ГоловнаКультура

Виставка Рєпіна у Гельсінкі: м’яка сила культури та жорсткі змагання наративів

Наприкінці квітня в Атенеумі, центральному художньому музеї Фінляндії, відкрилась велика ретроспектива Іллі Рєпіна. В описі виставки - аж одна згадка про Україну в житті видатного живописця: «Народжений на території сучасної України, Рєпін є найвідомішим художником Росії, а також улюбленим для фінів: його будинок-студія знаходився на фінській території, в Куоккала в Терійокі, між 1903 і 1930 рр.». Далі – про його виключний внесок як живописця російського народу. Між тим, в альбомі, присвяченому виставці Рєпіна 2006 року в Музеї Південної Карелії фінського міста Лаппеенранта, що вийшов 12 років тому, Україні відводиться більш адекватне місце в житті художника. За останнє десятиліття Україна фактично випарувалася з фінського сприйняття біографії Рєпіна, настільки, що місце подій, зображених на знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану», зазначене як «Росія 1676 року», а запорожці віднесені до «звичайних росіян».

Робота Рєпіна "Гопак" на виставці в Атенеумі
Фото: Vesa Moilanen / Letkiuva (Helsingin Sanomat)
Робота Рєпіна "Гопак" на виставці в Атенеумі

Якщо звернутися до біографії Рєпіна, важко не помітити її українського забарвлення. Художник народився на Слобожанщині, неподалік Харкова, у військовому містечку Чугуїв. За генеалогічним дослідженням, проведеним співробітниками чугуївського Художньо-меморіального музею Рєпіна, він мав козачі корені, які в Чугуєві по материнській лінії прослідковуються до XVII ст., а по батьковій – до XVIII ст. Техніку олійного живопису Рєпін опановує там само – у провінції, у майстра-іконописця Івана Бунакова. Іконопис і церковні розписи стали його першою спеціальністю. У чугуївському музеї зберігається раритет - ікона 14-річного іконописця «Несіння Христа». У 19 років Рєпін намагається вступити до Петербурзької академії, але йому відмовляють, і він продовжує освіту в рисувальній школі Товариства заохочення художників та Артілі художників, де знайомиться з майбутнім передвижником Іваном Крамським, також вихідцем з України, автором найвідомішого портрета Шевченка. 

Через рік Рєпіна приймають до Академії, а у 27 років він отримує шестирічну стипендію на подорож за кордон. Відень, Рим, Неаполь, Венеція, Флоренція, Париж, Нормандія, Лондон калейдоскопічно змінюють одне одного. Молодий, успішний, зі зв’язками і визнанням, під час поїздки художник починає ностальгувати за домом, згодом повертається до Чугуєва й оселяється в батьківському будинку (зараз - Художньо-меморіальний музей Рєпіна). Натхненний спогадами дитинства і навколишнім антуражем, він затримується в Чугуєві майже на рік. Рєпін багато малює (картини, рисунки, етюди), відвідує весілля, базари, шинки, церкви – тобто насичується новими враженнями і барвами південного українського життя. «Это волшебный сон. Да и сам Чугуев это чистый клад! Не знаешь, на чем остановиться! Но что за оригинальные пейзажи теперь!» - цитата з листування Рєпіна того часу.

«Чугуївський період, незважаючи на його короткий термін, став для Рєпіна винятково плідним. Він виявився вирішальним у подоланні певної творчої розгубленості після поїздки до Франції, в остаточному становленні Рєпіна-художника: утвердженні унікального рєпінського психологізму образів та енергійної впевненої творчої манери»
- так підсумовує візит до батьківщини видання «Ілля Рєпін і Харківщина» (Харків, 2019). У Чугуєві Рєпін створює відоме полотно «Протодиякон» (1877) - портрет місцевої знаменитості, диякона Івана Уланова. Починає працювати над картиною «Хресна хода в дубовому лісі. Явлена ікона», що відображає місцеві традиції та базується на враженнях, закарбованих у пам’яті художника ще з дитинства. Власне, ця «Хресна хода» стане предтечею відомої «Хресної ходи в Курській губернії».

'Протодиякон' (1877)
Фото: wikipedia.org
'Протодиякон' (1877)

У 1880-му - знову подорож до України, дружба з українським істориком Дмитром Яворницьким, два місяці життя у прекрасній мистецькій локації Качанівці, власник якої Василь Тарновський-молодший мав велику колекцію козацьких реліквій. Зацікавленість українською історією вилилась у цілу козацьку серію з найвідомішим масштабним полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султану», що з радянських часів активно популяризується Державним російським музеєм. Є ще другий варіант картини – менший і трохи з іншою тональністю, який зберігається в Харківському художньому музеї. Є й відомий портрет Василя Тарновського-молодшого «Запорозький полковник» (Сумський художній музей). України та української тематики в Рєпіна було багато.

У 1914 році Рєпін востаннє навідується до Чугуєва. Йому вже 70 років, але він горить ідеєю створити тут «Діловий двір» - вільну художню школу. Цей жест був логічним продовженням діяльності передвижників, частина з яких виступила проти закостенілості російської академічної освіти і на знак бунту покинула Академію на випускному етапі. Сам Рєпін взяв від Академії все – звання академіка, медалі, стипендію, але це не завадило йому у зрілому віці критикувати цю систему освіти. Він хотів створити вільну художню школу саме на рідній землі з її традицією свободи. «Мы создадим Запорожье искусства, приходи - кто захочет и учись - чему захочешь. Никаких рангов - ни высших, ни низших, ни этих проклятых дипломчиков! Принимаются люди обоих полов, любого возраста, всех наций и состояний", - писав Рєпін. На «Діловий двір» художник виділив кошти з власних заощаджень, підготував проєкт, а міська влада виділила ділянку землі. Але почалася Перша світова війна, а за нею розвал імперії і більшовицький терор. Рєпін обрав тихий закуток відносно спокійної Фінляндії. Хоча козаччина і батьківщина не відпускали художника до його останніх днів – уже у Фінляндії, за кілька років до смерті він починає картину «Гопак», своє останнє олійне полотно. 

Звісно, незважаючи на всі наведені факти, ідентичність Рєпіна щодо України була типовою для тих часів: нащадки могилянців і козаків не відокремлювали себе від російської культури. «Я верю! Чугуев сделается большим центром южного русского искусства» - писав художник щодо проєкту «Ділового двору». Але водночас писав і таке: «Ах, Слободская Украина, у меня к ней все больше и больше род недуга делается – тоска по родине. Я начал даже писать свои впечатления детства: время Украинского военного поселения». Тримаймо в голові, що все українське в Російській імперії жорстко придушувалося – від козацтва і до мови, а що лишалося – агресивно маніпулювалося. Діана Клочко у своїй книзі «65 українських шедеврів» наголошує, що знамениті «Запорожці» «завжди були частиною офіційного – і російського, і радянського міфу про козаків, по суті – першим візуальним фейком про так само фейкову літературну пам'ятку». Адже такого листа у XVII ст. не існувало, а був антитурецький памфлет часів російсько-турецької війни другої половини XVIII ст. 

'Запорожці пишуть листа турецькому султану' (1880-1891)
Фото: ateneum.fi
'Запорожці пишуть листа турецькому султану' (1880-1891)

Важливо також прослідкувати, як трактували Рєпіна і його творчість українські інтелектуали на початку ХХ ст. У 1916 році історик Михайло Грушевський писав: «Працюючи і збираючи лаври на чужині, Ріпин не переставав почувати себе українцем, нащадком колишніх запорожців, яких постаті так уміло увіковічнив на своєму славному полотні». Дмитро Антонович, історик мистецтва і міністр УНР, також зараховував Рєпіна до українських художників. Ось цитата з праці «Українське малярство» (1923): «Инших українських митців змушено пересилитися до Москви та Петербурга і працювати на користь мистецтва російського. Між нашими митцями, були й романтики, як – Венеціанов та Трутовський, реалісти, як – Крамской, Ярошенко, Рєпін, академісти, як – Семирадський». А далі підсумок: «Всі вони мусіли віддавати свій талант для російського мистецтва і творити його славу». На початку ХХ ст. було однозначне трактування впливу імперії на колонізовані українські території та абсолютне розуміння, що не можна розкидатися своїми талантами.

Данило Нікітін, завідувач відділу графіки Національного художнього музею, підтверджує, що до часів Великого терору 1930-х рр. Рєпін сприймався в Україні саме як український майстер. «Мистецтвознавець Федір Ернст, який працював у нашому музеї завідуючим художнім відділом, писав у інвентарній книзі «Ілля Ріпин». Малярські та графічні твори Рєпіна на українську тему, безумовно, були цінними для збирання до колекції тодішнього Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, в будівлі якого зараз НХМУ. Творів Рєпіна в колекції було небагато, але головне, що їх збирали», - каже Нікітін.

Маятник знову хитнувся в російський бік у страшні 1930-ті, часи боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» через фабрикування політичних справ, психологічне і фізичне знищення українських державних діячів та інтелектуалів. До слова, у цю м’ясорубку потрапив і Федір Ернст, етнічний німець, якого у 1942-му розстріляли за антидержавницьку пропаганду. У 1936 році в Києві з’явився Музей російського мистецтва. Сталося це, як розповідає історик мистецтва Дмитро Горбачов, з ініціативи комуніста-мистецтвознавця, якому закортіло швидкого кар’єрного росту. «У ті часи кар’єри найкраще росли на ґрунтах русифікації. Тож звернувся він до ЦК Компартії України з ініціативою перейменувати Київську картинну галерею на Музей російського мистецтва. В ЦК ідею уподобали, але зауважили на бідність експозиції як для установи з такою гучною назвою. В ініціатора на це вже була готова пропозиція – забрати частину полотен із Всеукраїнського історичного музею і перенести їх до новопроголошеної установи. В ЦК подібні шахери-махери полюбляли завжди. Тож за пару днів полотна українців Левицького, Боровиковського, Ґе, Рєпіна винесли з українського музею і занесли до музею російського. Відповідно, названі українські митці за мить часу перетворилися на «ярчайших представителей русского искусства», - цитує Горбачова «Радіо Свобода».

'Запорожець, що сміється' (1890), етюд до картини 'Запорожці пишуть листа турецькому султану'. Зібрання Національного художнього музею України.
Фото: НХМУ
'Запорожець, що сміється' (1890), етюд до картини 'Запорожці пишуть листа турецькому султану'. Зібрання Національного художнього музею України.

До кінця 1930-х років Державний музей українського мистецтва (тепер НХМУ) збіднів щонайменше на 13 творів Рєпіна – усі передали до новоствореного музею. На цей час у НХМУ залишилися дві роботи художника: портрет Миколи Мурашка (1877) та «Запорожець що сміється», етюд до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1890). У супровідних урядових документах вже йшлося про передачу «майстрів російського мистецтва». На сьогодні найбільші колекції творів Рєпіна в Україні знаходяться у зворотно перейменованій Київській картинній галереї та Харківському художньому музеї.

Радянська пропаганда облюбувала Рєпіна як предтечу соцреалізму. «Саме у 1930-ті розгорнулася безпрецедентна кампанія з промоції «творчого методу» Рєпіна як найважливішого реаліста, предтечу соцреалізму, - образ, який почали ліпити й утверджувати після смерті художника», - пише Діана Клочко. Ця традиція подавати Рєпіна виключно як російського художника була настільки глибоко вкорінена пропагандою, що й досі відтворюється у вітчизняному мистецтвознавці. Ось як говорить про Рєпіна Наталія Агеєва, провідна наукова співробітниця науково-дослідного відділу Київської картинної галереї, в інтерв’ю Укрінформу у 2016 році: «На формування будь-якої творчої особистості величезний вплив має культура, яка оточує її з дитинства. (...) Але у всьому світі прийнято визначати майстрів не по національності, а по школі. А школа у Рєпіна була петербурзька. Як ми пам'ятаємо, він закінчив Петербурзьку Академію мистецтв».

Менше з тим, є ще й тенденція визначати мистецтво художника за «впливом, який він отримав від своєї землі». Останнє – позиція французького мистецтвознавця Жана-Клода Маркаде, який чи не першим на Заході відзначив українськість Малевича. Але якщо ми й досі маємо воювати з Москвою за Малевича, який сам себе називав українцем, то можна уявити, як важко щось змінити в історії з Рєпіним.

В Україні досить обережно коментують Рєпіна. Знайти фахівця-рєпінознавця практично неможливо. У неформальних розмовах пролунала думка, що «якось так склалося, що Рєпін завжди був прерогативою російських дослідників». Олександр Шило, доктор мистецтвознавства з Харкова, вважає, що Рєпіним зараз узагалі мало займаються: «Вивчення його творчості, так би мовити, «вшир», шляхом знаходження і введення в обіг нових фактів, утруднено, і навіть, судячи з усього, вичерпано. А методи вивчення його творчості «вглиб» тільки-но складаються, проблематика ця практично не розроблена», - каже Шило.

Виставка в Атенеумі представляє ретроспективу художника як перший огляд усієї кар’єри Рєпіна, представлений у Фінляндії у ХХІ ст. Ідею цієї експозиції музей розвивав протягом останніх 25 років. При цьому вийшла вона напрочуд російськоцентрична. Ось декілька цитат із пресрелізу: «Рєпін є досвідченим портретистом російського народу», «його робота також сильно вплинула на сучасне сприйняття фінами суті російськості», він відомий як майстер «зображення російського фольклору». Як приклад до останнього подаються дві картини «Бурлаки на Волзі» та «Запорожці пишуть листа». Виставка здійснена в колаборації із Державною Третьяковською галереєю та Державним російським музеєм. На запитання, чи співпрацював Атенеум з українськими музеями в розробці цієї виставки, куратор Тимо Гууско відповідає: «Ми знаємо, що є цікаві роботи Рєпіна як у Харківському художньому музеї, так і Національному художньому музеї України. І ми хотіли деякі з тих робіт, але через фінансові та логістичні питання ми вирішили не включати їх до цієї колекції». Цікаво, що у 2018 році в іншому фінському місті Турку дуже успішно пройшла виставка «Неймовірний світ Марії Примаченко» в музеї Aboa Vetus & Ars Nova. Там було представлено 135 робіт з колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва. А кураторка проекту Сілья Легтонен наголошувала, що мистецтво Примаченко ніколи раніше не експонувалося в такому обсязі за межами України. Очевидно, привезти пару картин з України – проблема, яку можна розв’язати.

Але й у самому Атенеумі є колекція робіт Рєпіна, передана музею художником за його життя у Фінляндії, і серед них є роботи на українську тематику. На цій виставці, за словами Тимо Гууско, представлені, зокрема, такі твори: ескізи до «Запорожців», картина «Українка» з Пушкінського музею, «Вечорниці». Загалом експозиція нараховує понад 140 полотен та робіт на папері, що охоплюють період близько 60 років. Цікаво також, що НХМУ й Атенеум мають досвід співпраці по Рєпіну. Це атрибуція портрета відомого українського художника і викладача Миколи Мурашка (1882 р.) з колекції фінського музею – ініціатива Марини Дроботюк, завідувачки науково-дослідного сектору архівних матеріалів музею. «Я написала до музею Атенеум щодо переатрибуції одного з портретів авторства Рєпіна. У них він був як портрет професора Іванова, насправді ж на портреті зображений Микола Мурашко. Надіслала їм докази у вигляді архівних фото», - розповіла Дроботюк.

Тема уникнення зв’язків з Україною у виставці вийшла у фінські ЗМІ, якраз коли після глибокого локдауну музей нарешті відкрився. Колонку під назвою «Ігнорування українськості Іллі Рєпіна є частиною російського культурного привласнення» опублікував головний медіаресурс Фінляндії Helsingin Sanomat. Її автор - фінсько-український музикант і культурний активіст Лукас Стасевський. «Інтерпретація в оголошенні виставки: державний музей Атенеум демонструє Рєпіна як російського художника і його творчість як зображення російської історії без будь-якої згадки українського впливу, - каже Стасевський. - Я вважаю, що Атенеум має змінити презентацію виставки і постаті Рєпіна та взяти до уваги українську точку зору». Стасевський підкреслює, що Україна у Фінляндії відома через війну, а також образ українців-заробітчан. Важливі історичні та культурні маркери не в переліку цих асоціацій. «Про козацтво і особливо про Київську Русь пишуть у контексті російського наративу. Наприклад, Київська Русь у фінському перекладі "Kiovan Venäjä", тобто Київська Росія», - додає музикант.

'Українка', 1875 р.
Фото: shevcbs.kiev.ua
'Українка', 1875 р.

Креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська зауважує, що концепція цієї виставки – закономірність у культурній політиці РФ. «Росія агресивно використовує свою культуру, яка начебто є м’якою силою, для просування і насадження своїх імперських наративів. Вони присвоюють усі здобутки будь-яких інших культур, які знаходилися на території Російської імперії або Радянського Союзу. І з іншого боку – це намагання відволікти від своїх дій у сфері політики і військової агресії проти України. Ця ситуація розгортається в усіх видах мистецтв – у музиці, у візуальному мистецтві, в літературі, в академічному середовищі. Нам ця політика дуже добре знайома і впізнавана», - прокоментувала вона в розмові з LB.

За добу української незалежності у Фінляндії відбулося щонайменше чотири виставки Рєпіна. З них лише одна - “Ілля Рєпін відомий та невідомий” (1998) - зорганізована за участю українських музеїв. Щоб ситуація змінилася, треба артикулювати й обговорювати проблему на всіх рівнях. Чи вдасться Україні вписати в біографію Рєпіна визначення «українсько-російський художник»? У зв’язку з цим Тетяна Філевська згадує кейс виставки у нью-йоркському музеї МоМА, коли Довженко Центр домігся переозначити Довженка як Олександра (замість Алєксандра) і українця (замість росіянина). Переосмислення потребує і національне мистецтвознавство. «Деколонізаційні студії тільки починають заходити в наше музейництво. Є радянська тяглість визначень, понять, типологій, від яких ми не позбавилися. Ця робота попереду», - підсумовує Філевська. Зрештою, змагання за талановитих і відомих художників, науковців, літераторів – це важлива частина зовнішньої політики держави. Саме тому у 2016 році МЗС України включилося в популяризацію української ідентичності Малевича. І Рєпін має стати однією з багатьох наступних ланок цього процесу.

Виставка Рєпіна в Гельсінкі триває до 29 серпня. Після цього їде у Petit Palais у Парижі.

Наталія ТерамаеНаталія Терамае, журналістка, Гельсінкі
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram