Портал з війни у мир

Мене не було в місті цілих 4 дні. 2 року тому цього часу вистачало, щоб тричі змінити світогляд і поховати кількох друзів. Тепер нічого не змінюється. Магії не існує. Під час війни я почала уявляти, що поїзди – це портали. Такі собі дорожні чари: засинаєш парамедиком в одному з тих міст, чия назва зустрічається ледь не в кожній області, а прокидаєшся цивілом у мегаполісі.

21:40

курю на вокзалі в чергових Лохівцях і мрію про заварну каву, теплий душ і секс в ліжку – в умовах підвально-польового життя поняття щастя стає дуже конкретним і примітивним.

на платформу 12 і 3/4 прибуває поїзд на Київ. заходжу у вагон, але замість штину затхлої білизни і сечі, продовжую відчувати звичний гидкий запах із металевим присмаком.

він перетікає від перенісся до кінчика язика, всотуючи у себе всі п’ять відчуттів, змиває останню надію відчути справжні смаки і запахи: кава з ароматом крові, сигарети з ароматом крові, навіть чиїсь брудні шкарпетки – з ароматом крові.

але мені все одно: я застрибнула в портал, завтра прокинусь і цього не існуватиме.

22:25

нарешті відкривається туалет, йду перевдягатись: замість запилюжених бєрців – кросівки, замість форми із запраними плямами від крові й донецького чорнозему – джинси і майка.

ну чим не цивіл?

видає тільки смертник, але ці контури під одягом все одно здатні розпізнати тільки свої.

вертаюсь на полицю і довго не можу заснути від хвилювання, як буває перед першим побаченням. після кожної ротації, виходячи з вагону, я потрапляю на перше побачення із Великою землею. і на кожне нове перше побачення я приїжджаю інша.

08:17

я відчуваю, як сонце намагається розкрити мені зсередини очі й вигріває ребра. мені 14… я їду в дитячий табір, на море, через кілька хвилин має пройти хтось із дорослих і почати будити нас.

- 40 хвилин до прибуття, через 10 хвилин закриваються туалети, пасажири, здаємо постіль.

відкриваю очі. поглядом наштовхуюсь на камуфляжний рюкзак, смертник тисне на ребра так, ніби важить тонну.

блін, знов не вканало. ну привіт, срана реальність.

08:34

заливаю в себе гидку розчинну каву, видихаю дим на вікно тамбура, уявляючи, що це ілюмінатор космічного корабля, і бачу, як на мене насувається планета Місто.

08:47

зіскакую з останньої сходинки вагону назустріч натовпу, роблю перший крок – хах, вже і забула, як легко, коли бєрци не стискають ноги.

вдивляюсь в обличчя перехожих і боюсь зізнаватись, що насправді шукаю когось зі знайомих. напевно забула написати, що приїжджаю.

перевіряю вихідні: на прев'ю крайніх повідомлень до всіх друзів фото квитка.

09:30

на війні все інакше. там побратим, з яким була в групі минулої ротації, їдучи у відпустку зі Станиці Луганської, заїжджає до тебе в Піски просто обійнятись.

або подруга, з якою пройшли Майдан, приїздить на річницю Інститутської як волонтер.

війна закінчується там, де починається дружба. щирі розмови, дуркування… не перерахувати, скільки разів за цю ротацію чула фразу «ніби й війни нема... аби ще не стріляли».

ок, певно, більше нема сенсу втикати під вагоном.

чомусь дихається дивно: поверхнево і повільно. зазвичай, так дихають, коли бояться, що їх помітять.

вдихаю на повні груди: сигарети, кава, сеча, шаурма, смог... стоп, шаурма!

09:50

цього разу на вокзалі мене зустріла шаурма. я їла її і поверталася в реальність, де люди їдять щось смачніше, ніж традиційне окопне меню – кілька в томаті, тушонка з кісток і жиру, склеєні макарони.

дожовую і вже точно знаю, що зараз поїду до Дніпра, пару годин втикатиму на воду і перехожих, буду пити каву з макдональдсу і потроху усвідомлювати, що знову змогла повернутись і потрапити на нове перше побачення.

чим довше на передовій, тим більше там стає близьких людей, чим більше близьких людей, тим страшніше чути по рації крики "медики медики!!". потім їдеш на позицію і лячно не від снарядів, що розриваються за автівкою, а від егоїстичної думки, що поранили когось з близьких людей. тоді не думаєш про те, що інші теж для когось близькі.. в той момент в голові тільки одне: "тільки б не свій, а якщо свій, то тільки б не важкий».

важко їхати у відпустку не тому, що не хочеться, а тому, що там ти сама. а ще важче за кілька днів дізнаватись, що після того, як поїхала, з'явились нові 300ті. знаєш, що не пробачиш собі, якщо поранять когось зі своїх, а тебе поруч не буде.

***

…Остаточно я зненавиділа вокзали майже 2 роки тому, коли припинила їздити на війну. Тепер, скільки б я не їхала, завжди приїжджаю з точки А в точку Б однакова. Більше нема цього сакрального процесу перетворення з атошниці на цивіла в туалеті вагону. Я не дивуюсь запахам, бо більшість вокзалів великих міст пахне однаково. Більше не існує дорожних чар і платформи 12 і 3/4.

Мій портал зламався.

Автор: Аліна Вяткіна, ДУК Правий сектор, МС Госпітальєри

Матеріал створено в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. http://voiceofwar.org/ Проект реалізується ГО “Інтерньюз-Україна” та Міжнародною організацією “Internews” за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду “Відродження”.

Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook