ГлавнаяКультура

Архітектурний гід Києвом: епоха великих стилів

Історія міст записана у архітектурних стилях. Адже архітектурний стиль – це той чи інший підхід до організації простору, чи то великого, міського, чи меншого, окремої споруди. Такий підхід незмінно залежить від поглядів суспільства на життя, уявлень про красу та різноманітних потреб: соціальних, духовних, побутових. Чим різноманітніші потреби – тим більше типів споруд, які мають їх задовольнити.

Але далеко не завжди послідовність виникнення стилів легко простежити: отут у нас середньовічний квартал, а отут – конструктивізм. У Києві, як і у більшості європейських столиць, різностильові будівлі перемішалися, творячи дивовижну й унікальну тканину міста. Тож погляньмо, що і де у нас є, щоб не заблукати у тисячолітній історії.

Катерина Липа Катерина Липа , журналист

Софійський собор
Фото: Макс Требухов
Софійський собор

Замість романіки

За середньовіччя Західна Європа раптом згадала конструктивні винаходи стародавніх римлян – купол та арку – і на основі їх креативного використання почала будувати щось зовсім нове. Те, що понабудували, згодом стали називати романським стилем – від римлян. А на сході, у Візантії, римську спадщину ніколи не забували, а спокійненько собі розвивали, та й із Східною Європою та Балканами ділилися. Візантійська культурна експансія на наших теренах була особливо активною саме тоді, коли на Заході квітла романіка.

У Києві цей період представлений кількома інтер’єрами. Перший і головний – собор Святої Софії, збудований у 1037 р. Про будівлю в цілому не говоримо, бо все зовнішнє візантійство сховалося під бароковими шатами. А от всередині його видно дуже добре: потужні опори розділяють простір на п’ять нефів і разом з арками несуть систему куполів – від малих над бічними нефами до великого центрального, утворюючи пірамідальну композицію. Центральний купол спирається на трикутні пандативи – так давні зодчі примудрилися перейти від підкупольного квадрату до кола, яке являє собою купол на плані. Інтер’єр храму-символа нашої державності – ще й видатний зразок синтезу мистецтв, архітектури та живопису. Дослівно квадратні кілометри мозаїк та фресок створюють відчуття того, у що вірили у Візантії: храм – це небо на землі.

Ще один дивом збережений зразок – Троїцька надбрамна церква Києво-Печерської лаври. Щоправда, тут бароко не тільки із зовні, веселий національний стиль примудрився перетворити візантійство на не-візантійство за допомогою барокового живопису. Але до маленького храму, у якому чотири масивні стовпи тримають на собі легкий купол, таки варто зазирнути.

Чудова Кирилівська церква також протрималася з домонгольських часів – з 1150 р., коли її збудували на замовлення княгині Марії Мстиславівни. Храм з величним центральним куполом став усипальнею князів чернігівської династії, до якої належала замовниця. До того ж Кирилівська церква – справжня енциклопедія монументального живопису: тут збереглися фрески ХІІ ст., олійний живопис XVII ст. і ХІХ ст. У останньому випадку це не грубе «поновлення», як часто бувало, а самодостатні твори справді видатних художників: Михайла Врубеля, Івана Їжакевича, Миколи Пимоненка.

Споруд домонгольської доби, збережених хоча б фрагментарно, по всій Україні залишилося зовсім мало. Для поціновувачів: церква Спаса на Берестові та Михайлівський собор Видубицького монастиря. І там, і там східна частина збереглася з домонгольських часів, решта – добудови епохи бароко.

Свято-Михайлівський собор на території Видубицького монастиря
Фото: Макс Требухов
Свято-Михайлівський собор на території Видубицького монастиря

Увага! Ані Михайлівський Золотоверхий, ані Успенський собор Києво-Печерської лаври, а також Золоті ворота не мають жодного стосунку як до візантійської спадщини, так і до бароко. Це новороби. У Золотих воротах автентичними є лише дві товстелезні стіни обабіч проїзду.

Готика, ренесанс

Проминаємо, бо з цих періодів у столиці нічого не лишилося.

Бароко

Тут очі розбігаються, Київ сміливо можна називати містом бароко. Практично усі великі київські монастирі, що збереглися донині, збудовані або докорінно перебудовані саме у цьому стилі, більшість церков – також. Лавра і Видубичі, Софійський і Флорівський, залишки Братського і Кирилівського, Китаєва пустинь демонструють більшою чи меншою мірою збережені еталонні зразки стилю – у спорудах та їхньому поєднанні у ансамблі. Ансамблевість взагалі надзвичайно важлива для бароко, оскільки цей стиль полюбляв оптичні ілюзії та візуальні «спецефекти». Усі ці хвилясті обриси церковних бань, пишні фронтони, багато профільовані карнизи та пілястри, розкішні ліпні прикраси у інтер’єрі та назовні, вибаглива гра світла на вигинах білих стін, були покликані виштовхнути глядача із звичної системи координат, масштабів та понять «далеке-близьке», здивувати, створити враження небуденності. А якщо вдавалося поєднати у ансамблі різномасштабні споруди та вдало розмістити їх на дивовижному київському рельєфі, то властива бароко театральність відчувалася повною мірою.

Варто нагадати, що архітектура – найбільш залежне з усіх мистецтв. Немає тямущого замовника – нема і будівлі. Проекти, хоч які геніальні, не рахуються. Бароко в Україні бурхливо розвивалося завдяки замовникам – козацькій старшині, яка оплачувала цю втіху, незважаючи на війни та страшну добу Руїни. Почалося все у середині XVII ст., розквітло за гетьманування Івана Мазепи, а після нього стиль ще тривалий час розвивався, аж поки не змінилася епоха. Тому українське бароко часто називають «козацьким» або «мазепинським». Остання назва особливо підходить для Києва, бо саме у це місто (взяти хоча б реконструкцію Святої Софії та Успенського собору лаври й будівництво навколо них) Іван Степанович вклав астрономічні як на його час суми.

Успенський собор Києво-Печерської лаври
Фото: wikipedia.org
Успенський собор Києво-Печерської лаври

Та не тільки гетьман інвестував у київське будівництво. На стінах Георгіївського собору (1696 – 1701 рр.) Видубецького монастиря бачимо герб фундатора – стародубського полковника Михайла Миклашевського. А комплекс церкви Св. Іллі на Подолі (вул. Почайнинська, 2) у 1692 р. збудували коштом київської родини Гудим, а перебудували у 1755 р. коштом сотника Київської сотні Михайла Гудими. Монументальні барокові споруди і досі залишаються важливими містобудівними домінантами, які формують той самий «класичний» образ столиці, що нині гине під напором забудовників.

Прояви архітектурного стилю найцікавіше побачити у не тільки у монументальних спорудах, але і у дрібніших будівлях різного призначення – отримаємо більш-менш цілісне враження про епоху. Найбільше, напевне, цікавить житло, бо дає змогу уявити повсякденне життя людей. Дещо від барокового Києва дійшло до нашого часу, дійшло б більше, якби не пожежа, що знищила Поділ у 1811 р. Після катастрофи не те що мало будівель залишилося – трасування вулиць змінилося. Чимало позносили ще у ХІХ ст. Та один багатенький міщанський будинок зберігся повністю. Це двоповерховий міні-палац (кін. XVIII ст.), прикрашений ліпленням, із затишною лоджією над ґанком. Його часом хибно називають «будиночком Петра І», але історія про перебування царя на Подолі – ідеологічна побрехенька, запущена імперією ще у ХІХ ст. з нагоди святкування перемоги у Полтавській битві.

Фото: Макс Требухов

Є у Києві і справжні барокові палаци. Як не дивно, належали вони духівництву. Кловський палац, збудований Степаном Ковніром у 1752 – 1756 рр. у доволі стриманих формах, спочатку призначався для прочан VIP-категорії, а пізніше належав лаврській друкарні. А от палац митрополита на території Софійського монастиря – бароко в усій його неймовірній пишності – один тільки триповерховий фронтон з башточками та пілястрами чого вартий.

Зовсім поруч з оселею митрополитів – іконічний зразок барокової архітектури, який мало хто може нині знайти – збудована на замовлення Рафаїла Заборовського у 1746 р. брама, відповідно, названа його іменем. Треба лишень пройти вздовж стіни монастиря Георгіївським провулком – і отримаєте українське бароко у його найконцентрованішому вигляді: пілястри, напівколони, хвилясті фронтони, профільовані карнизи, ліплення з листячком, квіточками, маскаронами й гербами. Хто уважно роздивився браму Заборовського, пізнає українське бароко будь-де.

Рококо

З будівлями цього стилю, який фахівці зазвичай чіпляють «паровозиком» до бароко, або навіть вважають відгалуженням останнього, у Києві хоч і негусто, зате зразки – просто іконічні. Але Київ - не виняток, стиль рококо по всій Європі найбільше виявлявся у оздобленні інтер’єрів та у меблях, а будівель, подібних до барокових, але завішаних по саме нікуди роздрібненим і надзвичайно деталізованим декором всюди небагато.

У нас обидва зразки стилю з’явилися завдяки романтичним стосункам імператриці Єлизавети з козацьким сином Олексою Розумом, що на той час вже був графом Розумовським. Імператриця вибралася на батьківщину коханця, їй сподобалося, закортіло бувати частіше, тож замовила палац у мальовничій місцині над Дніпром і невеличку вишукану церкву.

Андріївську церкву, запроектовану петербурзьким італійцем Бартоломео Растреллі, збудували у 1747 – 1753 рр. (автор до Києва не навідувався, тільки надіслав проект). Її інтер’єр з ліпниною, позолотою та величезним червоно-золотим іконостасом часто порівнюють із палацовим, а силует храму став одним з головних візуальних маркерів Києва.

Проект палацу на пагорбі над Дніпром також замовили Растреллі, а вже на місці до нього регулярно докладали рук місцеві будівничі включно з одним з чільних творців української версії стилю Іваном Григоровичем-Барським. Регулярно – бо палац то горів, то потребував якихось переробок, і так аж до середини ХІХ ст., коли його стали називати за іменем останньої замовниці, імператриці Марії Федорівни – Маріїнським.

Класицизм

Останній з так званої доби великих стилів. Критично наближений до наступної доби, часом важко відрізнити, де тут справжній класицизм, а де – неокласицизм. На цій межі балансує перлина стилю – будівля Університету Св. Володимира (нині ім. Т. Г. Шевченка). У споруді, збудованій за проектом Вікентія Беретті у 1837-43 рр., цілковито втілилося ідейне гасло класицизму – спокійна велич. Що ж до формальних ознак, то тут класицизм спирався на перевірені зразки – античність та ренесанс. Тобто колони, портики, наріжне рустування (імітація каменів, що виступали на рогах будівлі), замкові камені, характерна облямівка вікон – у широкому асортименті. І обов’язкова симетрія, головний акцент – на центрі споруди. Тобто посередині будівля вища, головний вхід – у центрі, обабіч два трохи нижчі крила.

Це було б нудно, якби не справді вишукані пропорції, точно розраховані співвідношення частин і цілого. А до того ж за часів класицизму стіни фарбували у насичені, часом відверто яскраві кольори, а усі архітектурні деталі (облямівку вікон та дверей, балюстради, колони) – у білий. Щодо яскравості, то Беретті переплюнув усіх, пофарбувавши будівлю університету у червоний колір, а бази та капітелі колон залишив нефарбованими, бо вони не з каменю різьблені, а чавунні. За радянських часів любили розповідати, буцімто після якихось студентських заворушень цар звелів пофарбувати університет, щоб коли студенти так хамлять, не червоніючи, то нехай хоч будівлі буде соромно. Насправді ж все було навпаки: університет цілком лояльно пофарбований у кольори орденської стрічки царського ордену Св. Володимира.

Але, напевне, «найкласичніший класицизм» -- це Будинок контрактів. Центр і нерв славетних контрактових ярмарків, збудований у 1815 р. за проектом Вільгельма Гесте посеред Подолу виглядав справді солідно й респектабельно. Варто згадати і вишукану, чудово вписану у ландшафт церкву-ротонду Святого Миколи на Аскольдовій могилі, збудовану у 1809 р. за проектом Андрія Меленського.

Класицизм вмів бути не тільки величним, але і затишним, це вповні виявилося у житлових спорудах. У Києві збереглася певна кількість невеликих, переважно садибних будиночків (адже місто майже до Другої світової мало садибну забудову). Могло б лишитися і більше, та у 1960-70-х стара забудова масово йшла під ніж бульдозера. Але і те, що лишилося, – вельми характерне й симпатичне. Передусім варто прогулятися Спаською вулицею. Будинок 16-б (нині тут Музей гетьманства) загалом бароковий, але свого часу до нього притулили фронтон з двома іонічними колонами, попід дахом зробили класицистичний декор із зубчиків-дентикул – і от маємо перехідний тип від бароко до класицизму. Барокову частину збудувала шанована родина Сичевських, кілька поколінь яких були магістратськими райцями, війтами та священиками. А класицистичні деталі додав вже інший власник, купець Іван Покровський – у страшній пожежі 1811 р. згорів дах, тож була нагода додати до старого будинку модні деталі.

Музей гетьманства
Фото: toursdekiev.com.ua
Музей гетьманства

Ще одна класицистична будівля – на Спаській, 10. Але симпатичний одноповерховий будиночок майже повністю затуляє тераса ресторану.

Вельми типовий садибний будинок розташований на вул. Московській, 40: дерев’яний, потинькований, звернений до вулиці портиком з іонічними колонами, між якими на другому поверсі затишно втулилися балюстради балкону. Нині у будинку розташовано Музей української діаспори.

І вишенька на класицистичний тортик – вишукана мала архітектурна форма: колона за проектом Андрія Меленського, що була встановлена у 1802 – 1808 рр. на пагорбі над Дніпром на честь повернення Києву Магдебурзького права. Щоправда, ніяким міським самоврядуванням, подібним до середньовічного у Російській імперії і не пахло. Але це вже історія не про архітектуру.

Далі буде.

Катерина Липа Катерина Липа , журналист