86 днів неймовірно Великої оборони Маріуполя. Непомірною ціною десятків тисяч життів цивільних, тисяч військових та сотні тисяч назавжди скалічених душ. Мене часто питають, що для мене два роки окупації? Для нас? Два роки ми намагаємось знайти своїх людей. Дізнатися правду, скільки насправді вбили росіяни. Кого з наших сусідів, друзів, знайомих, які зникли, вже поховано в ровах масових поховань.
Два роки ми живемо цією надією, що зникла людина знайдеться дивним чином. Виявиться, що вона в полоні. Що в неї амнезія. Та будь що, але жива. Два роки ми не можемо потрапити на могили своїх предків. Так, проблеми житла, роботи, майна – все це тут. Але ми не можемо поїхати та віддати шану своїм за християнською традицією.
Для активних українців це ще й неможливість сказати вголос прізвища друзів, які в полоні. Спитати про долю заарештованих цивільних під час фільтрації. Тому що це відразу змінить статус полонених та значно ускладнить їм життя. Ось що таке для нас два роки окупації. Мовчазний біль, надія та лють.
Так само ті, хто за лінією фронту. Там, в окупації. Два роки вони не можуть підняти голову без страху. Вони не ставлять українську в налаштуваннях телефону. Говорять натяками, де в кожному “у мене все добре” ти чуєш інше. Правду. Нас розділяють кілометри та фронт. Але ми єдині в головному. Досі.
Два роки і нашого міста поки що більше немає. Ми не впізнаємо його. Ні ті, хто – тут. Ні ті, хто – там. Це не наш Маріуполь у всіх сенсах. Але, головне, що він – не їхній. І це відчуття одночасно чужого для всіх, але рідного для нас – ось що дозволяє далі боротися. Разом для одного. Повернути та повернутись. Попри все.