«Казковий ліс» — кухня Чорнобиля
На ринку біля автостанції у Вараші я почуваюся так, немовби здійснив подорож у часі принаймні на два десятиліття назад. Асфальт на приклеєній до нього площі розплавився вже багато років тому, але до того, як це сталося, у ньому утворилися діри, завглибшки десь із лікоть. Якщо їх оминути й пройти далі, можна побачити, як у великих пластмасових ваннах лежать витягнуті з річки Стир соми, коропи, плітки, лини, а в деяких навіть вугрі, наче обрізувані партійними бонзами стрічки. Декотрі ще рухають зябрами, дихають з останніх сил, обмащені кров’ю інших рибин, що прожили на кільканадцять хвилин менше. Якщо котрась упаде в око клієнтові, продавець вправними рухами встромляє їй довгого ножа в голову, патрає, чистить від луски і через кільканадцять хвилин кладе до поліетиленового пакета, аби клієнт міг іти купувати далі: може, у фірмовій крамниці м’ясокомбінату з сусіднього Тростянця? Може, овочі з Торчина? А може, живу гуску, курку або голуба?
Тут усе є.
Можна також поремонтувати екран у найновішому смартфоні, зашити спідницю або штани, зацерувати колготи, випити кави й помріяти про краще життя, закусуючи чебуреком із м’ясом або пиріжком з картоплею, які — як на всьому постсовєтському просторі — продають бабусі в хустках.
Біля роздовбаної буди, що править за приміщення станції, стоїть кілька таксі. Перший водій одягнений у модну шкірянку і шапку з лого якогось лижного курорту. Другий — у старе демісезонне пальто й пишну совєтську шапку. Мені би хотілося їхати з другим, бо він розповість більше цікавих історій, але поки що перший у черзі отой у шкірянці, а жоден із тих, хто вийшов з автобуса, не підійшов до таксистів.
Я почекаю.
Дивлюся ліворуч і бачу алею Тараса Шевченка — одну з головних артерій міста, біля якої стоять високі типові багатоповерхівки.
Дивлюся праворуч. І… чорт забирай! Дивлюся ще раз. І ще.
Ліворуч від автостанції стоїть Чорнобиль. Я рахую по черзі димарі — один, два, шість.
Ні, все-таки не Чорнобиль. Забагато тих димарів. Це його сестра-близнючка — Рівненська атомна електростанція. А сам Вараш — містечко, що виросло біля АЕС, як біля Чорнобиля виросло місто Прип’ять — місто привидів, яке нині показують у всіх фільмах про катастрофу. Якщо хочеш побачити, як виглядало життя в містечку біля атомної електростанції, — ти повинен приїхати саме сюди.
Я не чекаю довше. Сідаю у першу таксівку; до водія, одягненого більше по-європейському. Їду до кухарок, які готували в Чорнобилі одразу ж після катастрофи.
КУХАРКИ
Пані Любу забрали з городу, де вона полола помідори. Пані Раю — тобто Раїсу — з квартири, де вона сама виховувала трьох дітей.
Пані Валентині сказали в магазині, де вона працювала, що вона мусить виїздити ще того самого дня. Й одразу порадили, щоб не намагалася забагато дискутувати. Що вдієш? Поїхала.
Пані Настя дізналася в черзі до лікаря від подруги, яка працювала у відділі кадрів. «Але ж я хвора, на лікарняному», — здивувалася вона. Але подруга їй пояснила, що це ніяк не заважає.
А пані Лідії начальниця того ж таки відділу кадрів сказала: «Або поїдеш, або збирайся й повертайся до себе в село». Тож вона й поїхала.
Пані Ольга дві години плакала і міркувала, що робити — вона мала піврічну дитину. Боялася, що чимось її заразить.
Тільки пані Тетяна про те, що їде до Чорнобиля готувати для тих, хто бореться з катастрофою, дізналася, як годиться кухарці — біля каструль.
Мені вдалося познайомитися з усією сімкою.
Як забрали чергових вісьмох дівчат із першої групи кухарок, яка поїхала до Чорнобиля одразу ж після катастрофи, ми вже не дізнаємося. Вони померли. Перша померла одразу ж після повернення, друга — через кілька років. Три померли після десятих роковин катастрофи. Перед двадцятими роковинами — одна. Дві наступні — через кілька років після неї. Зрештою, з тих сімох, які живі, шість хворі й пережили іноді по кілька, а іноді по кільканадцять операцій різного ступеня складності.
Але почнімо від початку. Від села Вараш на Волині, від якого залишилося лише кілька будинків. І спогади.
Люба
Пані Любі вже за шістдесят, на плечі вона накинула темну камізельку, а на голову — шапку з якоїсь тварини, вид якої я не можу визначити. Ми зустрічаємося в кав’яренці біля вараського Палацу культури. Пані Люба ще пам’ятає, як на цьому місці бігали гуси й паслися корови.
— Вараш був гарним селом. Мій батько тримав свині, корови, кролі і качки. Разом із мамою вони працювали в колгоспі, але тоді вже совєти дозволяли мати біля дому свою худобу.
У мами й батька нас було одинадцятеро. Я була наймолодшою і плавала як сир у маслі. Всі мене дуже любили. А коли я пішла до третього класу, до батька приїхала комісія, аби викупити в нього будинок і шматок землі, яким ми володіли. Вони сказали, що у Вараші побудують атомну електростанцію і що на місці, де стоїть наша халупа, стоятиме реактор. Це сильно мене вразило. Який реактор? Яка електростанція? Що це таке? Тепер уже, завдяки Чорнобилю, кожен чув про атомні електростанції, але тоді це було щось геть нове — її тільки починали будувати.
Батькові ця ідея не сподобалася. Наша родила жила у Вараші поколіннями. Ми пережили війну, колективізацію — і раптом мусимо продати будинок і землю й поміняти їх на квартиру в багатоповерхівці? Але та комісія заходилася батька переконувати, що якщо він тепер не продасть по-доброму, то в майбутньому й так у нього заберуть, бо якщо в Москві секретар вирішив, що у Вараші має з’явитися атомна електростанція, то дуже перепрошую, але селянин з Волині не має шансів таке рішення заблокувати.
Отже, батько домовився, що за нашу халупу отримає дві квартири у багатоповерхівках, які почали тут будувати. Десь через пів року приїхали робітники, побудували будинки, і ми переїхали. Обоє батьків отримали роботу на електростанції, яка ще будувалася: мама — прибиральницею, тато — сторожем. І мій батько зненацька став великим прихильником атомної енергетики! Вони заробляли з мамою втричі більше, ніж мали в колгоспі, а оскільки володіли дачним городцем, то продовжували тримати там гусей, свиней, кілька качок і пару кролів. Тільки від корів їм довелося відмовитися, бо їх не було де випасати.
Раптом одного дня мій батько, який завжди був дуже практичним, сказав мені:
— Любо, а ти би не хотіла піти на електростанцію кухаркою? Ти завжди любила готувати. Можливо, це добра робота для тебе?
— Ну, гаразд, тату, — відповіла я. — А чому саме нині тобі це спало на думку?
І з’ясувалося, що донька його друга працює на електростанції саме кухаркою. І щодня ввечері всі недоїдки, які залишаються після людей, вона зливає у відра, батько під’їжджає під елек- тростанцію трактором, і вони забирають усе це для своїх свиней.
Мій батько розмріявся, що він теж матиме їдло для своїх свиней задарма.
Спочатку я трохи розсердилася, що він узагалі думав не про мене, а про тих свиней. Потім — я трохи почала сміятися. Але невдовзі подумала, що моя робота на електростанції — непогана ідея. Я пішла і написала заяву. Електростанція розбудовувалася тоді дуже швидко, тож вони прийняли мене просто на наступний день. І так усе моє життя улягло тому, що тато хотів мати помиї для свиней.
І так це кілька років і тривало: я готувала на атомній, а ввечері батько під’їжджав трактором і ті свої помиї забирав. Пам’ятаю, що коли він заколов останню свиню, вже працював перший реактор. Вони закололи її в нашому будинку з сусідом, щоби не довелося носити м’ясо. Ковбасу, сальцесон, шинку — ми з мамою все робили самі. Тут будується реактор, буде розщеплений атом, все це видно через вікно.
А у ванній батько з сусідом свиню колять.
Врешті-решт реактор побудували в іншому місці, не на нашій землі. І змінили нам назву з Вараша на Кузнецовськ. На честь якогось комуніста, який під час війни був шпигуном у німців. Лише коли прийшла незалежна Україна, то його знову перейменували на Вараш.
Рая
Те, що в Чорнобилі діється щось не так, люди заговорили у день катастрофи. Ми були сильно пов’язані з Чорнобилем: кухарки звідти приїздили до нас на курси. Інженери з Чорнобиля теж часто в нас бували. Це були споріднені електростанції, розташовані поруч, тож без контактів обійтися не могли.
Але спочатку були такі дурниці: хтось не може додзвонитися до доньки, яка мешкає в Чорнобилі. Хтось до знайомого. Хтось щось чув, але невідомо що.
Хоч я пам’ятаю, що Ольга прийшла на роботу і сказала, що їй дзвонили з Івано-Франківська і питали, чи все у нас гаразд. Її шваґро цікавився політикою; він слухав радіо «Свобода», і там розповіли, що на атомній електростанції в Україні сталась якась страшна аварія. Ми поглянули на наші бочки з огірками — так ми називаємо димарі нашої атомної, — ну, здається, та аварія не в нас. І повернулися до роботи. Мені й на думку не спало, що це може бути щось аж настільки серйозне.
Через кілька днів був першотравневий парад, і всі пішли туди, ніби нічого й не було. Лише роки потому люди почали зізнаватися, що хтось уже щось знав. Але не розповідав іншим, бо могли звинуватити в поширенні дезінформації, а за це можна було накликати собі на голову проблеми з прокуратурою. Вараш був закритим містом спеціального значення. Лише за те, що ти розпо- відаєш про якийсь витік, тебе могли посадити.
А після Першотравня вже пішло швидко. Не було нікого, хто би їм готував, і їм довелося привезти кухарок. Нормальна справа. Коли йде армія, то і кухар їде одним із перших.
Я мала тоді трьох дітей: донька Зоя в шостому класі, син Іван у четвертому й мала Альонка в першому. Я працювала так само, як і більшість дівчат, у «Лісовій пісні», але зателефонувала начальниця відділу кадрів і сказала, що я повинна прийти на роботу — наш ресторан кадрово належав до атомної.
Тож я їду. А начальниця відділу кадрів каже, що я мушу збиратися, бо вирушаю завтра на допомогу ліквідації наслідків аварії реактора. А я на те, мовляв, що я, кухарка, маю спільного з аварією реактора? Я маю на нього лягти? Ковдрою його вкрити? А може, каструлею? Це по-перше, а по-друге, у мене троє дітей, яких я виховую сама, бочоловік мене покинув, і зайнятися ними взагалі-то нема кому.
Начальниця знизала плечима. І сказала, що Зойці вже дванадцять років, то вона попіклується про менших.
Спочатку, Вітольде, це здавалося мені безглуздям. Моя Зоя, така мала, має займатися домом? А потім так воно й сталося. І впоралася Зойка з усім. І приготувала, і випрала, і до школи молодших відправила.
Лише згодом я дізналася від колег з інших атомних — бо ж в Україні їх було п’ять, і ми з усіма зналися, — що тільки в нас для першого виїзду забрали жінок, які мали малих дітей. Із жінок, які тих дітей виховували самі, була, мабуть, тільки я одна. Начальниця відділу кадрів ніколи мене не любила й вочевидь саме тому зробила мені такий подарунок.
Нас тоді зібрали п’ятнадцятьох у тій першій групі, декотрих із «Лісової пісні», декотрих з їдалень, з атомної або звідкись із міста. Ми всі були знайомі, Вараш — невелике місто, і кухарка іншу кухарку точно знатиме.
Їдучи автобусом, ми всю дорогу співали. Хтось мав пляшку коньяку, ми випили її для куражу. І дуже намагалися не дивитись у вікно, бо там, за вікном, був апокаліпсис. Ліс був випалений. У тому випаленому лісі стояли корови й жалібно мукали, бо людей звідти забрали і їх не було кому доїти. Кілька їх лежало на землі — мабуть, мертвих.
Ми минали порожні села, а в них — повні городи овочів, слоїки з березовим соком, пасіки, бджоли, мед. Хотілося зупинитися і все це позбирати.
Але зупинятися не можна було. Нам було заборонено.
Світ, у якому вже немає людини. Це було дивне відчуття: ще кілька днів тому ти маєш свої плани, мрії, роботу, трьох дітей. Звичайні проблеми, як мільйони людей у всій країні. І раптом, через три, а може, чотири дні ти їдеш дивною територією в місце, де не знаєш, що на тебе чекає. І не знаєш, чи ти колись повернешся.
Коли я нині іноді проминаю на дорозі машину з коровами, яких везуть на бойню, то думаю, що ми тоді їхали так само. Я завжди думаю в такі моменти: дивні створіння, ви не розумієте, куди вас везуть.
Вітольд Шабловський - польський репортер. У 2008 році отримав нагороду Amnesty International за статтю «Це з любові, сестро», що розповідає про драматичні події з життя жінок у Туреччині - жертв «вбивств честі». У 2011 році - лауреат Нагороди імені Беати Павляк (пол. Nagroda imienia Beaty Pawlak) і номінований на Літературну нагороду «Nike» за книжку «Вбивця із міста абрикосів» (пол. «Zabójca z miasta moreli» (2010)) та «Репортажі з Туреччини», які написав після бесіди із терористом Мехметом Алі Агджоєм та його родиною. Статті Вітольда Шабловського на турецькі теми були також відзначені премією Європейського парламенту. Разом із своєю дружиною Ізабеллою Мейз написав книжку «Наша нова ПНР», що є своєрідним експериментом: подружжя прожило рік ніби повернувшись в 1981 рік (використовуючи тогочасну техніку, читаючи тогочасні газети). У 2014 році видав книжку «Танцюючі медведі». У 2016 році опублікував цикл розмов з очевидцями Волинської трагедії «Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia», присвячену порятунку поляків у Волині (Znak, Краків 2016). Книга була перекладена українським письменником Андрієм Бондарем і видана у 2017 році у «Видавництві Старого Лева» під назвою «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині».
Переклад: Андрiй Бондар
Дизайн обкладинки: Іван Кипібіда