Розкажіть про свою книгу. Чому ви вирішили її написати?
Я не планувала описувати історію мого брата, історію того, як він загинув на війні.
Довший час я навіть не могла про це говорити. Та десь через шість місяців я зрозуміла, що не говорити теж не можу. І щоб дати собі з цим раду, почала писати скетчі – рефлексії про те, що відбулося.
Писала я англійською. Так склалося, що я зазвичай пишу англійською, бо вже більш ніж два десятки років живу у Сполученому Королівстві. Це мова моєї освіти і робоча мова. Це практичне пояснення. А емоційне пояснення: англійська для мене вільна, але нерідна. Оця невелика дистанція між нерідною мовою і моєю травмою якраз допомогла прописати речі, які складніше було писати відразу українською. Але я зробила український переклад, і він має незабаром вийти в українському видавництві «Віхола».
У мене є тут (в Лондоні. – О.Щ.) маленька трупа, ми займаємося документальним театром. Наприклад, створили кілька вистав про лондонський досвід незадокументованих мігрантів зі Східної Європи, зокрема з України. Я почала приносити туди ці скетчі, і ми почали випробовувати їх на сцені, у репетиційному режимі. Я зрозуміла, що цей текст працює для театру і може стати інструментом розповіді про події в Україні для західного глядача.
Володя, мій брат, загинув у 2017 році, а роботу ми почали у 2018-му. Тоді це була абсолютно забута війна. Її не було в газетах, на телебаченні, ніде. Аж до того, що люди дивувалися, що вона ще триває.
І вам вдалося привернути увагу до неї?
Ми почали грати цю виставу, привезли її на найбільший міжнародний театральний фестиваль в Единбург, повозили трохи Британією. Після кожної вистави мали дискусії. Я бачила, що це справді працює. Це історія, з якою легко себе ідентифікувати. Людина не мусить втратити когось на війні, щоб зрозуміти горе втрати.
З початком локдауну стало зрозуміло, що ми не зможемо її далі грати. Водночас я зрозуміла, що в цій виставі сказала ще далеко не все. Я не лише написала цей текст, але й брала участь зі сцени. Щоразу вибирала, готова я чи не готова відкриватися перед глядачем. А писання книжки дозволило зайти детальніше в глибші, найтемніші закутки власної історії.
Сміливості до письма додало й те, що я усвідомлювала своє привілейоване становище. Я живу на Заході, пишу англійською, маю певний доступ до видавців. Дуже багато сімей, які втратили на війні близьких, не мають такої позиції. Їхній голос не буде почутим. А мій може бути почутим. Я не думала, що говорю від їхнього імені, але думала, що, дізнавшись мою історію, хтось інший матиме більше відваги говорити про свою.
Книжка виявилася дуже на часі.
Перша версія цієї книжки, “A Loss”, вийшла восени 2021 року у німецькому видавництві "ibidem". Якраз тоді почалося нагнітання з боку Росії. І уваги до України стало трішки більше. Через книжку, як раніше через виставу, люди почали довідуватися, про що ж ця війна і що десь там, на другому боці Європи, досі помирають люди.
Що ж до другого видання, то в перші тижні повномасштабної війни до мене звернувся британський видавець із питанням, чи не хотіла б я свій текст доповнити і перевидати на значно ширшу аудиторію. Я дописала кілька розділів. Така розширена версія вийшла друком у вересні 2022-го.
Тобто це своєрідний палімпсест?
Палімпсест є нашаруванням, а тут книжка змінюється в глибину. У безодню болю і травми.
Але так, під час роботи над перевиданням я вже мала інше завдання, не терапевтичне. Наприклад, у першій редакції не так багато йдеться про Росію. І справді, тоді мені цікавіше було розповідати нашу історію і не дуже хотілося, щоб Росія займала місце на сторінках моєї книжки. Тепер я зрозуміла, що треба розкрити тему ворога і більше тему ненависті до ворога. І також тему ненависті ворога до нас.
Розділ «Ворог» починається з ночі повномасштабного вторгнення. О третій ночі за Лондоном я не спала, закінчувала статтю для місцевої газети. І побачила путінську промову, а далі у твіттері почала спостерігати за нападом на українські міста. Перші моменти, хвилі прокльонів, а далі тижні намагань зрозуміти, що я відчуваю, що таке ненависть до інших людей, чи можна, скажімо, ненавидіти всю націю… Я спробувала це описати.
Редакторка звернула увагу на багато моментів, які для неї як місцевої були незрозумілі, і ми шукали, як це пояснити. Я вирішила продовжувати граничну відвертість з читачем. Не вирізала нічого. Не змінювала свого тону. Але, звісно, взяла до уваги, що варто пояснити оці тяжкі, глибокі емоції. На Заході є бажання нас мирити. Тут не хочуть чути про почуття ненависті і злості. Це змінює імідж жертви.
Протягом цього часу змінювалися не лише книжка і ви сама, але й зовнішнє ставлення до українців.
Я – директорка Українського інституту в Лондоні, також історикиня. На початку року журналісти, які хотіли розвіяти прокремлівські міфи, як-от «єдиний народ», зверталися до мене з питаннями на кшталт «Путін каже так і так, поясніть, чому він так каже». Доводилося пояснювати: дуже добре, що ви готові розвінчувати саме ці міфи, але ми застрягаємо в тому самому наративі, який світові нав’язав Кремль. Зараз ви довідаєтеся, що Путін бреше, але в цій розмові мало що буде про Україну. Давайте ставити інші запитання.
У розділі «Сприятливий момент» я описую, як одна важлива британська інституція звернулася по кураторську допомогу у зв’язку з подією, пов’язаною з Україною. Я нагадала, що раніше вже заохочувала зробити таку подію. «Але ж зараз такий сприятливий момент», – відповіли вони. Мені тоді заболів оцей «сприятливий момент»: невже для нього треба, щоб нищили українські міста і люди гинули тисячами? Однак далі я зрозуміла, що певною мірою це справді сприятливий момент для того, щоб взяти віжки у свої руки і змінювати цей наратив. Бути голосом не просто емоційним, як цього не раз очікували журналісти: ага, зараз нам розкаже про ситуацію українка, бажано плачучи й емоційно, а далі експерт з Німеччини, Британії чи Франції поговорить про все об’єктивно.
Мені залежало на тому, щоб у цей момент бути тим голосом, який керує дискусією; і також нагадати, що бути емоційною у стані повномасштабної війни, коли на твій народ нападають і хочуть його знищити, – це нормально. Ми не втрачаємо раціональності, стаючи емоційними. Потрошки цей «сприятливий момент» переростає в нарощування стосунків між місцевими та українськими інституціями, у розуміння культурних менеджерів і політичних еліт, що їм бракує знань про Україну і що вони не можуть приймати рішення без цих знань. Ці знання їм потрібні.
Зацікавленість Україною величезна, але вона ситуативна і вже минає. Ситуативна зацікавленість має перерости у структурні зміни: в університетах, у культурних інституціях, серед політиків.
Ми весь час говоримо про західного читача, якому й адресується “The Death of a Soldier Told by His Sister”. А як щодо українців?
Історія мого брата, моїх стосунків з ним, історія моєї мами і переживань нашої родини залишилися центральними у книзі. З цього погляду нічого не змінилося. На що мені хотілося б звернути увагу українського читача, бо в цьому інтерв’ю я говорю все ж до українців, які читатимуть цю книжку: ця війна ще навіть до повномасштабного вторгнення зачепила людей, які перебували дуже далеко поза межами країни, цілковито змінила їхнє життя.
Мій брат жив у Нідерландах 11 років і повернувся в Україну 2010-го. У 2015-му добровольцем пішов на фронт. Моя родина вже багато років живе в Лондоні.
Це війна, яка зачіпає всіх. Глобальна українська громада робить дуже багато: від поширення достовірної інформації про війну, поборення стереотипів про Україну до фінансової допомоги і збору коштів для армії. Я часто в Україні зустрічала стереотипні уявлення про «заробітчан», які виїхали, зрадили батьківщину, стали байдужі до долі України, а отже, не повинні мати голосу щодо справ держави. Це завжди дуже боляче сприймати.
Нам варто усвідомити, що українці – це частково діаспорна нація, і в тому є наша сила. Ми вкорінені в різні світові культури, знаємо різні практики, можемо використовувати їх на благо України.