ГлавнаяКультура

«Не відпускай мене». Уривок

В четвер, 5 жовтня, стало відомо ім'я цьогорічного лауреата Нобелівської премії з літератури. Ним став британський письменник японського походження Кадзуо Ішіґуро, відомий романами "Залишки дня", "Похований велетень" та "Не відпускай мене".

Поки що є один український переклад його творів - і це "Не відпускай мене", який вийшов минулого року у "Видавництві Старого Лева" (пер.: Софія Андрухович). В 2010 році відбулась прем'єра його екранізації, яку зняв Марк Романек. Головні ролі зіграли Кіра Найтлі, Керрі Малліган та Ендрю Гарфілд.

LB.ua публікує фрагмент з роману.

Фото: Видавництво Старого Лева

Все це сталося так давно, що мої спогади можуть бути не зовсім достовірними. Але наскільки пригадую, у той період для мене були характерні такі вчинки, як той із Томмі — я змушувала себе виконувати різні завдання. І коли за кілька днів Томмі зупинив мене, я вже практично про все забула.

Не знаю, як це було у вас, але в Гейлшемі ми майже щотижня мусили проходити медогляд, що зазвичай відбувався нагорі, у класі №18, під самим дахом, за участі суворої медсестри Тріші, яку ми називали Круколицею. Того сонячного ранку ми цілим натовпом підіймались на огляд центральними сходами, тимчасом як решта вихованців, яких медсестра оглянула, якраз спускалась додолу. Тож сходова клітка відлунювала галасом, а я пнулась сходами нагору, опустивши голову, ступаючи по п'ятах за кимось, коли почула поруч із собою: «Кет!»

Томмі, який спускався додолу разом із іншими, раптово завмер посеред сходів, усміхаючись відкрито й широко, чим одразу мене роздратував. Може, ще кілька років тому було нормально реагувати таким виразом обличчя на зустріч із кимось, кого тобі радісно бачити. Але на ту мить нам було по тринадцять, до того ж — зустріч відбувалась між дівчиною і хлопцем у публічній ситуації. Мені хотілось сказати:

— Томмі, чому б тобі не подорослішати?

Але я себе стримала і натомість сказала:

— Томмі, ти всіх затримуєш. І я також.

Він зиркнув нагору, щоб переконатись, що сходи над ним переповнені через затор. На якусь мить його, здавалось, охопила паніка, а тоді він втиснувся в стіну поруч зі мною, давши можливість людям проходити повз. Томмі промовив:

— Кет, я всюди тебе шукав. Я хотів попросити пробачення. Розумієш — мені дуже-дуже прикро. Я чесно не збирався тоді тебе вдарити. У мене й на думці не було бити дівчину, а навіть якби було, то я ніколи не наважився б ударити тебе. Мені дуже-дуже прикро.

— Все гаразд. Це просто випадковість, та й по всьому, — я кивнула і спробувала рушити далі. Але Томмі радісно продовжував:

— З футболкою вже все в порядку. Все випралось.

— Це добре.

— Тобі ж не боліло, правда? Коли я тебе вдарив?

— Боліло. Перелом черепа. Струс мозку, і сильний. Навіть Круколиця може помітити. Якщо я коли-небудь до неї дістанусь.

— Ну серйозно, Кет. Без образ? Мені страшенно шкода. Чесно.

Нарешті я до нього всміхнулась і без тіні іронії сказала:

— Слухай, Томмі, то була випадковість, і все на сто відсотків забуто. Я ні крапельки на тебе не ображена.

Він все ще мав невпевнений вигляд, але його почали штовхати в спину старші учні, наказуючи ворушитись. Він швидко мені усміхнувся, поплескав по плечу, ніби якогось хлопчака, і заходився проштовхуватись крізь людський потік. Знову рушивши нагору, і я почула, як він кричить ізнизу:

— Побачимось, Кет!

Вся ця ситуація видалась мені дещо незручною, але вона не призвела до піддражнювань чи пліток. І мушу визнати, якби не ця зустріч на сходах, я, можливо, так і не зацікавилась би проблемами Томмі так, як зацікавилась ними протягом наступних кількох тижнів.

Я сама стала свідком кількох випадків. Але переважно щодо проблем Томмі кружляли чутки — і коли це траплялось, я розпитувала людей, аж доки не отримувала більш-менш повну картинку. Зазвичай то були істерики — як, скажімо, той випадок, коли у класі №14 Томмі начебто поставив одну парту на другу і випнувся на них, порозкидавши по підлозі все, що на них лежало, тим часом як решта класу висипала на коридор і забарикадувала двері, щоб він не вийшов. Іншого разу містерові Крістоферу довелося заламати йому руки за спину, щоб зупинити напади на Реджі Д. під час футбольного тренування. Кожен помітив і те, що коли старшокласники бігали на швидкість, тільки Томмі не мав партнера. Він був чудовим бігуном і швидко відривався на 10–15 метрів, думаючи, мабуть, що так удасться приховати той факт, що з ним ніхто не хоче бігти. Майже щодня з'являлись чутки про різні витівки, які з ним чинили. Багато цих витівок були звичні: різні дивні штуки в ліжку, черв'як у пластівцях, — але деякі видавались безглуздо мерзенними: наприклад, той раз, коли хтось вичистив його зубною щіткою унітаз, тож вона чекала на Томмі з лайном на щетинках. Його зріст і фізична сила — припускаю, як і його вдача — утримували інших від того, щоб знущатись над ним фізично, але, як пригадую, протягом кількох місяців саме Томмі і далі переслідували неприємності. Я думала, що рано чи пізно хтось почне казати, що все зайшло надто далеко, але переслідування тривали, і ніхто нічого так і не казав.

 Сама я намагалась якось порушити цю тему — у спальні, після того як вимкнули світло. У старших класах нас було не більше шести на спальню, тож в оточенні власної компанії ми часто могли обговорювати найінтимніші речі, лежачи в темряві перед тим, як заснути. Можна було вести розмови на теми, про які в інших місцях навіть мріяти було неможливо, навіть у павільйоні. Тож одного вечора я заговорила про Томмі. Багато не казала. Всього лише підсумувала те, що з ним відбувалось, і сказала, що насправді це не дуже чесно. Коли я замовкла, у темряві зависла дивна тиша, і я усвідомила, що всі чекають на відповідь Рут — так траплялось у кожній незручній ситуації. Я також чекала, тоді почула зітхання з кутка, де лежала Рут, і її голос:

— Ти маєш рацію, Кеті. Це негарно. Але якщо він хоче, щоб усе припинилось, йому слід змінити власне ставлення до справи. Він нічогісінько не підготував до Дня весняного обміну. А на наступний місяць у нього бодай щось є? Впевнена, що немає.

Тут мені варто трохи пояснити про Дні обміну, які нам влаштовували в Гейлшемі. Чотири рази на рік — навесні, влітку, восени і взимку — проводили щось на зразок великої виставки-розпродажу всіх виробів, які ми створювали протягом трьох місяців з часу минулих Днів обміну. Картини, малюнки, кераміка; різні «скульптури», зроблені з чого завгодно з огляду на тодішню манію — із зім'ятих бляшанок, наприклад, чи кришечок від пляшок, устромлених у картонку. За кожну виставлену річ ти отримував обмінні жетони — вихователі вирішували, на яку саме кількість заслуговував твій конкретний шедевр. А тоді, у День обміну, ти приходив зі своїми жетонами і «купував» те, що тобі подобалось. Згідно з правилами ти міг купувати тільки роботи, які виконали учні з твого року навчання, але незважаючи на цю умову, ми все одно мали багатий вибір, адже за тримісячний період нам вдавалось наплодити чимало всілякої всячини.

Озираючись сьогодні на ті часи, я розумію, чому Дні обміну стали для нас такими важливими. По-перше, це був єдиний спосіб, окрім Розпродажів (Розпродажі — це щось інше, я до них повернуся згодом), створити колекцію особистих речей. Якщо ви, скажімо, хотіли прикрасити стіни над ліжком чи завжди мати при собі в сумці якісь дрібниці, щоб виставляти їх на столи у різних класах, то їх можна було знайти на Днях обміну. Тепер мені зрозуміло й те, що Дні обміну справляли на нас особливий невловний вплив. Якщо прикинути, вони означали залежність одне від одного в створенні речей, що могли стати особистими скарбами — а це вже виявлялось рівнозначним зміцненню стосунків. Тож у випадку Томмі існувала закономірність. Здебільшого ставлення, любов і повага до тебе в Гейлшемі були пов'язані з тим, наскільки «творчим» тебе вважали.

***

«Не відпускай мене», Кадзуо Ішіґуро, переклад: Софія Андрухович (Видавницство Старого Лева, 2016)

Оформлення: Оксана Йориш, Назар Гайдучик

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter