Розкажіть про особливості роботи документального фотографа під час війни. Зрозуміло, що вона кардинально відрізняється від роботи в мирний час, але як це відбувається особисто для вас?
Знаєте, я ніколи не хотів бути воєнним фотографом, хоча війна в Україні йде уже восьмий рік, і багато моїх колег їздили знімати на фронт. Але тепер війна прийшла до мене додому, на вулиці мого міста, до Києва. І мені не залишалося нічого іншого, як спрямувати свої сили, свою камеру на те, що відбувається навколо мене. Звичайно, це зовсім не схоже на буденну вуличну фотографію, яку я робив до цього. І ви пам’ятаєте, як у перші дні всі з пересторогою дивилися на будь-яких фотографів з камерою чи мобільним телефоном, підозрювали у належності до диверсійних груп. До цього неможниво було підготуватися заздалегідь, ти тільки в процесі розумієш, як і що треба робити.
Як ваші роботи змінювалися протягом цих місяців? Це скоріше свідчення, документи війни, чи все ж таки художні роботи?
Я одразу ж розділив свою увагу на два моменти. Перший — це фактаж, документальна зйомка для новинних агенцій, щоб якомога ширше розповідати світу про те, що у нас відбувається, буквально з місця подій. Я намагався відправляти фотографії в усі можливі міжнародні агенції, і це були фотографії без прикрас — так, як я побачив, як все відбувалося. Їх публікували у той самий день, інколи навіть у ті самі години.
Але паралельно я також знімав те, що відбувається безпосередньо зі мною, в моєму оточенні, як війна впливає на наші життя, на побут. І це була вже більш емоційна зйомка.
Чи є різниця у підходах до зйомки між нашими фотографами та західними колегами? Адже для них це, все ж таки, лише чергова війна, на якій вони працюють. А для нас — це війна всередині нашого дому.
Звісно, нашим фотографам набагато складніше. Західна преса приїжджає з командою, вони винаймають українців — фіксерів або продюсерів, — які їм допомагають на місці. Тож якщо казати про роботу західного фотографа — він знімає і більше нічим не займається. Мені ж, щоб щось зняти, потрібно самому організувати весь цей процес — це пошук водія, який погодиться, пошук шолома, бронежилета, контактів, а тепер до цього ще додався пошук пального для машини. Зате українські журналісти та фотографи більше в контексті того, що відбувається. Ми можемо помітити важливі дрібнички, які для людині з іншої країни можуть бути незрозумілі, можуть здаватися неважливими.
Ви були, мабуть, першим фотографом, який зайшов у деокуповану Бучу. Розкажіть, як це було?
Як і всі, я дізнався з офіційних джерел Міністерства оборони, що Київщина вже звільнена, що російські війська відійшли. Наступного ж дня я поїхав туди, ми намагалися знайти дорогу, якою можна було би заїхати в той регіон. Житомирська траса на той момент була закрита, необхідно було зробити крюк майже у дві години, щоб якось виїхати на неї. Виїжджаючи на Дмитрівку, ми заїхали на Житомирську трасу і побачили просто жахіття. Тіла, які лежали на дорозі — вони лежали там вже не один день, мабуть тижнями. Я нічого схожого в житті своєму не бачив і, сподіваюся, що ніколи знов не побачу.
Там були десятки тіл, розбиті цивільні машини. Групи людей під ковдрою лежали на шинах — їх намагалися спалити, але не вийшло. І ця дорога з напівобгорілими тілами слугувала там єдиним шляхом втечі від війни, вона стала дорогою смерті для десятків українців. Вздовж цієї дороги якраз були позиції росіян, там було багато їх слідів, їх продовольчі набори. Це жах, я не знаю, як взагалі в сучасному світі, в XXI столітті, в середині Європи можливе щось подібне.
Після цього ми поїхали через Бучу до Гостомеля, де була така сама ситуація. І по реакції людей, яких я зустрів у Гостомелі, мені здалося, що наша група — це взагалі перші українці, яких вони бачать на звільненій території. Вони підходили до нас, плакали, обіймали, хотіли розповідати свої історії. Мені навіть не потрібно було в них нічого питати — вони самі розказували, хотіли показати, що з ними відбулося.
Як вам вдається зберігати баланс між людською емоційною реакцією, шоком від побаченого — та професійним обов’язком зафіксувати побачене, працювати із цим?
Мені складно відповісти на це питання. Під час зйомки я намагаюсь абстрагуватися від усього. В мене є робота, я маю знімати те, що бачу. Я розумію, що це надзвичайно важливо, що потрібно максимально швидко донести побачене до широкої аудиторії, винести ці фотографії назагал. Найскладніше для мене навіть не знімати, а спілкуватися із родичами загиблих, які якимось чином виходять на мене. Вони знаходять мій телефон, дзвонять і просять надіслати додаткові фотографії — чи з номерним знаком автомобіля, чи з іншого ракурсу, щоб можна було краще побачити обличчя загиблого, щоб можна було напевне його упізнати. В ці моменти розумієш, що за кожним тілом є життя, є історія.
Я познімав десь тиждень і більше не зміг, зробив паузу. І це, доречі, також одна з різниць між українськими журналістами і західними. Західні журналісти приїжджають сюди у відрядження, вони працюють два-три місяці та їдуть. Вони працюють позмінно і мають можливість виїхати, відпочити, перезавантажитися і повернутися з новими силами. А ми тут живемо і маємо це бачити, фіксувати, робити це кожний день без перерви.
Чи відомі вам випадки, коли ваші фотографії долучалися силовими органами до свідчень про військові злочини?
Деякі мої фотографії публікувало Міністерство оборони у своїх соціальних мережах, але мені не відомо про їх долучення саме до кримінальних справ. Фотографів працювало багато, тож Генеральна прокуратура може брати фотографії з багатьох джерел.
Ви замислювались над тим, як стали можливими усі ці звірства російських військ?
Я не соціолог, я не маю відповіді на це питання. Можливо, вони хотіли залякати нас, придушити супротив, щоб не було ніяких повстанських рухів на окупованих територіях. Особисто я переглянув свою точку зору на Росію та росіян. До цього ми ж спілкувалися з якимсь середнім класом, з інтелігенцією з Мокви чи Санкт-Петербургу. А загалом Росія на 90% — це ті люди, що приїжджають і вбивають українців, і не тому, що Путін їм віддав наказ. Це вибір кожного з них — вбивати. Є тисячі свідчень про нелюдські злочини, про тортури та зґвалтування, і неможливо зрозуміти, як людина може таке робити.
У травні у Відні відкрилась виставка, де ваші воєнні знімки постали поруч із антивоєнними офортами Гойї. Як доносити правду про те, що відбувається в Україні, до західної публіки? Чи треба її шокувати — чи, може, краще уникати цього? Як постійно підтримувати увагу до того, що в нас відбувається?
Це має бути комплексний підхід, і це має робити не одна людина. Потрібна якась державна програма, яка би показувала усьому світу правду про те, що відбувається в Україні. Проти російської пропаганди в нас є лише одна зброя — це правда. Фотографії та відео — це лише її частини. Також необхідно враховувати контекст країни, до кожної з країн треба знаходити свій інформаційний ключик. Наприклад, в Австрії та Німеччині тіла [на фотографіях] заблюрюють, їх не показують широкому глядачу.
В Альбертіні — у музеї, де відкрилася виставка, про яку ви згадали, — там взагалі відмовилися показувати військову техніку та солдатів. Вони хотіли сконцентруватися лише на гуманітарному аспекті: на людях, на цивільному населенні, на цивільних будинках. Спочатку, коли ми вели перемовини, вони також відмовились показувати тіла загиблих людей, але згодом змінили свою думку. На відкритті виставки я побачив, що до неї включили багато фотографій з Житомирської траси та з Бучі, на яких зображені загиблі люди. Це може бути трохи замасковане тіло, прикрите чимось, або може бути видна лише рука, — але глядач розуміє, що там відбувалося.
Чим ви пояснюєте таке небажання подивитися правді у вічі? Це небажання шокувати публіку? Чи небажання визнати, що західний світ також причетний до того, що допустив нинішні події?
Мені здається, це не небажання. Це усталені традиції донесення інформації у ЗМІ. Я, на жаль, не знайомий із законодавством цих країн — можливо, це навіть закріплено у якихось нормативних актах. Ці країни забюрократизовані, і такі речі напевне в них якимось чином регулюються. Але це також, мабуть, і традиція: не показувати, не шокувати.
Тому важливе саме проведення виставок, особливо в таких місцях, як Альбертіна, — це те, що називається soft power або культурна дипломатія. Ми доносимо наш біль, трагедію нашої країни через культуру, через мистецькі акції, а не шокуємо глядача, розміщуючи фотографії на білбордах десь у місті. Людина, яка свідомо йде на виставку, вже готова дивитись і бачити. Але таких акцій має бути більше. Також важливо сказати, що ця виставка була організована українським посольством у Австрійській республіці: в цьому плані держава працює.
Як ви вирішуєте, що саме знімати і що саме публікувати? З огляду на те, що є родичі загиблих, і тут виникають етичні питання — але також є необхідність свідчень, які будуть потрібні для подальших розслідувань російських злочинів.
Я давно прийшов до того, що треба знімати все. А от публікую я тільки окремі фотографії, і думаю над кожною. Тобто, загальне вирішення цієї дилеми я відклав на потім. В мене досить багато неопублікованих фотографій, які потім можуть бути затребувані, мені краще зняти і не публікувати, ніж не зняти і потім жалкувати.
Давайте поговоримо про майбутнє. В одному з нещодавніх інтерв’ю ви розповідали, що на початку вторгнення ваші роботи були більш світло-патріотичними, сповненими надії: молодь зі зброєю, тренування самооборони, а далі “реальність ставала все темнішою і темнішою”. Як надалі розвиватиметься ваша робота? Ви продовжуватимете знімати війну? Чи повернетеся до буденних тем?
Я вже казав, що ніколи не хотів бути воєнним фотографом, тому п’ять років я фотографував дипломатичний фронт цієї війни. Я мав таку змогу, працюючи фотографом в Адміністрації президента. Останній рік я дуже хотів сконцентруватися на ще одному аспекті війни — на інформаційному просторі. Цим я і планую займатись. Я не планую їхати на фронт, знімати безпосередньо в окопах, тому ще це просто не моє.
Макс Левін казав, що кожен фотограф мріє зробити кадр, який зупинить війну. А чи можна зробити такий кадр насправді?
Це складне питання. Я думаю, що треба робити фотографії, які змінюють чиєсь життя на краще, і сума цих фотографій від усіх фотографів може змінити перебіг війни. Можливо, і не можна зробити фотографію, яка зупинить війну, не зараз. Раніше це було б можливо — під час В’єтнамської війни чи Другої світової. Зараз — навряд чи, але треба цього прагнути. І цього прагнення може бути вже достатньо. Якщо ваша фотографія змінить чиєсь життя на краще, ви вже не дарма її зробили.
