Ми з мамою й татом часто граємося у «вихвалюшки». По черзі говоримо: «А я…», — і хвалимося. Розповідаємо, що вміємо та знаємо. Я знаю, що бувають білі й чорні «вихвалюшки».
«Білі» — коли я говорю правду про те, що вмію та що мені вдається. А «чорні» – це хизування: «А в мене є… а я краща, ніж…»
Мама часто говорить мені: «Дуже добре розповідати про себе правду й помічати власний успіх».
Я навіть маю «банку успіху». Кидаю в неї великі намистини щоразу, коли мені щось добре вдається, або вивчаю щось нове, або коли стрималася й не крикнула чи не стукнула брата. Банка майже повна!
Ми з мамою зробимо мені «намисто успіху». У Макса – «браслет успіху». Він перебирає намистини, коли хвилюється чи коли готується до чогось важливого.
Тато й мама дедалі частіше говорять про школу. Я чую уривки їхніх розмов: «Ознаки готовності до школи… Може, ще почекаємо?».
Я чула, що вони говорили про ці «ознаки». І я точно-точнісінько готова до школи.
Ми ліпимо з мамою літери з пластиліну, викладаємо їх із маминих барвистих шарфів, малюємо пальцями по розсипаній на дошці крупі.
Я дуже люблю робити фігурки з паперу. Вони називаються оригамі. Мама каже, що так тренується мозок. Я треную свій!
Я хочу до школи.
Там не треба спати вдень! Хоча брат говорить, що я ще шкодуватиму за сном у садку. Макс іноді спить після уроків.
Ми зараз часто говоримо про школу. Вона мені навіть сниться. Я хвилююся, що можу не впоратися, що не знайду друзів, що мені не сподобається вчителька. Що сумуватиму за друзями з садка. І за мамою.