На жаль – це майже втрачені нами назавжди діти українських біженців.
На щастя (як би дико це не звучало) – це не плюс триста тисяч до вже втрачених з 2022 року дітей, а переважно саме ці діти. Чому зараз міністр озвучує ці цифри так, аби вони звучали настільки страшно?
Тому міністр освіти відверто маніпулює, аби цифра робила з Міносвіти жертву, а не причину. Насправді, справа в тому, що цього навчального року більшість наших родин в евакуації за кордоном мали прийняти складне рішення: продовжувати дистанційне навчання в своїх школах тут або просто кидати його, повністю зосередившись на навчанні по місцю евакуації. Важлива деталь: діти вже навчаються в іноземних школах та українське дистанційне навчання – це скоріш данина своїм школам, зв’язок з Батьківщиною та спроба не втратити мову та історію, як базис ідентичності.
Проте, хто стискався з дистанційним навчанням в подібній ситуації, знає, що воно за два роки стало тягарем як вчителям тут, так і дітям там. Валіза без ручки: і кинути жаль і тягнути нема сил. Чому? Тому, що в нас немає ніякого системного дистанційного навчання, адаптованого до реалій. Все, що використовують школи або частково позичено з періоду карантинів, або взагалі про позашкільну індивідуальну освіту.
Здавалось, міністр освіти за цей час мав привести до ладу систему дистанційного навчання для українських дітей за кордоном з урахуванням реальності. Наприклад, прийняти за факт оцінки європейських шкіл з переносом в українські атестати за умови заліку з української мови, літератури та історії. Трьох предметів, які зберігають ідентичність та роблять з українців українців. Єдиних трьох предметів, яких немає ні в якому вигляді за кордоном і які дійсно потрібні українським дітям.
Але, ні. Міністерство зосередилось на розробці утопічної платформи повноцінного дистанційного навчання, яке нікому не потрібне. Не будуть наші діти в Польщі, Чехії, Франції (і далі по списку) навчатись у місцевих школах та одночасно повноцінно в українській. Це – утопія, самообман. Тому, власне, перед родинами постав вибір. Вибір, до якого їх привело Міносвіти.
У підсумку, мало що платформа не готова, ми вже через впертість та відірваність від реалій чергового міністерства втратили 300 тисяч дітей. Просто уявіть, що в кількості ми втратили дітей більше за мешканців Рівного. Або Луцька. Або купи українських міст та містечок.
Проте головний винуватець з трибуни верховної ради знову робить з себе жертву, а депутати шокують нас реальністю.
Але правильне запитання, яке має бути поставлене: як будуть покарані винні та що можна зробити прямо зараз допоки не пізно. І якщо щодо винних в мене впевненість в їх абсолютній безкарності (знов чомусь і знову знов), то що робити ясно.
Відмовитись від красивих, але відірваних від життя ідей та швидко запровадити курси мови, літератури та історії для дітей в евакуації. Не онлайн начитку лекцій, а саме уроки онлайн. Де взяти вчителів теж ясно. Весь актив з окупованих територій тут (а частково в евакуації в ЄС). Це – актив, який може, хоче та здатен працювати.
Ну й врешті прийняти за факт з перенесенням в українські атестати оцінок європейських шкіл. Все. Цього буде досить, аби якщо не повернути дітей, то не втратити в майбутньому своїх українців. А їм – залишитись українцями. Свідомо та з українською освітою. Це – менше, що можна зробити без жодних витрат та глобальних змін. А вже потім рухатись далі. В реальності, а не відриваючись від неї. Тоді, можливо, наступного року ми почуємо про повернення до України 300 тисяч дітей. Бо інакше шокуюча цифра буде лише зростати, а ми. – втрачати. Всі ми.