колишній радник міського голови Маріуполя
Чи можливий дипломатичний мир тут і зараз? Чи ми в тій позиції зараз, щоб думати про це? Чи росіяни в тій точці, щоб готуватись до перемовин?
Замість чергових пустих розмов варто почати робити, що мусимо. Виховувати українську націю в дітях за кордоном тут і зараз.
Що ми будемо робити, якщо американська допомога зупиниться? Якщо раптом від нас почнуть вимагати відмови від нашого дому?
Досить ігнорувати власний народ. Це саме ми забезпечуємо успіх перемовин тим, що фронт досі не під Львовом. Що ми не питаємо, де взяти і що робити, а беремо та робимо.
Через окупацію в руки росіян та зрадників потрапили величезні бази даних. І тут комусь прийшла думка, чому це не використовувати для викачування грошей.
Слуги живуть на гроші своїх господарів. Не просто краще - вони живуть у той час, коли іншим немає де жити. Буквально та без перебільшень.
Сьогодні ми дійсно в цікавій точці зміни правил та сигналів “свій - чужий” для влади. Можливо, це початок справжніх змін. Можливо - ні.
Тисячі внутрішніх біженців були позбавлені допомоги держави. Проігноровані, забуті та виштовхнуті в окупацію.
Нам залишається сподіватися та на рівні МЗС пропрацьовувати негативні сценарії.
Саме уряд мав би показати світло в кінці тунелю. Але, ніт.
Я вже знаю все про майбутнє після перемоги. Я не знаю лише одного, як внутрішнім біженцям до неї дожити тут. В евакуації.
Ми мусимо привести війну туди, де її не було. Та повернути туди, звідки вона прийшла.
Два роки ми намагаємося знайти своїх людей. Дізнатися правду, скільки маріупольців насправді вбили росіяни.
Чи готові ми на обмін миру на справедливість в разі перемовин? Чим ми готові поступитись, кого не пробачити, але відпустити непокараними?
9 травня стало днем, який поділив нас на тих, хто тут. І тих, хто там – в окупації.
Як ми, Україна, будемо виховувати українців серед дітей, які перебувають за кордоном?
Історія протистояння ФСБ та ГРУ зі всіма резонансними арештами не буде повною без однієї пікантної деталі.
Перемога має бути не лише на полі битви. Наша перемога має бути і в голові звичайного середньостатистичного європейця, американця, австралійця.
На думку Уряду, проблема демографії не в тому, що кількість біженців щодня збільшується, а в тому, що ми «мало народжуємо».
Коли економіка починає думати про виживання до перемоги, рано чи пізно вона починає думати про це замість перемоги. А це – стрибок у прірву.
На часі прагматизм та ефективність. Інакше далі продовжимо втрачати людей та силу спротиву в окупації, героїв на фронті, впритул до якого під «живим щитом» можна сховати все.
Допоки російські літаки можуть наближатись на 50-60 км до лінії фронту, будуть КАБи.
Якщо Президент каже, що потрібно точно не 500 тисяч мобілізованих, а скільки не знає – це неправда. Або в першому твердженні, або у другому.
Чому бюст Шевченка в окупації або росії – це лише частина геноциду, а не навпаки?
Така неприкрита демонстрація армії бездушного державного апарату. Ані співчуття. Ані відповідальності.
