Нещодавно був опублікований звіт “Репортерів без кордонів” щодо того, як загинув Максим, ваш колишній чоловік і мій колега, з яким ми пропрацювали в LB.ua понад 10 років. Давайте поговоримо про цей звіт.
Ми зустрічалися з “Репортерами” у Києві та їздили на місце загибелі Макса. Коли ми туди приїхали, стало зрозуміло, що там ще ніхто не був після того, як тіло звідти забрали. Це дуже важливо, тому що там залишалося багато речових доказів.
“Репортери без кордонів” передали зібрані ними докази до прокуратури та СБУ — це напрямки пострілів, напрямки руху машин, які можна було визначити. Саме місце — це глухий ліс між Гутою Межигірською та Мощуном, там немає поселень і люди туди не ходять, тому що ліс може бути замінований. Ми дуже боялися, що не зможемо добре обстежити територію, адже не знали, наскільки вона розмінована чи не розмінована. Там довкола є окопи, і в них досі є речі, які належали російським військовим. Були навіть шеврони з прізвищами: поліція каже, що їх можна було знайти ще на початку квітня. Тобто, були достеменні докази того, хто саме там був. Та зараз цих шевронів там вже немає — можливо, хтось забрав їх як трофей.
Дуже важливо, що “Репортери без кордонів” вміють збирати свідчення так, щоб їх можна було потім використати в суді. Не може просто будь-яка людина прийти на місце, щось зібрати, принести в поліцію і сказати: ось, дивіться, в мене є доказ. Навіть якщо зафільмувати на відео, як це збирали — це теж ще не буде доказом. Є ціла процедура, як збирати свідчення, як документувати інтерв’ю, щоб вони могли бути доказами в суді.
Я правильно розумію, що українські вповноважені органи, які мали цим займатися, дуже поверхово оглянули місце події?
Тіла знайшли і забрали звідти оперативники. Та бажано, щоб на місці воєнних злочинів працювала прокуратура. Буча, Ірпінь, Бородянка — там працювали групи прокурорів, криміналістів, міжнародних експертів, а на території Мощуна та Гути їх не було. І там відрізнялася процедура, наприклад, не проводилися розтини тіл. Так само сталося і з тілом Макса.
З одного боку, є законодавчі акти, які дозволяють у воєнний час не проводити розтини й одразу віддавати тіла родичам. Але, з іншого боку, для того, щоб довести злочини до судового розгляду, розтин має бути. Це — один з найважливіших доказів щодо того, що сталося з людиною.
Зі звіту “Репортерів без кордонів” ми знаємо, що його перед смертю, — з великою ймовірністю, — катували.
Мені важко сказати, чому вони прийшли до такого висновку. Очевидно, в них є більше доказів, ніж ті, які я бачила. Вони аналізували час, коли туди прибули Макс та Олексій (військовий Олексій Чернишов, загинув разом із Левіним, — Ред.), вони аналізували дані мобільного телефону до того моменту, як зник зв’язок — в сукупності усе це свідчить, що вони не одразу там загинули, що провели там якийсь час. Тіло Олексія було спалене, а в Макса стріляли кілька разів, його дострілювали коли він уже був на землі, але чи живий він був тоді, чи ні, — достеменно важко сказати.
І от у цьому випадку вкрай необхідно, щоб був проведений розтин. У тілі Макса, швидше за все, залишається іще куля. В поверхневому огляді судмедексперта вказано, що було дві кулі, а “Репортери” говорять про три. Тобто, в голову вистрілили двічі і один раз в груди. Якщо цей розтин буде проведено якомога швидше (для цього необхідна ексгумація — Ред.), то є більша вірогідність встановити, що саме сталося. Також було би важливо розглядати це свідчення разом зі свідченнями щодо загибелі Олексія.
На вашу думку, коли справа дійде до міжнародного суду, чи буде йтися про пошук і притягнення до відповідальності конкретних російських військових, які могли це вчинити?
Якщо буде можливість встановити не тільки частину, але й людей, які безпосередньо там знаходилися, які власне вбили Максима та Олексія, тоді вдасться їх притягнути до відповідальності. Але також може бути відповідальність на командирах, оскільки наказ ішов від них. Тому є кілька варіантів, важко передбачити.
Максим працював як фотограф з 15 років — майже до сорокаодноріччя, до якого він не дожив. Розкажіть про його спадок. Знаю, що зараз розглядаються варіанти створення фонду або премії його імені.
Його фотографій дуже-дуже багато, і добре, що він пильнував свій архів. Також Макс дбав про авторські права: і з цим в Україні складно, ЗМІ люблять брати фотографії без дозволу. Останні роки Макс дуже переймався цим питанням. Зараз ми намагаємося розібратися з правами, що будуть в майбутньому у його дітей, які є його правонаступниками.
Також Макс зробив дуже розумну штуку, коли публічно дозволив використання своїх фото в некомерційних проєктах. Це дало можливість вже після його загибелі використовувати фото на міжнародних виставках. Це пам’ять, яка живе, навіть коли його вже немає.
Щодо фонду та премії — є кілька різних варіантів, як це може бути зроблено. Макс не любив престури, не любив постановочні події, він знімав документально. Хотілося би відзначити саме таких фотографів, відеографів, журналістів. Але зараз не зрозуміло, де взяти гроші на премію. Українці дуже багато жертвують на армію, на гуманітарні проєкти, тому не хотілося би поспішати, не хочеться напружувати суспільство, яке і так дає багато для своєї країни.
Також є питання, хто має обирати [лавреатів]. Можливо, долучаться іноземні колеги — вже була пропозиція від кількох відомих фотографів, які отримували Пулітцерівську премію, щоб допомогти з виставками, відбором чи будь-якими справами, дотичними до Максового спадку. Думаю, буде дуже круто зробити це разом із ними, щоб не замикатися всередині країни — ми ж усі відчули себе громадянами всесвіту.
Щодо Макса, він завжди хотів знімати саме в Україні. Коли почалося вторгнення, для нього не було проблеми виїхати з країни, бо в нього було четверо дітей. А ще, задовго до цього, ми із ним якось обговорювали, чи хотів би він знімати війни в якихось інших країнах. Я, наприклад, їздила в 2017 році в Ірак — власне, тоді ми із ним ближче познайомилися, тоді почалися наші стосунки. Макс тоді однозначно сказав “ні”, тому що інші війни його не стосувались.
Також, останні кілька років він активно водив походи: йому хотілося показати, що у нас в країні є багато чого. В нас, наприклад, є острів Джарилгач — найбільший в Європі безлюдний острів. Нам є чим пишатися, і Макс хотів показати це, тому всі його проєкти були дуже тісно пов’язані саме з Україною. І фото війни — це теж виключно про Україну. Він не був залежний саме від бойових дій.
В яких умовах сьогодні журналісти, особливо жінки-журналістки, працюють на війні?
Проблеми лишилися ті самі, всі ці 8 років ми про них говоримо. Залишається якийсь сексизм у ставленні до жінки: у чоловіків таке уявлення, що ти якась блондинка за кермом, яка у випадку розгубленості кине кермо і буде кричати. Доводиться показувати, що ти зайнята професією, що ти тут для того, щоб робити свою справу, щоб виконувати свій обов’язок, щоб показувати, що відбувається на лінії фронту.
А зараз це значно важче зробити, тому що дуже змінилася сама війна. Якщо в 2014 році це була більше [легка] артилерія і стрілецька зброя, то зараз це війна авіації і важкої артилерії. І тут уже дуже важко показувати, що відбувається на передній лінії, там, де активні бої. Це практично неможливо, в нас є одиниці журналістів, які мають досвід у цьому і які можуть професійно виконувати цей обов’язок.
Зараз ти маєш отримати акредитацію, відправити заявку, написати маршрут — і це нічого тобі не гарантує. Теоретично, якщо вийде з кимось домовитись, то можна буде попрацювати, але може бути й черга журналістів. І це абсолютно не документальний варіант роботи. Це варіант, коли ти приїжджаєш на годину-дві, знімаєш щось поруч із пресофіцером — і це ще в кращому випадку, якщо взагалі кудись вдасться потрапити. Тобто, та структура, яка працювала сім років, зараз не працює зовсім. Треба ще довести, що ти вмієш, ти знаєш, що в тебе є досвід, і жінці в цьому важче.
Це також впливає і на висвітлення війни за кордоном. Міжнародні ЗМІ, особливо невеликі, які приїжджають на маленький термін, тиждень-два, заледве можуть ефективно працювати. А це для них дорого, оскільки треба заплатити за дорогу, за проживання, за перекладача. Коли в них немає можливості знімати [фронт, озброєння], — а агенції мають давати картинку кожного дня, — то вони знімають евакуацію, цивільних… і через це у міжнародних ЗМІ все виглядає так, начебто в Україні ситуація стабілізувалася. Хоча це не відповідає дійсності.
Нещодавно Володимир Зеленський заявив, що на фронті гине від 50 до 100 чоловік в день і від 400 до 500 людей отримуються поранення. Але до цієї статистики заледве можливо додати якусь картинку, а якщо немає візуального доказу, то це виглядає як неправда. Та ми не можемо підтвердити це візуально, тому що є офіційна заборона від Міністерства оборони знімати шпиталі, поранених військових, морг. Звісно, ми розуміємо, що не можна знімати обличчя, оскільки родичі мають дізнатися першими, не з новин — у нас є ця етика, ми її дотримуємося, але все одно нам знімати не можна.
Нажаль, її немає у деяких нардепів, активістів. Були випадки, коли народні депутати познімали шпиталь, до відновлення якого вони долучилися — і буквально на наступний день в цей шпиталь прилетіло. Менше з тим.
На завершення хочу загадати фразу Макса, яку він повторював дуже багато разів. Він казав, що кожен фотограф мріє зробити кадр, який зупинить війну. Мені здається, що він за життя таких кадрів зробив багато, і рано чи пізно якийсь із них зупинить війну. Як ви думаєте, яким може бути цей кадр?
Як саме візуально виглядатиме фотографія, яка зупинить війну, я не знаю. Це необов’язково має бути кадр із бою — можливо, це буде кадр наслідків, а може щось взагалі не пов’язане. Важко сказати. Але те, що ЗМІ мають вплив на цю війну, — це очевидно. Вони можуть, показуючи свою картину, змінити хід війни. Так було з фотографіями наших колег Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки з Маріуполя. Якби їх там не було, ми би не дізналися про те, що трапилося насправді в Маріуполі, і не було би такої різкої реакції світу. А це — дуже важливо.