День п’ятий
Ніч минула погано. Через те що вчора вдень поспав пару годин, довго не міг заснути, а ще дуже мерзли ноги. Наче й у шкарпетках, і під ковдрою, але все одно за ніч вони так і не відігрілися, були крижані. Серцю, певно, важко туди кров перекачувати, а може, просто від холоду. Щоправда, руки під ковдрою відігрілися й перестали синіти. І взагалі, мені здається, що коли лежу, то моторові легше, менше навантаження, ніж якби стоячи чи сидячи. Уночі встав у туалет, наче й не різко, але стало погано, по зображенню побігли мурашки, як перед втратою свідомості. Ледве дістався койки. Та нічого, відлежався потім. Пам’ятаю, в дитинстві, коли дуже захворів, зокрема серцем, мені призначили тримісячний постільний режим і рекомендували уникати фізичних навантажень. Зараз теж намагаюся більше лежати, побачимо. Уранці через це навіть не встиг як слід натішитися тим, що не треба вставати по підйому о шостій ранку, застеляти ліжко й тинятися по камері. Оскільки в мене тепер постільний, я можу вилежуватися скільки завгодно, щоправда, заважає велика лампа денного освітлення, яку вмикають після підйому.
О пів на сьому прийшов черговий із баландером і мені внесли пайку прямо в камеру. Їх уже не задовольняє моя триразова відмова їсти на реєстратор, вони вирішили застосувати от такий єзуїтський спосіб спокусити. На моє запитання, навіщо цей цирк, була відповідь: «Їжу тобі дали, не хочеш — не їж. Через дві години заберемо». Добре, що хоч не через два дні. Вони думають, вигляд і запах їжі мене можуть спокусити. Баланда, щоправда, не дуже-то апетитно пахне, до того ж від місцевої температури мені заклало носа, а тому запах — це не проблема. Аби пайка не заважала своїм виглядом, стоячи на столі, за яким я сиджу, читаю й пишу, переставив її подалі — на верхні нари, прямо під відеокамеру. Нари, до речі, тут дуже хороші, довгі, зварені із залізних куточків, та зате з дерев’яним ложем. Це дуже допомагає! Я на них поміщаюся зі своїм зростом, до того ж вони не холодні. Бо в усіх камерах, де я сидів раніше, а особливо в ізоляторах, шконки залізні, короткі й незручні. На них і не поспиш як слід, і відморозиш усе що хочеш, тим більше що матраци зазвичай у ШІЗО й на етапах — лайно. Тут, звичайно, просто королівське ліжко порівняно з тими.
З другого дня, коли видали мої речі разом з двома книжками, почав читати Муракамі. Подобається цей автор, багато його читав і все здебільшого хороше. Ця книга зветься «Хроніка заводного птаха». У нього неповторний стиль, пише просто, здебільшого побут, життя, стосунки, трохи містики та ще трохи філософії для приправи. Виходить дуже круто. Гемінґвей теж просто пише, але в нього простота якась своя, сувора чи що, схожа на вигорілу військову чи то мисливську куртку. У Муракамі вона більше схожа на сорочку школяра, студента чи дрібного службовця. Цікаво, а в мене самого є стиль? І який він? Зісередини складно оцінити свою творчість. Зісередини я до неї ставлюся дуже скептично, але все одно чомусь продовжую писати — мабуть, мені просто подобається це заняття. Ось і тепер: не планував писати цього щоденника, а почав. Наче й виходить, а наскільки — оцінити важко, та й, певно, не варто. От лише як назвати цей опус? «Щоденник одного голодування» чи «Хроніка одного голодування»? Перша назва точніша, друга — красивіша. Хай редактори потім вибирають. Якщо цей текст до них колись дійде. Якщо ж я дотягну до моменту редагування, то правити нічого не буду — хай усе лишається як є, так буде чесніше.
Ходив на щоденний прийом у санчастину. Іти недалеко, у сусідню будівлю, пів хвилини часу. На вулиці сонце і явно почало тепліти. Північна зима поступово закінчується. Може, скоро і в моїй темниці потепліє? У доктора зважився, пульс, тиск, знову аналіз сечі. Вага 82, у сечі ацетон і білок. Як сказав доктор: «Політ нормальний», так і має бути, на голодуванні краще не буває. Поцікавився, чому мені дали 20 років. Хороше запитання, мені й самому іноді цікаво.
Туди й назад мене водив ЧПНК. Він же робить відмітку втікача кожних дві години, а також керує врочистим занесенням пайки та її винесенням через ті самі дві години. Ця процедура взагалі сьогодні почала набувати рис обряду. Баландер, який раніше роздавав їжу, не знімаючи навіть бушлата, тепер убирається в білий френч, як у справжніх кухарів, і в такому вигляді вносить миску в камеру під наглядом чергового. Тюремний фен-шуй або цирк із конями. Якщо до мене має доступ тепер тільки ЧПНК, який, по ідеї, відповідальний у свою зміну за всю колонію, отже, справи мої серйозні. Міліція явно незадоволена й потихеньку загвинчує гайку. Почали вмикати по радіо щоденну годинну лекцію про правила внутрішнього розпорядку, чого в попередні дні не робили. Епопея з кип’ятильником тим часом триває. Черговий у відповідь на моє запитання щодо вилученого приладу послався на розпорядження керівництва. Хоч чудово знає, що це порушення їхніх же правил. У цієї системи є характерна ознака: зробивши помилку або вчинивши відверту підлість, вона не здає назад, а продовжує щосили триматися за своє рішення, примножуючи помилки й дурниці, причому на будь-якому рівні — від кип’ятильника до вироку на 20 років. Добре, хоч Хранитель окропу постачає мені його більш-менш регулярно, іноді, щоправда, просто теплою водою, не розуміючи, що я не стільки пити хочу, скільки зігрітися. Спробував пояснити, але він тепер не поспішає вступати зі мною в діалог — відчуває, що наді мною скупчилися хмари, і швиденько ховається кудись у своє підземелля.
День шостий
Уночі знову погано спав, довго не міг заснути й часто прокидався. Від холоду. Ноги не відігрілися навіть до ранку. Зате загальний стан дещо стабілізувався, менше йде обертом голова, й шум у вухах уже не схожий на гул далекого літака, що постійно злітає. До серця, яке регулярно посилає в мозок сигнали про те, що щось іде не так, тепер приєдналися ще й нирки, щоправда, вони більше діймають спину. Ступні не виходять із кріорежиму. Кисті регулярно їх у цьому підтримують. Коліна згадали хронічний ревматизм і жаліються по-старечому. З’явився ниючий біль у паху — чи то теж суглоби запалилися, чи то лімфовузли, наразі незрозуміло. Шлунок періодично бурчить щось нерозбірливе. Мозок у відповідь на все це шле в органи бадьорі реляції — мовляв, тримайтесь, хлопці, так треба, усе буде добре. Настрій через це в усіх більш-менш спокійний. Підсвідомість починає зі мною гратися, відчуваючи, що надходить її час, коли один із основних інстинктів, голод, почне правити бал над організмом, і тоді підсвідомість зможе відсунути свідомість убік. Але це ще попереду, і сподіваюся, що не скоро. А поки що підла підсвідомість розгорнула в мозку пропаганду їжі, бомбардуючи його різноманітними зображеннями страв, які організм споживав у своєму житті чи просто бачив, або ж вигадуючи щось своє, фантастично смачне. Але це ще не спрацьовує. У глибині людини живе безліч усіляких демонів, які постійно намагаються керувати нею — кожен по-своєму. Я давно вже всіх своїх небезпечних рогатих вивів, а решту змусив працювати на себе. Але, можливо, вони скористаються цією ситуацією, аби спробувати взяти реванш. Подивимося. Принаймні спокушання мене їжею, яка стоїть майже весь день, не працює.
Міліція у спілкуванні перейшла на офіціоз, до того ж, крім чергових, я не бачу нікого. Коли мене ведуть зоною, то морозять усі локалки й усіх, хто рухається, тож мене ведуть практично порожньою колонією.Прибрав у камері. Зазвичай я прибираю щодня, а раз на тиждень — генеральне прибирання, але тепер вирішив обмежитися парою разів на тиждень: трохи паморочно лазити рачки з ганчіркою, а енергія важливіша за ідеальну чистоту. Під час прибирання відчиняв кватирку, аби провітрити приміщення, що в принципі я й так роблю кілька разів упродовж дня. Свіже повітря потрібне, тому що сидіти в холоді й духоті вдвічі важче.
Погода зранку знову зіпсувалася: туман, мряка, сирість. Північ. Як сказав мені недавно один хлопець із місцевих: «У нас три місяці на рік холодно, а решту часу — взагалі песець…»
Процедура триразового занесення пайки в камеру остаточно сформувалася в цілу церемонію. Черговий відчиняє двері й урочисто оголошує, що настав час прийому їжі. Баландер у білому заносить миски і ставить їх на стіл. Сторони ввічливо прощаються, й «гості» йдуть геть. Я виставляю принесене на верхню шконку — подалі від себе й поближче до всевидющого ока. Дивно, але коли я беру в руки хліб і миску з кашею чи супом, бажання це з’їсти не виникає. Дається взнаки чи то серйозне налаштування, чи то ще рання стадія голодування. Подивимося, що буде далі. Загальний стан, до речі, сьогодні якось стабілізувався, тільки в роті з’явився якийсь неприємний запах — можливо, це шлунок потихеньку почав їсти сам себе. За пояс штанів на початку тижня поміщався тільки великий палець, а тепер — кулак.
Ходив сьогодні в лазню. Звісно, не сам, мене водив під конвоєм черговий, але зеки часто кажуть про себе «ходив» або «їздив» замість «водили» чи «возили». Ілюзія самостійності. Лазня теж досить умовна назва — це велика душова кімната, півтора десятка лійок та лавки. Коли миється одночасно весь загін, то тут штовханина й черги. Я ж був один: ізоляція. Дали
20 хвилин. Це добре, у деяких місцях дають 15, а то й 10 хвилин. Десятихвилинна суцільна насолода від гарячої води. Устиг помитися й випрати білизну. Організм був вдячний, особливо ноги. Щоправда, трохи стало погано в кінці, але це нічого.
Повернувшись, вирішив одразу ж поголитися. Хранитель лез видав мені мій станок і крем для гоління — усе це лежить десь у нього, щоб я ненароком не порізав собі вени. Коли голився, уперше за цей тиждень побачив себе у дзеркалі. Воно в камері маленьке, вмуроване у стіну над умивальником, але низько, і тому, щоб себе побачити, треба нахилятися якомога нижче. А оскільки зріст у мене високий, а розглядати себе в дзеркалі я не дуже люблю, то в цій камері я ще не зустрічався зі своїм відображенням. Навіть коли чистив зуби. Їх, незважаючи на практичну відсутність нальоту, я все одно полірую двічі на день, тому що втратити зуби в цій системі дуже легко, у чому я нещодавно зміг переконатися, а нові вже не виростуть. Власне відображення, звичайно ж, мене не порадувало: з’явилися вилиці, щоки запали і стали плямами, очі пішли ще глибше, зморшки на лобі поглибилися, а сам лоб мало того, що прикрасився випнутими венами, але й продовжив свій наступ на лінію волосся. Те відступає, повільно і приречено, залишаючи після цього бою тільки лисе поле. Словом, хорошого мало, краще б і не дивився. Зразу згадав, як у селі захворів цирозом печінки батько мого товариша і як вони прийшли до нас усією родиною на якесь свято. Усі розмовляли й усміхалися йому, наче нічого й не сталося, наче не розуміли, що йому вже недовго жити. Він теж усім усміхався — уже беззубим ротом на своєму черепі скелета, де залишилися самі очі, та й ті наче трохи вибалушилися. Мені, звісно, до такого стану ще дуже далеко, але, схоже, я вже почав рухатися приблизно в цьому напрямку.
Переклад: Сергій Осока