Тут у мене теж не дуже хороша новина. Бо ми не зробимо нічого. Ні, це не про недовіру до зовнішньої політики, дипломатії та нашої здатності робити фатальні помилки. Тут більш-менш можна бути спокійними. Поки що.
Але що робити нам із собою? Що ми будемо робити, якщо американська допомога зупиниться? Якщо раптом від нас почнуть вимагати відмови від нашого дому з відмовою від вступу до НАТО? Що ми будемо робити?
У мене немає відповіді і не може бути. Тому що вона має бути у нас. У нас як суспільства. А для того, щоб вона почала з’являтися в суспільстві, треба спочатку запитати. Запропонувати чернетки варіантів. Пережити шквал критики та обурення, а потім перейти до робочого напрацювання. Та найскладніше тут – протягом всієї цієї дороги прийняти те, що у суспільства лідерів більше, ніж один. Що позиція теж є голосом та розумом (ну якщо вона не проросійська, звісно).
Тільки тоді ми будемо готові до можливого приходу Трампа. Ми як країна в кожному громадянині. У кожній позиції. У кожній вимозі. Тоді це буде наше рішення, яким би воно не було. Наше, але не за нас.
Не хочу зараз описувати сценарії, що буде, якщо цього не зробити. Бо там усі сценарії геть не про хороше. Я не сподіваюся навіть на розумність нашої влади, бо якби її було достатньо, цього тексту не було б. Я сподіваюся виключно на інстинкт самозбереження. Як влади, так і громадян. Базовий інстинкт існування.