Захист своєї Батьківщини – це не просто армія на полі бою, це ціла країна, яка долучається на різний спосіб до цього, починаючи від власне військових, які безпосередньо зі зброєю відбивають атаки ворога, через воєнну промисловість, яка виробляє і постачає цим воїнам зброю і боєприпаси, через волонтерів і медиків, які підтримують воїнів і армію загалом, через транспортну галузь країни, через інші економічні і не тільки галузі, і закінчуючи всіма можливими посередніми способами, якими громадяни докладаються до підтримки захисту країни.
Пожертви належить трактувати не як щось абстрактне, але як солідарність із захисниками, як свою участь у захисті. Подібно, як і з іншої сторони, з боку країни-агресора, не лише воїни окупують чужі території, калічать і вбивають, але і всі ті, більш або менш посередньо, які долучаються (чи змушені долучатися) до утримання цих воїнів-окупантів своїми податками, своєю працею. Як би цього не хотілося уникнути, але у державних справах так чи інакше існує колективна дія і звідси – колективна відповідальність. Щоправда, у декого з громадян країни агресора ця відповідальність мінімальна і небажана, але вона є. Власне, через участь у громадському житті країни. Країна – це як ніби один організм, і навіть якщо є на зло мовчання, то це означає згоду.
Так само, громадяни країни, на яку напали, дають вони безпосередньо пожертву на армію, на боєприпаси, на дрони, на патрони тощо, чи не дають, вони все-одно беруть участь у захисті країни, якщо працюють, платять податки, забезпечують на місцях звичайне функціонування країни. Вони таким чином беруть участь у житті країни, яка на даний момент захищається. Тому чи хтось безпосередньо донатить на озброєння для воїнів, чи хтось просто платить податки у бюджет країни – одні і другі, просто на різний спосіб сприяють захисту, озброєнню, і відповідно тому, що ці грошові внески, у формі донатів чи податків, можуть «позбавити життя ворога». Головне – не вважати, що безпосередня участь у озброєнні, через безпосередню допомогу, має морально інше значення ніж посередня, через податки.
І тут виникає питання про моральність підтримки воєнних дій. Захист своєї країни – це у християнському соціальному вченні є «вищим і суспільним благом». Пацифізм у даному випадку є абсолютним викривленням моральності. Свідки Єгови, на приклад, прикриваються тут «нейтральною позицію», подаючи як аргументи деякі вирвані з контексту цілого Писання цитати (Мт 26, 47-52; Мт 5, 43-45; Йн 17, 16; Йн 18, 36; Йн 13, 35; Рим 12, 19 тощо).
Пацифізм, як такий, повинен мати місце по стороні агресора, того, який використовує насилля, несправедливість, починає агресію і напад, захоплює і т. д. Натомість громадяни країни, яка захищається від агресії, мають повне право до захисту, і навіть не лише громадянський обов’язок, прописаний у Конституції, щоб виконувати цей захист (кожний у різний спосіб, але однак всі разом), але і моральний, до чого закликає теж Церква: щоб бути гідними громадянами своєї країни і виконувати належно свої громадянські обов’язки.
Ці обов’язки, звичайно, не повинні суперечити Божим заповідям, і тут деякі християни, тобто представники різних християнських деномінацій, починають свою інтерпретацію – зазвичай «пацифістичну» – які обов’язки громадян відповідні до Євангелія, а які ні. У таких інтерпретаціях, однак, дуже багато суб’єктивного і незгідного зі Святим Письмом чи вченням Церкви, бо віє від них сектантством і ігноруванням державних справ як таких.
Щодо псевдо-волонтерів, чи шахраїв, які використовуючи ситуацію війни, збирають кошти і потім їх присвоюють, чи створюють фальшиві акаунти або фальшиві потреби, на які мають бути зібрані кошти чи товари, то такі дії не просто злочинні і морально наганні, але і порівняльні з мародерством. А мародерство у міжнародному праві розглядається як воєнний злочин, у деяких країнах за мародерство передбачена навіть вища міра покарання. Наживатися на горі, чи теж перешкоджати реальній допомозі армії, яка захищає країну, своїми псевдо-волонтерськими діями – це не лише злочин, але і дискредитація інших, реальних волонтерів, які збирають кошти для захисту країни.
І врешті, про пожертви загалом. Це має бути добровільним. Як було вище сказано, обов’язкові внески у формі податків, вже і так робляться. Натомість, хто хоче не обмежуватися мінімумом і має таку можливість, може крім цього ще жертвувати для спільної справи і для спільного блага. Тут все залежить не від величини пожертви, але від любові. У даному випадку – до своєї Батьківщини. Подібно, як у Євангелії, де Ісусу пояснює історію з «вдовиною лептою» (Мк 12, 41-44 і Лк 21, 1-4), говорячи, що «ця вкинула найбільше», бо зробила це від серця, з любові до Бога. Не варто звертати увагу на те, що скажуть люди про пожертву. Взагалі, пожертви чи донати варто робити таємно, як каже Христос: «коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт 5, 2-4).