ГоловнаКультура

​Історизм: псевдолюбов. Антигід київськими новобудовами

Ситуація з новобудовами в Києві настільки сумна, що люди, яким не байдуже це місто, почали розважатися укладанням рейтингів найбридкіших споруд столиці. І лідерами антипатій зазвичай стають новороби в добряче спотвореній стилістиці 150-річної давності, тобто повтори історизму, який сам по собі вже був інтерпретацією давніших стилів. У інших країнах, звісно, теж трапляється архітектурний несмак, але ніде більше немає жахливих спроб імітувати імітацію. Звідки ця біда на наші голови? І чим поганий псевдоісторизм?

Будівля праворуч від костелу святого Миколая 
Фото: Макс Требухов
Будівля праворуч від костелу святого Миколая 

Нелюба дитина архітектури

Стиль історизм – дивакувате дитя промислової революції та новонародженої історії архітектури. Зодчі ХІХ ст. вважали, що коли можна розчленувати (не фізично, боже борони!) і проаналізувати чудові давні будівлі, то варто скористатися цими здобутками. І знаючи, за рахунок яких засобів виразності досягається велич, затишність чи урочистість, творити стиль епохи. У всіх значних європейських містах величезні площі забудовані спорудами, вщерть заліпленими пишними квітами, ренесансними рустами та різними атлантами/каріатидами. На зламі ХІХ – ХХ ст.ст. творці стилю сецесії добряче повправлялися в дотепності, описуючи історизм, якому протиставляли власні мистецькі принципи. Відтоді забудову середини ХІХ ст. звикли лаяти, при тому що радо нею користувалися – бо зручна.

Десь у 1970-80-х роках європейські історики архітектури схаменулися: скільки нових типів споруд розроблено у ХІХ ст., скільки чудових містобудівних ідей утілено! Та й узагалі всі ті будинки-тістечка і будинки-замки – частина історії світової архітектури та до того ж дуже милі. І почали все це добро досліджувати та охороняти. Але нові віяння в гуманітаристиці з історією архітектури включно не проникали за залізну завісу. Сучасній людині важко уявити, але так воно було. У СРСР продовжували лаяти історизм. Ба більше: у НАОМА історію архітектури ХІХ ст. архітекторам і мистецтвознавцям просто не викладали: після класицизму одразу переходили до модерну. Навіть блискучий історик архітектури, доктор Юрій Асєєв гидливо кривився і називав столичний історизм «архітектурою київських підрядників». Малося на увазі, що для будівництва цього всього навіть архітектор не потрібен – вистачить і нормального виконроба, який і простежить за дотриманням технологій, і прикрасить фасад ліпниною на власний невибагливий смак. Тож кілька поколінь українських архітекторів сформувалося з уявленням про історизм як явище, що не має жодної цінності і не варте уваги.

Гостинний двір
Фото: Макс Требухов
Гостинний двір

Аж дивно, скільки сучасних негараздів походять із «країни найсмачнішого морозива». Ось іще один: саме за «совка» і у фахівців (на щастя, не в усіх), і в населення (на жаль, у більшості) закріпилося уявлення, що історичну споруду можна збудувати наново – і буде ще краще. Хоча для всього світу така ситуація аж ніяк не нормальна. Отже, зносять непоказний Гостинний двір XVIII ст. і на його місці будують бетонний новороб за архівним проєктом, який свого часу не був реалізований. Зносять будиночок Марії Заньковецької – бо збудувати наново дешевше, ніж реставрувати, а на втрату автентичності зважати не звикли.

На історичних залишках Золотих воріт зводять смішний макет на основі гіпотетичної реконструкції, автор якої, згаданий вище доктор Асєєв, до кінця життя відмежовувався від участі в дурнуватому проєкті – автори просто взяли в роботу картинку з його публікацій. Уже за часів незалежності вперто доводять до кінця радянську ідею: на середньовічних фундаментах зводять церкву Богородиці Пирогощі, про початковий вигляд якої ніхто не має уявлення, а на Поштовій площі будують наново зруйновану більшовиками церкву Різдва Христового. Усі ці вправи добряче знецінили історичну архітектуру Києва, а сучасні забудовники знецінення продовжують.

Масштаб має значення

Якби псевдоісторизм просто копіював 100-річні будівлі (як от у кварталі на Верхньому Валу, 12-16 чи на гидотно-іграшковій Воздвиженці) і тим знецінював автентичні споруди (у цьому випадку на Нижньому Валу навпроти), це була б уже чимала шкода. Але все ще гірше: автори чомусь проєктують свої творіння підкреслено не співмасштабними до історичного містобудівного контексту, тим самим руйнуючи гармонію міського середовища і перетворюючи його на візуальне пекло. Рядова забудова ХІХ ст. (це переважно прибуткові будинки та нечисленні збережені особняки) зазвичай співмасштабна людині. Це враження досягається за рахунок помірної висоти поверхів (її на фасадах позначають карнизи), розміру архітектурних елементів (вікон, еркерів, колон, пілястр), дрібного ліпного оздоблення. Саме тому нам приємно і затишно в тих кварталах, до яких ще не дотяглися загребущі лапи забудовників.

Чим відрізняється справжній історизм від фальшивого і що відбувається, коли містобудівну гармонію порушено, добре видно на наступному прикладі. Ви колись звертали увагу, що неоготичний костел Св. Миколая в рази менший за питомо готичні собори, але сприймається як і автентичний храм – велично? Це не випадковість – Владислав Городецький знав, що робив. Він постарався привести готичну ідею до людяного масштабу сучасного йому міста (та й простору для величезної споруди бракувало, і католиків у Києві на великий храм не вистачило б) і при цьому зберегти «готичне» враження від будівлі. Для цього архітектор зробив низку професійних фортелів: не зменшив пропорційно оригінал споруди, а «погрався» різними маркерами масштабу. Зокрема, хитрував із вертикальним членуванням будівлі: вхід зробив майже таким самим великим, як у «нормальній» готиці, аж шпиль над центральним входом перекриває вітражну «ружу» на фасаді, деякі звичні для готики «поверхи» фасаду просто скасував, зате підкреслив башти. Те саме зробив із скульптурним декором: щось зменшив сильно, щось не дуже, щось зовсім прибрав. Завдяки майстерній композиції та чуттю міри Городецького все це виглядає цілісно і справляє належне враження. 

Точніше, справляло. Бо праворуч від костелу побудували страшненьку будівлю у стилі псевдоісторизму, яка знищила старанно вибудовану візуальну ілюзію. Грубезний цоколь майже на одній лінії з костелом візуально здрібнює вхідну групу храму, здоровецькі вертикалі вікон з арковими завершеннями вступають у суперечність із ажурними готичними вертикалями поруч. Про пузатенькі бетонні балюстради та завершення будівлі круглою баштою, яка своєю масою тисне не тільки на костел, а й на весь квартал, я ліпше промовчу.

Не краще враження справляє і сусідство вишуканої сецесійної будівлі клініки Качковського (нині Музей шістдесятництва) та зеленкуватого житлового монстра з повним набором жлободекору: фігурними балюстрадами, вазами, башточками, обличкованим полірованим гранітом цоколем та ще й дивною аркою із грубо виконаним замковим каменем посеред фасаду. Взагалі граніт і погано виконані ліпні прикраси – характерні риси київського псевдоісторизму.

Граніт на цоколі, хирляві колони на вході та буцімто барокові фронтони – будівля корпорації «Українські мінеральні води» (вул. Ямська, 1/3). Аж ніяк не доречно і навіть трохи смішно серед залишків дрібної і вельми скромної історичної забудови вулички із своєрідною репутацією. Граніту всіх відтінків (Житомирщина працює!), дурнуватої ліпнини та балюстрад нині повно по всьому центру Києва.

Будівля корпорації «Українські мінеральні води»
Фото: Макс Требухов
Будівля корпорації «Українські мінеральні води»

Та найбільше постраждав Поділ, де історична малоповерхова забудова тривалий час залишалася майже недоторканою. І якщо офісну будівлю на Боричевому Току, 35в з усіма її рустами, важким цоколем і башточками на даху хоч не дуже видно, то Поштова площа безнадійно спотворена псевдоісторичними будівлями обабіч станції фунікулера. Мало того, що ці будівлі своєю масою «душать» усе навколо, що схоже на архітектуру, то вони ще й просто свято несмаку. Мій фаворит – бізнес-центр «Володимирський» ліворуч від фунікулера. Тут є все, що втілює красу в уявленні «справжніх пацанів»: і обличкований гранітом цоколь, і балкончики на фігурних кронштейнах, і пілястри з іонічними капітелями, і великі круглі вікна, облямовані ліпниною, і по фасаду теж повно ліпнини – краса та й годі.

Діагноз замовника

У голові не вміщається: чому б замовнику не вкласти великі гроші в реставрацію історичної споруди, щоб потім хвалитися, що його офісу чи житлу понад 100 років? Чи, навпаки, не зажадати чогось небачено сучасного, не вкласти гроші в яскравий архітектурний експеримент? Але і грошовиті люди, і «народ», що ходить пішки повз псевдоісторичні будівлі, майже одноголосно заявляють: «А мені нравиться!» І тут ми знову повертаємося до осоружного совка. Виховання смаку вимагає кількох поколінь, «розвиткових занять» для дітей дошкільного віку в такій справі замало. Прошарок носіїв смаку і трендсетерів за «совка» знищили майже повністю, а те, що лишилося, старанно прополювали, тож здатних оцінити якісну архітектуру, а тим більше – витратитися на неї (а це мільйони) в суспільстві об’єктивно обмаль. Необхідно це усвідомити і намагатися виправити ситуацію просвітницькими методами, розуміючи, що за життя нинішнього покоління шансів щось помітно змінити замало.

Архітектура – дивовижне мистецтво, бо якимось незрозумілим чином завжди примудряється унаявнити і реальний стан суспільства, і комплекси замовника. Живописець може якось прикрасити дійсність або сховатися від неї у нефігуративі, а от архітектор, скільки б не старався, не може не продемонструвати, яке воно все насправді – перевірено тисячоліттями. І кожен народ має не тільки уряд, на який заслуговує, але й архітектуру тієї якості, яку сам заробив.

Катерина ЛипаКатерина Липа, журналист
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram