Ігрові
«Відблиск», режисер Валентин Васянович
Новий фільм Валентина Васяновича показали в офіційному конкурсі Венеційського кінофестивалю, де українських фільмів не було з дев’яностих. Після цього картина опинилася серед претендентів на представлення України на премії «Оскар», але поступилася «Поганим дорогам» Наталки Ворожбит.
«Відблиск» можна вважати певним приквелом «Атлантиди». Фільм розповідає про події українсько-російської війни, тортури на заводі «Ізоляція» та спробу адаптуватися до мирного життя після пережитого. Художньо картина також багато в чому повторює здобутки попередньої роботи Васяновича й цементує її монументальність.
«Коли нам було 15», режисерка Анна Бурячкова
Дебютний повний метр Анни Бурячкової говоритиме про дорослішання у 1990-х. Судячи з наявної інформації, тут буде багато жорстокості, з якою стикалися підлітки в ті часи, коли дорослі були вічно зайняті своїми справами.
В основі сюжету — історія 15-річної Тоні, яка через аб’юзивні стосунки змінює школу, де стає частиною зграї. Згодом їй доведеться знову зіткнутися з минулим і побачити істинну природу своєї компанії.
Видається, що тут буде спроба подивитися на українських міленіалів і зрозуміти, як дитинство у 1990-х вплинуло на них. Адже недарма психотерапія стає дедалі популярнішою серед тридцяти- та сорокарічних.
«Клондайк», режисерка Марина Ер Горбач
«Клондайк» уже зарекомендував себе як український фестивальний хіт цього року, адже мав важливі американську («Санденс») та європейську (Берлінале) прем’єри. Сюжет закручено навколо долі звичайної родини, яка потрапила в епіцентр катастрофи MH-17. Головні герої стрічки живуть у селі на Донбасі й очікують народження дитини. Починається війна, але жінка відмовляється евакуюватися, навіть коли село захоплюють озброєні угрупування.
Для режисерки Марини Ер Горбач це вже четверта повнометражна робота. Три минулі вона зрежисувала разом зі своїм чоловіком Багадиром Ер, який також став співпродюсером «Клондайку».
La Palisiada, режисер Філіп Сотниченко
Філіп Сотниченко — ще один автор, який звернувся до 1990-х, але сама тема фільму надто вже вибивається з загального ряду. У центрі сюжету — оповідь про вбивство міліціонера та дії його колег, які намагаються будь-що знайти злочинця. Вони поспішають, щоб винного засудили до смертної кари, яку от-от скасують.
Загальнолюдські теми, які оцінили представники Гетеборзького кінофонду, переплітаються з локальним українським контекстом. А щоб подорож у часі була ще автентичнішою, усе кіно зафільмоване на камеру DVcam. Подібну стилізацію Філіп уже робив у своєму короткому «Цвяху» — одній з перших спроб порефлексувати над 1990-ми, яку багато глядачів сприйняли як документальний фільм.
«Люксембург, Люксембург», режисер Антоніо Лукіч
Антоніо Лукіч, який зняв «Мої думки тихі» про стосунки сина з матір’ю, повертається у кіно, щоб тепер показати стосунки з батьком. Імовірно, ця робота буде певною цементацією режисерського стилю: тут буде роудмуві, сімейна тема та багато гегів.
Головні герої — брати, які вирушають на пошуки свого батька в заголовний (і реальний) Люксембург. Їх грають учасники гурту «Курган & Агрегат», прославлені своїми постіронічними треками та "коротишами". Те, що тут також відбувся “перфект метч”, немає сумнівів — подивимося, чи спрацює він другій роботі Лукіча на користь.
«Памфір», режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук
Дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука описується як історія про хорошого сім’янина, якому доля готує випробування, й він звертає з чесного шляху заради своєї сім’ї. І все це якось буде пов’язано зі святкуванням Маланки.
Сказати напевне, про що саме буде фільм, поки що складно. Але судячи з уривка, який показували на одному індустрійному заході, це буде авторське кіно з довгими планами, де герої розмовляють одним із західноукраїнських діалектів.
Документальне кіно вже давно починає репрезентувати Західну Україну («Красна Маланка» того ж Дмитра Сухолиткого-Собчука чи «Зарваниця» Романа Хімея та Яреми Малащука), але для ігрового це й досі складна та мало розвідана територія.
«Спас», режисер Максим Наконечний
«Спас» став одним із перших українських фільмів, який підтримав фонд Eurimages. Картина утворює тематичну пару з «Відблиском» Валентина Васяновича і показує адаптацію до поствоєнної реальності аеророзвідниці, яка потрапила в полон. На волі вона дізнається, що вагітна після зґвалтування наглядачем, і намагається врятувати себе та дитину в суспільстві, яке не здатне їх прийняти.
Віриться, що Максим упорається з жіночою оптикою на події російсько-української війни, адже він продюсував «Цей дощ ніколи не скінчиться» Аліни Горлової та режисував альманах з історіями ЛГБТ-військових.
«Я і Фелікс», режисерка Ірина Цілик
Перший ігровий повний метр Ірини Цілик досліджуватиме дорослішання хлопчика в «лихі» 1990-ті, який перебуває під впливом контроверсійної фігури Фелікса (його зіграє поет Юрій Іздрик).
Тизер показує фільм доволі сонячним, що ніби натякає на «лампові» 1990-ті, проте чекати безхмарності та безпроблемності навряд чи доведеться. Цілик збирає історію на основі книги свого чоловіка Артема Чеха «Хто ти такий?», спогадів учасників команди та власних. І це полотно тчеться не для того, щоб поностальгувати, а для того, щоб згадати та зрозуміти.
Документальні
«Крихка пам’ять», режисер Ігор Іванько
Ігор Іванько дебютує особистою історією про дідуся-кінооператора Леоніда Бурлаку, відомого роботою над радянським хітом «Місце зустрічі змінити не можна». І мало не першим в українському кіно порушує питання про старість і пам’ять у розрізі особистості.
У фільмі буде використано архівний матеріал, що вписується в один із трендів документального кіно. Архіви зараз перевідкриваються, переосмислюються та перемонтовуються, щоб спробувати знайти певну «правду», показати незвичний погляд чи змонтувати власну версію подій. Подивимося, який з цих варіантів обере Ігор.
«Лимани. Бій за рай», режисер Сергій Лисенко
Сергій Лисенко зняв декілька фільмів про події російсько-української війни, зокрема підсвітивши роботу волонтерів. Герої його нової документальної роботи теж у певному сенсі волонтери й активісти. А також безнадійні мрійники, адже вступили в боротьбу з низкою зловісних кримінальних сил, що хочуть захопити заповідник «Тузлівські лимани».
Екшністорія, яка дещо нагадує серіал «Озарк», тут поєднується з екотематикою, такою рідкою в українському кіно. І вона ж дає хороший потенціал цій роботі в майбутньому — на міжнародних кіноподіях.
«Між небом і горами», режисер Дмитро Грешко
Автор "коротиша" «Врятуйте мене, лікарю» про зміну екстреної швидкої допомоги у новорічну ніч тепер поїхав у закарпатське село, де знову стежить за роботою лікарів. Цього разу — у часи пандемії коронавірусу й на тлі стихійної соціалізації місцевих жителів, які, попри все, гуляють весілля, народні свята та масово цілують ікони.
Навіть із трейлеру видається, що саспенсу у фільмі забагато і глядачеві буде неймовірно складно не переживати за кожного з героїв. Особливо за лікарів, які вже давно на передовій, але так рідко потрапляють в об’єктиви документалістів.
«Назовні», режисерка Ольга Журба
Торік в Одесі відмітили "коротиш" Ольги Журби «Папині кросівки», який звертав увагу на проблему дітей-сиріт і закладів, де вони утримуються. Ця ігрова робота стала результатом зйомок іншого фільму — «Назовні» (попередня назва «Рома»), де документується життя безпритульного хлопчика протягом декількох років.
Ольга Журба заходить на ту територію, яка нечасто привертає увагу українських документалістів. Так, можна згадати проєкт Юрія Речинського «Хворісукалюди», який дещо не витримує критики щодо експлуатації героїв і перетворює їхнє життя на порно бідності. Але від роботи Ольги можна очікувати значно емпатійнішого погляду на героїв.
«Нескінченність за Флоріаном», режисер Олексій Радинський
Олексій Радинський зняв низку коротких метрів на перетині урбаністичних студій та антикапіталістичної критики. Зокрема, його кіно порушує проблему руйнування пам’яток радянського модернізму, певним символом якого стала «Тарілка» біля метро «Либідська» в Києві.
«Тарілка» стала героїнею фільму «Колообіг» та яблуком розбрату в роботі «Колір фасаду: синій», який забрав у назву цитату забудовника Вагіфа Алієва. З цієї ж роботи виріс фільм «Нескінченність за Флоріаном». Він змістив фокус з архітектурного об’єкта на глибоку особистість митця і розкриває Флоріана Юр’єва як художника, майстра музичних інструментів, активіста, філософа і навіть авангардного кінорежисера.
Це гідна епітафія великій людині, тим паче цінна, що Олексію вдалося показати її світові в одній з програм Роттердамського кінофестивалю.
«Терикони», режисер Тарас Томенко
У 2017 році Тарас Томенко зняв «Будинок "Слово"» — теледок про письменників Розстріляного відродження, ігрову версію якого минулого року він презентував на Варшавському кінофестивалі. Утім виявилося, що водночас режисер працював ще над однією роботою — доком «Терикони», який показує життя дітей у сірій зоні, місті Торецьку.
Це кіно вже традиційно для української документалістики потрапляє на Берлінський кінофестиваль у секцію Generation. Раніше тут показували «Школу №3» Лізи Сміт і Георга Жено, а також «Землю блакитну, ніби апельсин» Ірини Цілик. Робота Томенка хоча і вписується у цю послідовність, але видається цілком самобутньою. Побачимо більше, коли картина приїде в Україну.
«Щоденник нареченої Христа», режисерка Марта Смеречинська
Документалістика на навколорелігійні теми — не те щоб частий гість українського прокату чи кінофестивалів. Це радше виняток, як-от фільми «Зарваниця» Романа Хімея та Яреми Малащука чи «Де ти, Адаме?» Олександра Запорощенка.
Кожний по-своєму підходив до релігійної теми. Але жоден не мав до неї настільки особистого стосунку, як Марта Смеречинська. Поштовхом для зйомок став перехід сестри режисерки у черниці. І щоб прийняти та зрозуміти цей вибір, авторка проводить зйомки в монастирі, зазвичай закритому від допитливих людей з камерою.
Така оптика, імовірно, створить цікавий наратив, до якого зможуть підключитися глядачі та пережити чи то миті глибокого одкровення, чи то всеохопний скепсис.