Соціальний проект ГО “Інтерньюз-Україна” “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО” для осіб, які брали участь у бойових діях, були дотичні до воєнних подій, і прагнуть розповісти про цей досвід іншим.
Школа має на меті надати слово ветеранам, чиї історії і думки від початку війни на сході України ретрансльовані здебільшого журналістами, волонтерами чи громадськими активістами.
Тренерами і менторами 2-місячної літньої школи у місті Києві стали 10 відомих письменників, журналістів та сучасних авторів.
Цілі проекту – навчити ветеранів писати просто; надавати літературну чи репортажну форму своїм спогадам, враженням, думкам; працювати з текстами онлайн, у соціальних мережах, майбутньому блозі чи колонці; сприяти діалогу та взаєморозумінню між учасниками бойових дій і місцевими громадами, журналістами.
LB.ua публікує матеріали учасників школи.
«Війна нагадує туристичий похід. У вас немає можливості вибігти в магазин, запастися їжею або взяти додатковий одяг. На війні завжди є дефіцит чогось».
Артем вернулся с крышкой от котелка с горкой парующей консистенции, отдаленно напоминающей стопку оладий. Но запах был просто изумительным.
Коли обстріл закінчився, то ми пішли перевірити наш ранковий «стіл». Все там було розкидане і забризкано їжею. Вся зупинка була побита осколками. Навіть запах пороху ще зберігся від…
Так сталося, що з Юрою Степанцем я дружу цілу вічність. Коли саме ми на знак дружби потисли один одному руки, я не пам'ятаю. Напевно це було в 2-річному віці десь у дитячих яслах.
Тиша. Враження, як хтось вимикав звук пультом від автомобільного плеєра: тихіше, тихіше і звуку немає – тиша. Ніби взагалі звуків не існує, жодного звуку. Їх ще ніхто не видумав.
Під час війни я почала уявляти, що поїзди – це портали. Такі собі дорожні чари: засинаєш парамедиком в одному з тих міст, чия назва зустрічається ледь не в кожній області, а прокидаєшся…
Армия похожа на киевскую маршрутку. В ней бывает или невыносимо жарко, или невыносимо холодно.
Перша ротація на схід - вона така очікувана і така таємнича. Елегантні сукні заснули в шафі в нафталіновому сні, натомість на спинці стула, поряд з бронею та шоломом, чекає свого першого…
На виході з Іловайська славнозвісним «зеленим коридором» наша частина колони прорвалася крізь пекельний тир російської артилерії і танків. Ми вибили з околиці російських десантників…
Я побачив перші багатоповерхівки Києва і у мені прокинувся «киянин». Ті самі відчуття, як за 30 прожитих тут років. Але при цьому солдатська сутність все ще трималася в полі зору.
- Слава Україні! – кажу неголосно та пильно дивлюсь в очі. Це дзеркало душі ніколи не бреше. Знущаюся над „малоросами”, перевіряю.
