По-перше, ми бачимо здатність нашого командування організовувати стрімкі переможні зухвалі військові операції. Як би не накручували росіяни – це було для них сюрпризом. Великим, неприємним сюрпризом.
По-друге, нарешті ми бачимо наступ. Не глуху оборону та повзучу окупацію. А наступ. Наш. Вдвічі прекрасно, що саме “НАШ!” Не РДК чи інші російські легіони свободи. Ні. Ніяких напівкроків. Це – ми. Ми тут. І ми йдемо вперед. Хіба це не надихає?
Далі в складову перемоги – черговий удар по публічній російській міфології. Ані “лінії Суровікіна”, ані АХМАТ-сила, ані розпіареної, але неіснуючої ТРО. Нікого. Черговий міф росіян публічно спущено в каналізацію. Демонстративно та показово.
Тут варто згадати про хвалені “червоні лінії” та “ядерний пил”. Бо в ці моменти наші Збройні Сили продовжують наводити ці самі “лінії” багнетами на лобі путіна, добре посипаючи попелом збитих гвинтокрилів. На очах росіян.
Ну й наостанок. Нарешті війна прийшла в росію. Війна, як вона є. І вони це не сприймають. Глибока стадія заперечення, але. Вже скоро реальність рухне набагато далі від Курська.
І так. Вже зараз ми повернули додому територію більше, аніж росіяни окупували в Харківщині цього року. Це теж – про здатність, ефективність та міць. Попри все. Попри зауваження та справедливу критику.
Проте про критику задля балансу. Ні, жодних крапель дьогтю – їх немає. Швидше побажання. Ми малюємо мапи та відслідковуємо все по російських ресурсах, користуючись їхньою панікою. Але вони оговтуються та почнуть сипати вкиди вже скоро.
Чого нам не вистачає – контрольованого зливу від ЗСУ. Я не кажу про проксі війну в реальному часі. Ні. Не про офіційну комунікацію, яка неможлива та непотрібна зараз. А от наповнити наш простір реальною інфою, що не зашкодить – треба. Тут є ще куди рухатись вперед.
Але, порівняно з відчуттям справжнього свята перемоги – це суто дрібниця. Поки. Тому, просто будемо насолоджуватись тепер цим повзучим і стрімко зростаючим наступом.