…Ігор сидів посеред степу. Різкий запах донбаського полину випікав горло і від того ще більше хотілось курити. Він вкотре перемацував та вивертав кишені в пошуках цигарки, хоча й знав, що перед вибухом докурив крайню і викинув порожню пачку.І хрестик десь загубився. Хрестик, який йому прислав його десятирічний син на війну: «Тато, я знаю, що ти не носиш хрестика, але цей одягни – ми з мамою його освятили в церкві. Одягнеш, тато?»
Ігор, звичайно, одягнув.
- Як же мене тепер приймуть без хрестика? – майже вголос міркував Ігор.
- Приймуть, - Ангел підійшов ззаду, звідтам, де і належало йому бути весь час.
***
«Це добре, що військовий камуфляж має стільки кишень, - думав Ігор, - але саме коли маєш закурити – потрібно перерити всі кишені, щоб знайти пачку цигарок, і вона буде в крайній вкотре перемацаній тобою кишені. Ось вони – «Армійські», не для продажу».
Тютюновий дим наповнював легені і ставало спокійніше. Принаймні так здавалось.
Озирнувся: степ, праворуч терикон. Сонце вже перейшло за полудень, але до заходу ще далеко. Хоча квітневе сонце на Донбасі дуже швидке. Ось тобі схід, полудень, не встиг зігрітись від недавньої зими – вже й сонце зайшло.
«Трохи задалеко від своїх, - прикинув він. – Мабуть, метрів тридцять – сорок».
Військовий екскаватор на КрАЗівському шасі продовжував гуркотіти, риючи чергову яму, яка згодом стане чи бліндажем для солдат, чи капоніром для техніки.
Це переносять взводний опорний пункт. Кілометра на два на Схід. Що це значить для звичайного солдата? Вдесятеро більше роботи, ніж зазвичай, і в тисячу разів більше небезпеки, допоки не вгризеться піхота в землю, не обладнає нові вогневі точки, не облаштує нові міно-вибухові загородження…
Зараз будуть загиблі, вже є поранені.
Вчора розвідник наступив на протипіхотну міну. ПМН-2 – молодша сестра ПМН-1, яку в Афгані називали «чорна вдова». Та була дійсно чорного кольору, а «сестричка» позеленіла. І як її назвати? Зелена вдова?
Не моторошно, навіть смішно, а у хлопця голень пошматувало. Берць майже цілий, а вище – криваве місиво з мязів та кісток. Одне добре – вчасно евакуйували.
Потім ПЗМка таку саме знайшла – шину на колесі розірвало.
Кілька годин тому – вантажівка військова підірвалась на протитанковій міні. Повезло, що вибухнуло не під кабіною, а під кузовом. Хлопців, що були в кабіні, лише легко контузило, а водій так навіть задоволений: по-перше, можуть відпустку дати на реабілітацію, а ні – то в будь-якому разі в рембат поїде.
Рембат – це класно. Від нулів далеко, нарядів не буде, ремонтуй собі, а враховуючи, що ремонтувати після протитанкової міни є що, плюс швидкість з якою запчастини дадуть – спавді: водію немає чого сумувати.
Ігор озирнувся. Він звик часто озиратись. Навіть коли спокійно – озиратись потрібно. Нуль є нуль. Все може бути.
Та й не нуль це поки. Це якийсь «скоро нуль», чи «перенуль», подумки іронізував військовий, поки це сіра зона.
Попереду метрів 10 – кілька жаток від зернових комбайнів. Вже й бур’янами обросли, напевне другий рік поспіль тут стоять. Цікаво: заміновані чи ні? Імовірність, що в них причаїлась міна чи граната, дуже висока, так часто роблять: техніка завжди викликає цікавість, на це і розраховано…
Ігор знав багато приказок про свою військову спеціальність сапера, але наймудрішою з них вважав «Сапери бувають лише двох типів: розумні та старі». Він вважав себе «старим».
Як не як, в АТО він вже десятий місяць, тому стадію «розумного сапера» вважав у минулому. Він звик виконувати накази, а ініціативу проявляти – точно не саперам: що з того, що він зараз перевірить на міни та розтяжки ці жатки? Медаль не дадуть, хіба що станеться непоправне, і він при розмінуванні перетвориться на 200-го чи 300-го – тоді медаль, а так ще й від ротного відгребе за ініціативність.
І правильно би відгріб – ротний в нього нормальний і дурниці такі присікає. Свій відрізок пройшов, роботу виконав, а всіх мін та розтяжок не знімеш.
Тут ще з десяток років після війни небезпечно буде. Он попереду за жатками поле заміноване по діагоналі: видно борозну від роботи гусеничного мінного загороджувача. З роками вона заросте, сховається – знайди її. Мало знайди – знешкодь. Коротше: це ще в майбутньому. Поки якось так.
Ігор викинув недопалок в сторону Докучаєвська.
Він знав, що за цим полем попереду вже місто, хоча його звідси і не видно. Поле піднімалось до горизонту, а далі збігало до самого міста, тому цей хоч і не високий пагорб заважав бачити далі.
***
Затріщала прикріплена до бронежилета радійка: «… уходим, - Ігор впізнав спокійний голос ротного, якого щойно згадував, - быстро. Наши перехватили переговоры, сейчас по нам работать будут…»
* **
- Тримай, - Ангел простягнув Ігорю пачку «Армійських».
- Волонтерські? - Ігор запитав на автоматі.
Ігор дістав з відкритої пачки цигарку, знайшов у кишені запальничку і підкурив. Смак та дим ангельської цигарки був водночас знайомим і невідомим. Якусь мить голова закрутилась, як це буває, коли довго не курив, і через кілька секунд стала на місце.
Військовий повернув Ангелу пачку. Зараз він вже міг розгледіти свого Охоронця.
Руда, коротка і охайна борода дуже контрастувала з темним коротким волоссям на голові. Шкіра обличчя та рук біла, аж світиться. Помітно, що в дитинстві на лиці в нього були веснянки. Міцний, мускулистий, середнього зросту. На вік – років 30 – 33.
«Вік Христа», - подумав Ігор.
Військова форма по розміру. Автомат. Позаду зліва на ремні фляга.
Звичайний такий собі солдат.
Відсутність крил не бентежила, а навпаки додавала впевненості – свій.
От тільки те, що на Ангелу не було бронежилета трохи дратувало: «Добре йому, не потрібно носити цей важкий захист,» – заздрив Ігор.
***
- І що ?! – Ігор затягнувся і плюнув далеко поперед себе.
Ангел присів поряд.
Мовчки дістав цигарку, озирнувся і підкурив.
Приємна тиша залишалась. Вона не лякала, навіть заспокоювала: тиша, яка не дратує, від якої не чекаєш несподіванки. Просто тиша. Рівновага. Тиша зовні, тиша в середині. Ця тиша зараз, як і його душа: спокійна, врівноважена, навіть відсторонена від усього. Ігор ловив насолоду від цього стану. Таке бувало інколи вдома: з родиною, з коханою, коли засинаєш…
Всі здорові, все добре, і ти засинаєш – момент солодкої прірви між реальністю та сном.
Ангел мовчав, та й Ігорю було байдуже, що має бути далі. Він і не чекав відповіді на своє запитання, просто хотілося поговорити.
Ігор знову глянув на Ангела:
- А чому не в берцях? Чому кросівки?
- Сам знаєш, що зручніше, але справа чисто у швидкості одягання та знімання – поки в ті берці втиснеш ноги, поки зашнуруєш, потім знімати...
- Знаю, брат, кросівки зручніше, якщо не зима і не болото, – Ігор дивився на ноги в зручному взутті. – В мене також такі були, як у тебе: китайський Адідас.
- То це і є твої, - спокійно відповів Ангел, - пам’ятаєш ти їх загубив при черговому переїзді ще в минулому році, коли вас переганяли на нове місце дислокації в зв’язку зі зміною меж сектору.
- Так от куди попадають загублені речі військових, - усміхнувся Ігор. - Носи на здоров’я, а розмір не тісний?
- Дякую, з розмірами тут простіше, - Ангел вперше усміхнувся, й Ігор побачив білосніжні зуби, які відразу видавали в ньому безплотність.
- То може і моя улюблена залізна кружка в тебе?
Лише звуки їх двох: мова, дихання, горіння цигарки.
***
- Слухай, Ангели всі такі? – бажання поговорити та деяка цікавість боролася в Ігореві з бажанням мовчати,
- Ні, - відповів Ангел.
Ангел надовго подивився назад, здавалося щось виглядає. Аби не відповідати на можливе запитання з цього приводу, Ангел почав першим:
- До нас нещодавно Верховний заходив, цікавився нашим життям-буттям.
- Ого, - спробував передати здивування Ігор. - Цікавий у вас Верховний, наш – не такий.
- Порівняв !
Вони голосно засміялись. Здавалось, що навіть тиша сміялась разом з ними.
- Слухай, друже, а тих, з іншими прапорами на формі, також ангели оберігають, - Ігор чомусь захотів запитати саме це. - Чи чорти?
- Ангели, - сухо відповів друг-охоронець
- Чорні?
- Звичайні.
В іншій ситуації чи в інший час така відповідь, звичайно, засмутила б Ігоря, але зараз це звучало навіть якось… справедливо. Ігор навіть подумки уявив, як він зустрінеться з ними там, і жодної ненависті не відчув.
- І що наші і їхні ангели теж ворогують між собою? – Ігор продовжував явно неприємну для Ангела тему.
- Ні, у нас один Верховний.
Тоді, щось не складається. Люди вбивають один одного, а Ангели цих людей бережуть, щоб ті продовжували вбивати далі. Безглуздо якось.
Ангел знав відповідь на це запитання. Знатиме цю відповідь й Ігор, але не зараз. Ще не настав час. Та й він, Ангел-охоронець українського солдата, не простак молодий.
Він бувалий, ще не з таких дірок витягував.
Ці думки викликали в Ангела гордість за себе. Ангел крайній раз озирнувся і…
***
О, Боже, чи як там? Верховний! Як болить голова… Здається, одночасно вся кров затопила Ігоря. Очі то сліпило, то затуляло плямами.
Шалений гуркіт в голові кричав йому: ти більше не будеш чути нічого, крім цього гуркоту, тільки гуркіт.
Руки та ноги відмовлялись слухатись, вони то тремтіли, то зовсім застигали немов чужі.
- Живий? Живий? – хтось намагався перекричати гуркіт в Ігоревій голові. – Вставай, вставай швидко, чуєш?
В його очах спочатку з’явився якийсь маяк, через секунду він почав впізнавати у цьому маяку Дєню.
Дєня лив йому на голову та шию воду, при цьому намагався повернути його на бік.
Дєня закинув його на спину і поповз.
***
- Льоха, йди на … Ну не сміши ти мене, заради Верховного, - Ігор говорив, навіть благав молодого медбрата, який по кілька разів на день приходив до нього в палату шпиталя в Красноармійську, щоб розповісти якийсь новий анекдот з життя 300-х.
- Отойдешь, контуженный, – відповідав той. – Видишь, уже и не заикаешься. Крестик поправь, а то вон, запутался между жетонами, некрасиво...
Автор: Вадим Павловський, «Бухгалтер», солдат саперної роти ГІЗ (Групи інженерного забезпечення) 14-ї Окремої механізованої бригади
Матеріал створено в соціальному проекті “Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО”. http://voiceofwar.org/ Проект реалізується ГО “Інтерньюз-Україна” та Міжнародною організацією “Internews” за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду “Відродження”.