книжка Дениса Казанського «Як Україна втрачала Донбас?», ось цей список справ, які я планував вирішити в останній тиждень лютого. І тепер жодна з них не має значення.
За якою логікою випадковості й абсурду виживають люди під час обстрілів? Коли міномети криють вогнем. Коли Росія запускає ракети. Коли нас щодня вбивають.
*
Минає день після обстрілів Києва. Виявляється, росіяни завдали удару з двох бомбардувальників з боку Астрахані. Я вмикаю гугл-мапи — подивитися, де ж ця Астрахань і як далеко вона. Від мене
до центру міста — 1558 кілометрів. Їхня ненависть минає цю дистанцію за десяток хвилин.
Наступного дня вони б’ють ракетами по Кременчуку, Полтавщина. Влучають у супермаркет, в якому повно людей. Він згорає вщент. У соцмережах публікують фотографії спалених тіл, що виглядають як застиглі фігури в Помпеях після виверження Везувію. Вибухова хвиля після влучання ракети розносить смертоносні уламки на 500 метрів.
А я думаю лише про одне: місця масової загибелі та руйнації мають консервуватися, перетворюватися на меморіали та музеї. Щоби цими маршрутами їздили школярі, студенти, дослідники, іноземні туристи. Щоби ніхто і ніколи не забув жоден злочин росіян. Щоби міг покласти квіти. І заглянути в тіла багатоповерхівок, розітнуті війною і російською ненавистю.
*
Чергова повітряна тривога. Пізній вечір. Оленка, яка ніколи до вторгнення не курила і любила життя всім серцем, затягується самокруткою, вдивляється в темряву і каже: «Ми всі помремо».
Речі, уламки і люди не мають зустрічатися на столі для розтинів.
Цієї війни не мало бути.
Автор: Олександр Михед, український письменник, культуролог, кандидат філологічних наук, куратор мистецьких проєктів. Автор численних публікацій у провідних українських ЗМІ та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, Чехії. Живе та працює в Києві.
Ілюстратор: Мітя Фєнєчкін
Скорочена версія вперше опублікована у виданні Frankfurter Allgemeine Zeitung.