Після школи і я, і Юра пішли до військових училищ радянській армії, щоправда, різних. Через роки з'їхалися служити в рідне місто. У лихі 90-ті, не змовляючись звільнилися з армії, вже української. Після армії я подався в бізнес, а він на держслужбу – податковим інспектором.
У його старшої дочки я був хрещеним батьком.
Потім я за контрактом переїхав працювати в Одесу, перевіз сім'ю. І напевно б наші шляхи-дороги так і розбіглися...
…Я побачив його на спортивному майданчику 79-ої окремої аеромобільної бригади. Ми тоді розгортали гаубиці Д-30 в бойове положення. Перша хвиля мобілізації.
- Товаришу майоре, - почув я за спиною підозріло знайомий голос.
- Кум?! А що ти тут робиш? Ти ж начальник податкової району? Давно в частині? - дивувався я.
- Другий день. Я командир взводу у хіміків. Бачу ти майор, а я за званням залишився старшим лейтенантом, хоча в податковій у мене звання полковника…
Я дивувався от чому: звісно, Юрку і службове становище, і можливість сунути хабаря, навіть проста допомога воєнкому заповнити податкові декларації дозволяли, м’яко скажемо, уникнути служби. Просто він не з таких.
Він з інших. З тих, кого зачепило.
Відразу після виїзду бригади на Схід, його підрозділ був при штабі, у бойових діях участі практично не брав, хіба що стояв на блок-постах. Охороняли то дамбу десь під Каховкою, то розташування штабу.
Після значної перерви в службі всі мобілізовані офіцери мали заново завойовувати авторитет – і у свого командування, і у підлеглих. Як-то кажуть, служба з чистого аркушу.
Обов’язки з охорони об’єктів або контроль вузлових дорожніх сполучень стали для Степанця таким початком.
Далі було Дякове Луганської області, практично на кордоні з Росією. Нове розташування управління бригади, замаскований табір, пости охорони, секрети.
Після того, як бійці вогнеметного взводу вирахували ворожий міномет, що тривалий час своїми обстрілами «кошмарив» все управління 79-ї бригади, Юрка заповажали.
Його бійцям вдалось знищити ворожу мінометну секцію майже без єдиного пострілу: його вогнеметники непомітно підкралися з флангу й автоматними чергами змусили противника тікати. Ті позалишали позиції, кинувши навіть мінометну плиту та приціли.
В районі працювали ворожі ДРГ. Пересування ставали щодалі небезпечнішими – мінування, підриви нашої техніки. Навіть доставка їжі, боєприпасів і щонайважливіше питної води – це вже було бойовим завданням.
Керівництво Генерального штабу навіть літаками намагалося організувати доставку провіанту і набоїв. Коли сепари збили два наші штурмовики супроводу вантажного борту, що на парашутах скидав все необхідне, цю практику припинили.
Це відбувалося саме в ті часи, коли на додаток до наших двох збитих Су-шок і борту з десантниками в Луганському аеропорті, «шахтарями» було знищено ще й малайзійський літак. А потім, як сніг на голову, вогняні опади – «Гради» з території РФ.
30 загиблих за 15 хвилин обстрілу під Зеленопіллям.
Розбита понтонна переправа через річку Міус захлопнула 5 бригад ВСУ в оточенні, в так званий Південний котел.
З того дня «опади» по табору були як за годинником, з перервою на сніданок, обід і вечерю за російським часом. Натомість з їжею в бригаді ставало дедалі складніше.
На початку серпня Головком віддав наказ на вихід з оточення.
Вогнеметний взвод Степанця з боями проривався до Амвросіївки через Степанівку. В дорозі заблукали, вийшли не там, де розраховували.
Противник теж не розраховував їх там побачити – прийняв колонну військової техніки ЗСУ за своїх. Навіть бойового зіткнення не відбулося. Було як в пісні Андрія Макаревича «…і кожний пішов своєю дорогою…», а вогнеметники наздогнали колонну бригади у Степанівці.
В Амвросіївці Юрко включив мобільний телефон, щоб повідомити дружині, що він вже на нашій території.
Потім був нетривалий відпочинок вдома. Вдалося і дітей із дружиною побачити, і на роботу до інспекції сходити – треба було отримати професійну відзнаку від профспілки працівників органів ДФС.
Для довідки:
«За заслуги Степанца «Знаком почета» наградил Центральный Совет Всеукраинского профсоюза работников органов государственной фискальной службы. В ближайшее время Юрий Степанец снова отправляется на передовую» (інтернет видання «Преступности. НЕТ»).
Після відпочинку його перевели до артилерійського дивізіону все тієї ж 79 ОАМБр на посаду заступника командира батареї з озброєння.
Потім передова. Степанець зі своїми хлопцями розташувався у трикутнику Піски, Авдіївка, Тоненьке, щоб гаубичною артилерією підтримувати десантників в терміналах Донецького аеропорту.
Була середина осені 14-го року. Запеклі бої за літовище.
- Моя задача була дуже простою – охорона, - скромно каже Степанець.
Але тоді батарея постійно переміщалась – і вдень, і вночі. Проти неї було справжнє контр-батарейне полювання. Були і ворожі корегувальники вогню, і безпілотники.
А потім поранення. Шпиталь в Краматорську, звідти перевели в Запоріжжя. Декілька операцій.
Отримав звання капітана і медаль.
Для довідки:
«Сьогодні, 9 лютого 2017 року, на сесії міськради начальник штабу підрозділу 79 окремої десантно-штурмової бригади, підполковник Андрій Лавринець, вручив віце-меру Миколаєва Юрію Степанцу нагороду за оборону Донецького аеропорту. "Хочу висловити подяку за всебічну підтримку нашої бригади і запевнити, що наша бригада, наші бійці також будуть підтримувати його в будь-якій справі. За безпосередню участь у бою, а саме за оборону Донецького аеропорту відзнакою РНБО медаллю нагороджується капітан Степанець Юрій Борисович", - зазначив підполковник» (офіційний інтернет сайт Миколаївської міської ради).
Він демобілізувався, але раз на місяць їздить на фронт. То комусь акумулятор конче потрібен на УАЗ, то маскувальні сітки, та навіть просто вологі серветки.
Їде то під Маріуполь до морпіхів 36-ї окремої бригади морської піхоти, то під Авдіївку до десантників 79-ї…
Дружина каже: їдь. На роботі ніби теж поки відпускають. Степанець у нас тепер віце-мер міста Миколаєва.
Ми все також дружимо і регулярно телефонуємо один одному, але часу для зустрічей не вистачає. Я в Одесі, весь час у службових відрядженнях, він у Миколаєві – занурений в роботу і волонтерство.
Останній раз ми бачились десь в липні цього року, коли наш з Юрком бувший командир повернувся з фронту у відпустку.
Згадували війну, здебільшого сміялися.
Автор: Олексій Володимирович Пайкін, позивний Буг, 79 ОДШБр, в/ч А0224
Матеріал створено в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. http://voiceofwar.org/ Проект реалізується ГО “Інтерньюз-Україна” та Міжнародною організацією “Internews” за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду “Відродження”.