З одного боку, великий масив роботи, що робиться прямо зараз. Без перебільшень, це шлях великих перемог. Санкції, ордер Путіну, перспективи отримання часткової компенсації за рахунок заморожених російських активів. Без сумніву – є чим пишатися, що показати, на що сподіватись.
З іншого боку, питання “Що зі справедливістю?” залишилося відкритим. Чому? Тому що справедливість з боку представників влади від міністра юстиції до радників офісу президента та з боку звичайних українців – трохи різні речі. Українців не цікавлять відкриті реєстри, коли мова йде про помсту, конвертовану в справедливість. Йдеться про цілком зрозумілу, але юридично оформлену помсту. Вироки російським вбивцям. Неможливість подорожувати світом.
Натомість ми маємо відгодовані та задоволені обличчя російських військовополонених в обмін на нескінчену машину вироків Гарнізону Маріуполя або замучені тортурами та голодом тіла наших героїв при обміні. Де тут справедливість? Чому ми бачимо, як блогери, що вештаються нашими окупованими містами спокійно потім їдуть до ЄС та насміхаються над нашими людьми в евакуації. Де тут справедливість?
Повертаючись до справедливості, нам знову треба просто запитати людей. Не домислювати за них, а запитати, що саме українці вважають за “відновлення справедливості”. Та провести певні корегування, коли зовнішня та державницька позиція справедливості санкцій та трибуналу синхронізується з внутрішньою людською. Тоді не буде такого, що вже минуло два роки з окупації Маріуполя, вже отримано перший український Оскар за нашу трагедію, а серед опитаних потерпілих сотень тисяч містян наше правосуддя дійшло до десятків. Десятків не тисяч, просто десятків людей. Справедливість? Навряд.
Проте. Якщо в цілому, то надія є. Надія на зміну підходу, що додасть перемоги. Впевненості. Бо критикувати реальні досягнення складно. Просто можна більше та краще. Тут і зараз. Ми готові та поруч. А мусимо бути разом.
Головне з панелі, що є безумовним плюсом. Перша доросла розмова з важкими тезами. А чи готові ми на обмін миру на справедливість в разі перемовин? Чим ми готові поступитись, кого та як умовно не пробачити, але відпустити непокараними в разі різних сценаріїв. Саме те, що такі питання нарешті почали звучати каже, що надія на дорослішання не суспільства, а влади почалось.
Тому, справедливості бути. Впевненість є. Треба лише трохи скорегувати зусилля і все буде добре.