Чи знаємо ми, де вона, ця точка? Напевно, що так. Своїми добровольцями та мобілізованими. Своїми волонтерами. Бізнесом, який кинув свій талант на перемогу. Все це безумовно вказує на одне: ми — доросле суспільство, що вимогливе до себе та... Та от тут проблема.
Ми ще недостатньо вимогливі до "влади". А дарма. Бо ця невимогливість — складова можливої поразки.
Саме через цю "невимогливість" депутатка "Торпеда" може в онлайн-режимі писати про тотальне виведення військових з Покровська, про нібито пусті окопи. Саме через цю "невимогливість" інший депутат-блогер з опозиції спокійно пише, що в Покровську жах. Тому що ми їм дозволяємо. Досі.
Якби нарешті вони стали нерукопотисними, незапрошуваними у ЗМІ та ток-шоу, неприємними на форумах та асоціаціях, а десь посеред Києва їм почали плювати в спину — вони б почали думати. Думати, що та коли вкидати.
Тому що подібне ніяк не відрізняється від російських наративів щодо "обвалу фронту". А коли це підтверджують можновладці — у росіян флеш-рояль. А ми мовчимо.
Можна стандартно відмахнутись від "російського співпадіння". А можна подивитись на мотивацію. Скільки тисяч людей зараз слідкують за Покровським напрямком? Не тому, що цікаво, а тому, що там близькі. Тисячі. Тисячі людей демотивуються одночасно через можновладців. Це наближає нас до перемоги? Напевно, що ні.
Чи такі закиди підіймають дух мобілізованих та сприяють подальшій мобілізації? Напевно, що ні.
Чи це призводить до реакції військово-політичного керівництва на напрямі? Теж ні. Єдина користь від цих дописів — хвилина слави дописувача та укорінення в політикумі. Все.
І от тут настав час вже сказати нам. Не вимагати від когось, а діяти. Тому що поки це ми забезпечуємо їхню зону комфорту в хвилині слави на хайпі. Ми. Тому саме нам тут і зараз пора покласти цьому край.