Шоста хата від фронту

-  Слава Україні! – кажу неголосно та пильно дивлюсь в очі. Це дзеркало душі ніколи не бреше. Знущаюся над „малоросами”, перевіряю.

Фото: Надано автором

Мені подобається, коли сєпари внутрішньо корчаться, плюються і матюкаються, але відповідають:

- Героям слава…

Бо жити  хочеться... Деякі кажуть просто: «Слава...», ніби ковтають закінчення. Таких потім перевіряю докладніше.

Цього разу не довелось насолодитися скриплячими коронками та нуртуючими іскрами в очах.  

- Богу слава, синку …

Дід простягує паспорт, охає, зігнувся, тримається за бік.

- Що, серце? – напружився я.

- Та ні… Живіт пече вже третій день.

За лікаря не питаю. Який там лікар – на сорок кілометрів лиш два санітари.

Це Гранітне, лінія розмежування, … рік.

Щоденні обстріли, міномети, гаубиці... Який лікар...

Шкода зробилось старого. До того ж, одразу видно – не сєпар. Не тому, що українською. Просто старий він вже, про таких кажуть «до бога проситься».  Що йому до земних клопотів.

- А ну, зачекайте…

 Я віддав паспорт і швиденько метнувся до складу. Цілий ящик таблеток, шприців, ампул. Де воно? Ага, ось. Сам таке пив, коли взнав що таке гастрит. Може й діду допоможе. Все ж таки ефект плацебо теж ніхто не відміняв.

- Візьміть…

 Дід глянув недовірливо. Потім взяв.

- Дякую, синку. А ти сам часом не з Волині?

- З Волині, - брешу.

Яка кому різниця, хто я й звідки? Зайвого патякати не годиться. Менше знають – краще сплю. Хто, що, звідки... Сьогодні сказав, а завтра рідним потелефонують з погрозами.

- А як ви здогадалися? – питаю для годиться. А ще справді цікаво, для кращої конспірації. - Виговір в тебе волинський.

Та не волинський в мене, але бог з ним.

Просто говорю українською, стараюся грамотно, без суржика.

Тим місцевим, що наші, це подобається. Усміхаються мені. Деякі не усміхаються. Ну то й бог з ними. Якщо місцева прописка, не мусимо затримувати. Такий порядок. Ось і ходять всякі. Місцеві... Пройде, видивиться, що треба, потім в магазинчик зайде, набере горілки-ковбаски, та й несе «руським таваріщам», що чекають за пагорбом. До них півтора кілометри від нашого посту.

Дідусь тим часом не йшов, придивлявся до мене, затим промовив:

- Я сам з Волині, синку. Знаєш, що тобі скажу?

- А що? – самому стало цікаво.

- Глянь. Бачиш по дорозі шосту хату?

- Бачу.

- То я там живу. Слухай… Якщо почнеться страшне – не зволікай… Біжи до мене. Я тебе сховаю, і одяг дам…

Сховаю. То добре. Скільки наших хлопців вийшли з оточення завдяки таким дідусям та бабусям. Багато хто з них навіть не знав, хто з ким воює...

- Дякую, – відповідаю чемно.

Нічого йому не кажу, але як щось почнеться, то навколо тої хати якраз сєпари й будуть. Бо то якраз у той бік, що фронт.

- Не забудь, синку. Шоста хата. Клята війна… - сказав дід і пошкандибав до розбитого мосту.

 Чи ще перейде.

***

Десь через тиждень почалося. Страшне – не страшне, але накидали нам мін зі 120-тих. Та так рагульно,  що не докинули, поклали на півдорозі. Бахнули разів з десять та й втекли, боячись «отвєтки».

Десь за хвилин 20 прилітає захеканий молодик, кидає велосипед.

    - Хлопцы… Помогите!

    - Що сталося?

    - Соседа ранило, осколок под лопатку...

    - Живий?

    - Живой, но кровью истекает… Помогите, умрёт ведь…

    - Зараз…

Хапаю дальню рацію:

«Перший-Вулкану!» - «Перший на зв’язку» - «Потрібна «таблетка», серед місцевих трьохсотий».

Мовчання. Роздуми. Відповідь: «Немає».

Мову відняло. Як так не має? Людина ж гине… Кричу: «Хоч санітара пришліть!» - Кінець зв’язку!».

Почуваюсь безпомічним та винним. Не зміг навіть санітарну машину людям викликати… Соромно. Хлопець стоїть, трясеться, чекає відповіді. А я очі відвожу, бо не маю що сказати.

Потім сперечався з комбатом, напрошувався на неприємності. Намагався пояснити… Що люди. Що наші. А навіть як не за нас, то теж наші.

Відповідь була одна: ми не можемо ризикувати єдиною «таблеткою».  

Пізніше ми дізналися, що міна влучила саме в шостий дім від дороги.

Для мене то була перша зрада, з якою я стикнувся. Зрада власному народу.

Автор, Василь Піддубний, Кіт, 10 ОМБ

Фото: Проект "Голос війни"

Матеріал створено в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. Проект реалізується ГО “Інтерньюз-Україна” та Міжнародною організацією “Internews” за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду “Відродження”.