Культурний консерватизм походив із досвіду такого стилю життя, який був під загрозою зникнення або вже зникав. Цей спосіб життя можна було зберегти в пам’яті, а його духовне значення містилося в мистецьких творах. Але сам цей спосіб життя захистити було не так просто. Чи звертатися нам до держави по фінансову підтримку стилю життя, що вимирає, щоб створювати заповідники на кшталт тих, які описав Олдос Гакслі в «Який чудесний світ новий!» *, де можна знайти аграрне життя, представники якого не усвідомлюють, що за периметром, за яким дбайливо наглядають, лежить зовсім інший світ? Чи ми маємо натомість присвятити себе ідеї того, що ми обов’язково втратимо, зберігаючи її в мистецтві, як зробили Ріхард Штраус і Гуґо фон Гофмансталь, увічнивши прикрашену звабливість життя аристократії в опері «Кавалер троянди», або Д. Г. Ловренс, прославляючи згуртованість давньої шахтарської громади в романі «Сини та коханці»? Але тоді кому адресуватимуться такі твори мистецтва? Безперечно тим, хто свідомий того, що давній стиль життя — це дещо втрачене, дещо, що може зберігатися лише в естетичній формі. Але для тих, хто практикував цей стиль життя, його збереження у вигляді ідеї, а не реальності їхнього буття у світі, нічого не варте. Якщо казати прямо: культура стає об’єктом консервації лише тоді, коли вона вже втрачена.
Але хіба ця традиція міркувати про наш спосіб життя (мистецтво, літературу та музику, завдяки яким ми робимо ставку на незмінність) не є тією справжньою річчю, яку ми цінуємо? Чи не це ми хочемо зберегти від філістерів утилітаристів і прогресистів, що своїм порожнім матеріалізмом загрожують відвернути нас від справжнього духовного спадку? Чи не тут, у царині «високої культури», має відбуватися головна битва? Мені здається, що завдяки обмірковуванню таких питань справа культурного консерватизму просувалася вперед, перетворюючись на битву за навчальну програму та на спробу видобути з неї думки й почуття.
Найкраще ілюструє перенесення уваги з політичної на мистецьку практику англо-американський поет Томас Стернз Еліот (1888–1965), чиї вірші, п’єси та есеї змінили консервативну філософію ХХ століття. У літературі Еліот був модерністом, який більше за будь-якого іншого тогочасного автора зробив для того, щоб урятувати англійську поезію від пізньовікторіанського архаїзму та повернути її до основного напряму європейської літератури. Еліот випрацював лаконічний і алегоричний стиль, на який дуже вплинули Бодлер, Лафорґ та французький символізм, але він напряму звертався до духовної кризи сучасної цивілізації, яку спостерігав. У «Спустошеній землі» (The Waste Land, 1922) Еліот змальовує уявний безплідний міський пейзаж, який вселяє почуття втрати й порожнечі після беззмістовної перемоги в Першій світовій війні, а також створює незабутній образ місця, цивілізації та суспільства, завислих порожнечі й без надії на відродження. Поема вийшла в першому номері журналу The Criterion, заснованого Еліотом у Лондоні для пропагування його специфічного бачення літератури. Завдяки цьому баченню він переробив канон англійської класики та повністю змінив сприйняття освіченими людьми того, що важливо в літературі минулих часів.
(...)
Культурний консерватизм за допомогою літератури популяризував дослідження ширших проблем визначення, з якими консерватори впродовж століття стикалися під час спроб зрозуміти свою власну ідею. Концепції, що на полі політичних дебатів здавалися безнадійно незрозумілими та багатозначними — як-от традиція, порядок, реалізм, щирість, — також мають свою функцію в літературній критиці, де їх можна було забезпечити прикладами, а їхню цінність можна було досліджувати. Традиційність, яка часто здається непевною стежкою в політичному пейзажі, у літературі має чіткий маршрут, а концепції централізованості й авторитету, такі потрібні для кожного аспекту консерватизму, мають чітке застосування у світі мистецтва, де Бах, Мікеланджело, Толстой і Шекспір задали стандарти, які неможливо заперечити чи проігнорувати.
Тому Еліот у своєму знаменитому есеї «Традиція і талант» (Tradition and the Individual Talent, 1919) зі збірника «Священний ліс» (The Sacred Wood, 1921) стверджував, що оригінальність і щирість, яких вимагають від митця, самі по собі недосяжні, що кожен новий твір набуває своєї експресивної сили завдяки традиції, яка поступається йому дорогою, і що традиція в кожній галузі є процесом постійної адаптації старого до нового та нового до старого. Без традиції оригінальність не буде особливою, її навіть неможливо буде по-справжньому відчути, і цей еволюційний погляд на традицію вочевидь можна застосувати й для всього громадянського суспільства. Цей есей лишив глибокий слід у літературній критиці, а також у поетичній практиці. Але його урок також засвоїли та повторили політичні філософи.
(...)
В Америці історія була трохи іншою. Розділення між південними та північними штатами США, яке вийш-ло на передній план під час громадянської війни, але яке глибоко сягало своїм корінням в історію колонізації, асоціювалося із суперечливими ідеями щодо заселення Америки. Підприємницьку та пуританську культуру Массачусетсу протиставляли феодальному й аристократичному порядку джефферсонівської Вірджинії, і коли в ХІХ столітті з’явився культурний консерватизм, він зосередився на аграрному способі життя, який Джефферсон волів зберегти як основу сталого політичного устрою. Коли письменники та філософи з півночі відступалися від світу матеріального прогресу, то часто вони, як-от Генрі Девід Торо (1817–1862), мали шукати прихистку в самотності. Природа, яку Торо описує у творі «Волден»* (Walden, 1854), — це не облаштована садиба та маєток на плантації, описані Джефферсоном, а дика природа, місце, де ви лишаєтеся сам на сам зі своєю душею. Там, спілкуючись з природою, філософ може уявити собі «врівноважене життя», себто сповнене «простоти, великодушності та довіри». Для цієї форми життя зовсім не потрібні інсти-тути, тому що в усьому ми маємо прагнути героїчної незалежності — саме це одкровення разом із туманом пі-діймається над озером Волден, і воно не визнає сільських поселень, які надихали Джефферсона на його уявлення про політичний устрій.
(...)
Культурний консерватизм у всіх своїх формах був спробою піднести консерватизм із політичного поля бою до мирного майданчика літератури й академічного життя. Він насторожено ставився до масової культури, демократичної політики та нових «прогресивних» доктрин заради відкуплення людства. Культурний консерватизм відступив від сучасності на спокійні пасовиська розуму,
де освіта, знання та висока культура мали непереборну перевагу над думкою більшості та політизованим невіглаством. Здавалося, що принаймні в університетській авдиторії було можливо перемогти, з огляду на розуміння, що там поважають ідеї. Але що відбудеться, коли хвиля соціалістичних поглядів охопить також і університетські авдиторії? Що лишиться від консерватизму, коли його заженуть у кут на його останньому оплоті? До цього питання я коротко повернуся в останньому розділі. А до того нам треба розглянути протистояння, у якому було переглянуто й розширено аргументи Сміта, Берка та Геґеля, а політична філософія знову стала центральною в історії Заходу.
***
Автор: Роджер Скрутон, британський філософ і письменник. Член Британської академії, членкореспондент французької Академії моральних і політичних наук. Редактор консервативного політичного журналу Salisbury Review. Автор понад 50 книжок із філософії, мистецтва, музики, політики, літератури, культури, сексуальності та релігії. Серед його найвідоміших публікацій — «Значення консерватизму», «Сексуальне бажання», «Естетика музики» і «Як бути консерватором». Дописувач Times, Spectator і New Statesman.
Перекладачка: Катерина Диса.