Ви багато років робите в Дніпрі культурні події, створили велику незалежну інституцію. Як трансформується інтерес до культури та усвідомлення її цінності за роки вашої практики?
Андрій Палаш: У Дніпрі ніколи не було великої кількості культурних подій та інституцій. Я думаю, причина почасти в тому, що тут немає вищого навчального закладу у сфері мистецтв. Тому місцева молодь, яка хоче здобувати профільну освіту, або йде до коледжу архітектури та мистецтв (його художній факультет свого часу закінчили такі митці, як Даніїл Галкін, Анна Звягінцева, Єгор Анцигін тощо), або виїздить вчитися до інших великих міст і найчастіше не повертається.
Саме тому якщо в Дніпрі і з’являлися культурні ініціативи, то їх було небагато. Вони були здебільшого незалежні і фактично ніколи не мали державної підтримки. Наша перша культурна організація, Kultura Medialna, виникла як ініціатива друзів, що хотіли створити культурний фестиваль. Передовсім ми прагнули зробити це для себе і такої самої молоді, як ми. Нам бракувало міського фестивалю, тому ми вирішили його створити. Так народилася «Конструкція».
У перші роки фестивалю ми працювали майже без бюджету, усе робили самі, паралельно ще волонтерили. Але нам це подобалося, тому ми віддавалися цьому на 100%.
Як з культурної ініціативи для друзів ви перетворилися на головну культурну точку збірки у Дніпрі?
А.П.: Ми завжди фокусувалися на аудиторії, що цікавиться сучасною культурою та мистецтвом, і таких людей справді ніколи не було дуже багато у Дніпрі. Мені навіть здається, що за вісім років фестивалю «Конструкція» наша аудиторія кількісно не надто збільшилася. Вона швидше змінилася: одні люди виросли, на їхнє місце прийшла нова класна прогресивна молодь.
Катерина Русецька: Протягом всіх цих років, що існувала «Конструкція», ми займалися не лише фестивальними активностями. Ми завжди існували на перетині власне мистецтва, активізму та освітніх практик. Також наш фокус завжди був на комунікації з молоддю, особливо тією, що хоче займатися культурою в майбутньому.
«Конструкція» справді завжди була таким собі «конструктором»: кожен відвідувач тут міг обрати свій спосіб взаємодії, залежно від інтересу та запиту. Хочеш – ходи тільки на концерти або виставки, хочеш – сходи на лекцію з урбанізму або почни з чогось вже знайомого і згодом досліджуй і відкривай нові горизонти. Ця інтердисциплінарність робила нас цікавими максимально різній аудиторії, і найдовше з нами залишалися ті глядачі, що розуміли цей принцип роботи «Конструкції».
А.П.: Ну і «Конструкція» була далеко не єдиним нашим проєктом – це був фестиваль, який ми проводили раз на рік. А окрім того, ми завжди мали вдосталь інших проєктів.
К.Р.: Однією з ключових цінностей «Конструкції» завжди була доступність – для нас було важливо, аби люди з різними уявленнями про культуру, інтересами, статками, освітою тощо могли знайти на наших фестивалях щось цікаве та важливе для себе. Так само ми намагалися надавати майданчик і можливість для висловлювання митцям, особливо тим, що на той момент ще шукали себе та свою аудиторію.
Широкомасштабна війна, яка триває вже другий рік, змінила все – наше життя, країну, професійну практику. Як, на ваш погляд, змінився Дніпро? І як трансформувалася ваша професійна та персональна оптика?
А.П.: На момент початку широкомасштабного вторгнення нашим з Катею основним проєктом був центр сучасної культури DCCC – нова міждисциплінарна інституція, яку ми створили 2019 року в партнерстві з галереєю «Артсвіт», Ksi Prostir та Alliance Francaise. Ми почали з розбудови не лише інституції, але й будівлі – коли ми сюди заїхали, тут не було ані електрики, ані туалетів – тобто все робилося буквально з нуля.
Перше, з чого ми почали – це мистецькі резиденції. Також у 2020 році ми провели на цій новій локації фестиваль «Конструкція». Так крок за кроком ми наповнювали цю будівлю життям, і нині вона вже функціонує на 50–60%. Тут постійно відбуваються виставки галереї «Артсвіт», фестивалі, освітні програми та ще багато інших форматів. Ну і, звісно ж, ми проводимо тут всі наші активності.
З початком широкомасштабного вторгнення ми були змушені трансформувати нашу діяльність. Спершу ми взяли паузу десь на місяць – думали, що робити далі.
К.Р.: Так, у цей короткий період ми намагались усвідомити, що відбувається навколо, а також чим ми можемо бути максимально корисні: своїй команді, аудиторії, місту, країні.
Завдяки тому, що ми працюємо давно, у нас добре розвинена мережа міжнародних партнерів. Багато з них пропонували нам будь-яку можливу допомогу. Саме за їхньої підтримки частина нашої команди в перші тижні після вторгнення виїхала за кордон. Ще одні наші партнери надали нам тимчасове житло в Будапешті, інші допомагали проєктно чи фінансово.
А.П.: У перші ж тижні після 24 лютого з понад 20 людей нашої команди в Дніпрі лишилися троє. Після дуже короткої паузи ми почали повертатися до активної роботи. Катя також була за кордоном, фокусуючи свої зусилля на фандрайзингу.
Я ж протягом усього цього часу лишався в Дніпрі.
Спершу ми почали робити музичні заходи, збираючи кошти на необхідні речі та прилади для наших друзів і колег, які пішли до ЗСУ після 24 лютого. Далі ми запустили освітню програму «Артсвіт – дітям», оскільки розуміли, що діти – це важлива аудиторія, для якої необхідно працювати навіть під час війни. До того ж у перші місяці після початку великої війни дитячі садочки в Дніпрі не працювали, тож дітей необхідно було чимось займати.
Згодом у колаборації з Довженко-Центром ми запустили в DCCC кінопрограму.
Також від 24 лютого ми з колегами весь час думали, як максимально ефективно використати наше приміщення: ми маємо близько 2800 м², а в місті на той момент уже працювала ціла низка гуманітарних організацій, яким потрібен був простір. Саме з цього витворився новий напрямок роботи, а згодом і соціальний хаб, що повноцінно запрацював улітку минулого року.
Розкажіть про цей напрямок вашої роботи докладніше.
А.П.: Уже в кінці березня – на початку квітня до простору DCCC заїхало близько десяти організацій, що займаються гуманітарними та благодійними проєктами. Це був великий потік людей та активностей, що дуже пожвавили наш простір.
Незважаючи на велику кількість вимушених переселенців, у Дніпрі на той момент уже не бракувало шелтерів. Люди мали де поїсти та заночувати, проте на таку кількість переселенців відчутно бракувало інших активностей: наприклад, банальних заходів дозвілля, освітніх подій чи можливостей психологічної реабілітації. Саме тому ми почали організовувати для них різноманітні заходи.
К.Р.: Так, ми розуміли, що людям, які вимушено переїхали до Дніпра, потрібно значно більше, ніж їжа, одяг і місце для ночівлі. У нас був досвід створення класних заходів навіть в умовах дуже обмежених ресурсів, тому ми точно знали, що зможемо бути тут корисні. А вже згодом це переросло в окремий напрямок соціального хабу.
Як за цей рік повномасштабного вторгнення ви переосмислили сенс існування інституції? На чому ваш фокус, на яких завданнях ви нині концентруєтеся?
А.П.: Уся наша програма на 2023 рік сфокусована навколо ідеї повернення до тієї основної діяльності, якою люди культури та освіти займалися до 24 лютого минулого року. Ключове слово тут – відновлення. Ми розробили кілька напрямків активностей, що могли б бути корисні в цьому контексті. Це і стипендії, і гранти, і інші інструменти. Ми хотіли б робити це і в Дніпрі та регіоні навколо нього, і взаємодіяти з сусідніми областями, які війна, на жаль, суттєво зачепила.
Робота культурної інституції – це не лише проєктна діяльність. Це і інституційна розбудова, і команда, і робочі процеси, і стратегічні цілі. І все це, ледь вибудуване за перші роки роботи DCCC, вочевидь, зазнало стресового перезавантаження через війну. Як ви даєте раду з усіма цими викликами?
А.П.: Одним з найважливіших завдань від перших днів широкомасштабного вторгнення для нас було зберегти команду. Зважаючи на те, що близько 80% нашої команди виїхали з країни після початку вторгнення (були навіть вагітні на той момент дівчата, що народили вже за кордоном), для нас було важливо, що наші міжнародні партнери змогли прийняти частину наших колег у себе. Вони і надавали житло, приміщення і можливості для роботи, і спільно з нами організовували виставки та резиденції для наших співробітників.
К.Р.: Ми справді отримали надзвичайно багато листів і повідомлень з пропозиціями допомоги: від фінансової до інституційної. Ми безмежно вдячні всім нашим іноземним друзям і партнерам за підтримку.
Ще один важливий аспект роботи культурної інституції – це розбудова стосунків з аудиторією. Як змінилася ваша аудиторія за цей рік? Який нині запит людей на події, теми, сенси?
А.П.: Як я вже казав, з одного боку, в Дніпрі не дуже велика аудиторія для культурних ініціатив, але з іншого – тут фактично нема конкуренції. Якщо ми робимо якийсь проєкт чи освітній захід, він майже гарантовано отримає увагу і стане подією для Дніпра. У нас ніколи не було проблем з тим, щоб залучити аудиторію.
З початком широкомасштабного вторгнення всі наші заходи безкоштовні для відвідування.
Це знову ж таки про доступність культури.
А.П.: Так, безперечно. Із запуском соціального хабу наша аудиторія ще більше зросла, і що дуже важливо – до нас почали ходити інші люди. Приміром, десь 20–30% аудиторії становили вимушені переселенці.
К.Р.: Дійсно, за цей рік змінилися і ми, і наша аудиторія, і сенси, які ми транслюємо через наші проєкти. Одна з тем, яку зараз цікаво розвивати у взаємодії з нашою аудиторією – це відновлення та повернення до нормального життя. Формати ж можуть бути різні: від дискусій до нетворкінгу, від освітніх подій до практичних ініціатив з відбудови.
Якщо говорити про розвиток ком’юніті за останній рік, то, крім уже знайомих форматів, ми реалізовували і нові. Наприклад, дуже добре «вистрілив» наш проєкт community-кухні, що дозволив нам задіяти не зовсім типову для нас аудиторію. Це історія про те, як через їжу та ритуал її спільного споживання можна водночас говорити про якісь дуже складні і глибокі речі. Люди просто збиралися, готували, їли, спілкувалися.
А.П.: Так, виявилося, що це простий та інклюзивний формат, який ми можемо застосовувати для інтеграції вимушених переселенців. Адже їжа – це універсальна мова. І цей формат чудово спрацював: до нас приходили максимально різні відвідувачі – від молоді до літніх людей, і всім дуже подобалося.
За це рік ми реалізували вісім різних напрямків активностей: від інтелектуальних дискусійних на вузьку аудиторію до подкасту «Поміж». І кожен формат знайшов свою публіку, чому ми дуже тішимося. Плюс, зацікавившись якимось одним форматом, люди згодом можуть почати взаємодіяти і з іншими напрямками роботи DCCC.
Давайте поговоримо трохи докладніше про ваші дискусійні програми. Глибока інтелектуальна розмова – це надзвичайно потужний інструмент для діалогу в спільноті чи суспільстві. Про що вам нині цікавіше говорити з аудиторією? І які ваші інсайти тут?
А.П.: Дискусійна програма, яку ми реалізували минулого року протягом роботи соціального хабу, була дуже важливою для нас. Її курувала Катерина Яковленко. Ми зробили 10 дискусій, і дуже тішимося, що нам вдалося записати їх і викласти у відеоформаті на нашому YouTube-каналі.
Проте ми зрозуміли, що в нас не завжди виходить залучити до дискусій також і аудиторію. Саме тому зараз ми думаємо доповнити дискусійну програму ще одним форматом – такою собі підготовкою для глядача, аби на дискусію люди приходили вже підготовленими до розмови. Можливо, це будуть попередні лекції з «домашнім завданням» або списком літератури для опрацювання. Сподіваємося, це спростить активне залучення аудиторії до дискусій.
Якщо говорити про теми, які нам нині цікаві, то ми хочемо говорити про майбутнє, про відбудову – про важливі речі, які нам треба створити, але спершу їх важливо “наговорити”.
К.Р.: Так, майбутнє – це справді один з важливих напрямків. Проте це, звісно, не означає, що ми не будемо говорити про складні травматичні досвіди. Бо це також дуже важливо.
Окрім того, на наших закордонних дискусійних подіях ми активно говоримо про деколонізацію та westplaining.
За цей рік великої війни, попри всі виклики, професіонали культури та культурні інституції стали сильніші та резистентніші. За рахунок чого це відбулося у вас?
А.П.: Перш за все нам допоміг наш досвід і всі контакти і партнерства, які ми розбудовували роками. А наявність власної інституції з доброю локацією дозволила стати точкою збірки, захостивши багато класних організацій, що роблять важливі для країни справи. Ми не вигадували спеціально нових форматів роботи – просто продовжували робити те, що вміємо, а якщо бачили додатковий запит аудиторії – намагалися швидко відреагувати. Усе виходило досить органічно.
Ми також дуже вдячні нашій команді, що, попри всі обставини, не розвалилася і працювала ефективно.
К.Р.: Я згодна з Андрієм у тому, що команда – одна з ключових запорук нашого успіху. Мені здається, що підтримка та взаємоповага в колективі – це вирішальний фактор. З початком широкомасштабного вторгнення ми намагалися підтримати наших співробітників, розуміючи, що хтось здатен дуже швидко зібратися і почати реагувати на виклики, а комусь потрібно трохи більше часу. Проте всі ми трималися один за одного, допомагали як могли і продовжували працювати. Саме це відчуття, що ми є одне в одного, допомогло нам пережити найскладніші дні і зберегтися як команді та інституції.