Отже, тут, у середині шторму, починає складатися хибне враження, що закінчення війни виключно дипломатичним шляхом можливе. Та ще гірше – що воно вже поруч. А тепер уявіть громадян країн-партнерів, які абсолютно логічно цитують наших посадовців щодо "формули миру" та потенційних "строків" і запитують: "А навіщо?". Навіщо нам далі допомагати, забираючи у себе та віддаючи Україні? Бо ось він, бажаний мир. Вже поруч. Осінь-зима.
Уявили? А тепер спробуйте їм відповісти. Аргументовано, починаючи з того, чому ви так багато наговорили та переконали їх у можливості такого миру. Виходить? Не дуже, правда? А тепер подивімося на себе. Загляньмо у наше "Я" та відверто запитаймо себе, чи самі ми не повірили в можливість миру перемовинами восени. Потім подивімося на мапу просування ворога, динаміку 2024 року та ще раз поставимо собі питання: чи можливий дипломатичний мир тут і зараз? Чи ми в тій позиції зараз, аби думати про це. Чи росіяни в тій точці, щоб готуватись до перемовин.
У підсумку, якось воно не складається, правда? Правда. Тому треба робити болючу річ. Брати себе за волосся та, як барон Мюнхгаузен, витягати з болота самозаспокоєння. Знову і знову. Та готувати реальний план на випадок, якщо завтра не буде миру. Це повною мірою стосується всіх. Без винятків і без огляду на посади. Бо бажання змалювати себе миротворцем превентивно перед виборами в США може коштувати занадто багато для всіх нас. Адже оскільки у нас немає відповіді для умовного єврогромадянина, такої відповіді не буде для цілком не умовного Трампа та його команди популістів.
Саме тому пора окреслити межі та кордони гри. Визначити розміри поля та правила насамперед для себе. Та почати розмовляти та слухати власний народ. Який давно подорослішав та набрався мудрості більше за окрему одиницю. Ким би вона не була.