Першопрохідцями в справі забезпечення себе автотранспортом стали добровольчі батальйони, які з перших днів війни відчули гостру проблему нестачі транспорту. Згодом і кадрові військові частини, покладаючись на допомогу волонтерів, частенько озброювали свої підрозділи в основному нерозмитненими позашляховиками, пікапами, мікроавтобусами… За рік війни сили АТО вже мали колосальну кількість «позаштатних» транспортних засобів, які за походженням можна поділити на три умовні категорії: волонтерські, власні та «віджаті», тобто трофейні. Найбільша серед усіх перерахованих категорій – техніка, доставлена в зону АТО волонтерами. Найчастіше це придбані за кордоном і далеко не нові автомобілі, які ввезені на територію України без належного митного оформлення. Проте, незважаючи на свій вік і стан, цінуються вони українськими військовими значно більше, ніж «кадрові» автомобілі військових частин та ті, які були офіційно мобілізовані на особливий період. Чому? Відповідь проста.
Те, що українську армію цілеспрямовано розвалювали, неабияк відбилось і на її автопарку, який практично не оновлювався з моменту розпаду Радянського Союзу. Що мала Україна на початку війни на Сході? Розукомплектовані автопарки військових частин, які більше нагадували кладовища машин. Середній вік «мешканця» такого парку 25-35 років, а це неприпустимо багато для техніки, яка повинна зберегти життя свого екіпажу.
УРАЛи, КАМАЗи, ГАЗи, УАЗи та інші «унітази» радянського періоду – техніка чудово пристосована для риболовлі та полювання, але аж ніяк до умов сучасної війни.
Малосерійні спроби оновлення автопарку шляхом закупівлі сучасних і добре захищених «Дозорів», «Козаків», «Кобр», «Кугуарів» чи «Спартанів» - справа хороша, але їх кількості, навіть при відносно високій якості, явно не вистачає для потреб фронту та й коштують вони немало.
Так, вартість одного «Дозора» близько 3-х мільйонів гривень, а на його виготовлення йде не менше півроку. Схожа ситуація і з легковими броньованими автомобілями сімейства КрАЗ – хороші машини, але забезпечити їх масове виробництво важко та й бюджет України може не витримати таке навантаження. Сподіватися на допомогу Заходу в перші місяці війни також не доводилося – перші колони «породистих» американських Hamvee були помічені в Україні тільки через рік після початку протистояння…
Покладатися на мобілізацію автомобілів в самій державі також не варто. Практика показала, що більше половини мобілізованої техніки - це абсолютно небоєздатний металолом, який відданий на службу до війська під лозунгом «на тобі небоже, що мені не гоже!». Зрозуміло, що далеко не кожен власник підприємства самовіддано, керуючись патріотичними почуттями, віддасть на потреби мобілізації свій повнопривідний Toyota або Land Rover. Більшість, а точніше 95 %, обмежиться все тими ж ВАЗами, ГАЗами і т.д. Технічний стан такої техніки подекуди ще гірший, ніж тієї, яка збирала на себе пилюку в парках військових частин. Часто така техніка, яка не завжди власним ходом доїхала в зону АТО, простоює там всю ротацію підрозділу, а потім повертається тим же способом додому. Інколи вона їздить, але це скоріше винятки з правил.
Звичайно, аргументом на користь всілякого радянського автомотлоху може бути ремонтопридатність. В будь-яких умовах цю техніку можна привести в порядок, використовуючи мінімум інструментів, чого не зробиш з більш складнішим технічно «японцем», «європейцем» і тим паче «американцем». Проте, ремонтопридатність може бути аргументом в мирний час. Під час війни, особливо в період загострення конфлікту, техніку ніхто не ремонтує – її або підривають, або ж евакуйовують на мирну землю.
В перші місяці війни дефіцит техніки відчувався особливо гостро, тому не дивно, що комбати добровольчих батальйонів, волонтери і просто небайдужі українці почали переходити на своєрідний «ленд-ліз», який полягав в закупівлі та завезенні автомобілів з Європи, які після нехитрого тюнінгу, а подекуди і без доводки відправлялись на Схід. Перевагою такого виду допомоги армії стала в першу чергу вартість. Так, наприклад, ціна хорошого, технічно справного позашляховика в тій же Німеччині починається з 1000-1500 Євро. Вартість аналогічної техніки в Україні приблизно в три-чотири рази вища, а це вагомий аргумент при виборі авто.
Зрозуміло, що масове використання такої техніки в зоні АТО призвело до низки зловживань. Так, інколи за сотні кілометрів від зони бойових дій, з’являлись подібні автомобілі, власники яких, можливо, і не мали жодного відношення до бойових дій на Сході, але вдало використали «тренд» ПТН-ПНХ, аби уникнути зайвих питань, або дозволити собі на дорозі більше, ніж може носій звичайних номерів.
В цьому плані обурення міністра Авакова цілком справедливе, але обурюватись він може виключно на себе. Всього цього хаосу можна було б уникнути, якби держава підходила до питання оснащення силових структур не з точки зору кабінетного стратега, який кілька десятків років поспіль просидів в штабі, а з точки зору практиків, які провели не один день в зоні безпосередніх бойових дій. Так, тільки зараз, після року війни, МВС здогадався облікувати «позаштатні» транспортні засоби, які використовуються в АТО. Але навіть такий процес не зможе на 100% дати гарантії, що зловживань номерами не буде. Тим паче, що у відомстві навіть не оприлюднили порядок реєстрації відповідних транспортних засобів, а саме в цьому і може бути приховано багато підводних каменів, які тільки ускладнять ситуацію.