Трансформація «Азова»: від «коаліції охочих» до 1-го корпусу Національної гвардії України
Добровольчі формування у 2014 році складалися з такої собі «коаліції охочих» під назвою батальйон «Азов», «Дніпро-1», «Донбас», згадує головний сержант 1-го корпусу «Азов» Кирило «Масло» Масалітін. Вміли ці формування щось трішки більше нуля (бо когось таки вчили стріляти з автомата), додає він, і керувалися здебільшого життєвим досвідом та простою логікою. Та із завершенням гарячої фази АТО у 2015-2016 році «Азов» ухвалив рішення стати професійним військовим формуванням, розповів друг «Масло».
«У 2015 році офіцери і частково сержанти нашого підрозділу (тоді вже полку «Азов») пройшли офіцерські двомісячні курси — це був суперінтенсив, перший і єдиний в своєму роді в добровольчих формуваннях, за натівськими стандартами, з залученням іноземних інструкторів.
У 2016 році ми відкриваємо свою сержантську школу - Військову школу командирів імені полковника Євгена Коновальця. З другом «Мактавішем» ми були першими випускниками цієї сержантської школи. І працювали в ній інструкторами до 2019 року. Почали вирощувати сержантську, офіцерську гілку. Вирощувати солдатів, які в перспективі ставали хорошими сержантами, офіцерами.
Ми навчались, тренувались, воювали, постійно відточували свої навички, скіли в управлінні, починаючи з командирів маленької ланки, до командира полку. І на момент входу в повномасштабну війну, я думаю, ми були на піку і на плато своїх можливостей, які нам були дані до повномасштабки, тому що зараз ці можливості набагато більші», — відзначив сержант 1-го корпусу «Азов».
Саме це, додає він, дало змогу «азовцям» тримати оборону Маріуполя 86 днів.
«Я не виключаю інші підрозділи, які з нами воювали — всі красавчики, всі молодці, але от загалом обороною Маріуполя управляв безпосередньо «Редіс» (командир 1-го корпусу НГУ «Азов». — Ред.), що теж є показником. Це півмільйонне місто, велике і обороняти таке місто такими різношерстними силами вкрай-вкрай важко», — відзначив Кирило «Масло» Масалітін.
Та після Маріуполя, де розташовувалася база “Азову”, батальйони довелося відновлювати з нуля.
«Коли деякі наші офіцери, сержанти, солдати були евакуйовані з “Азовсталі” гвинтокрилами, у них була задача почати відновлювати “Азов” тут, як ми казали тоді “на великій землі”. І після обміну в 23-му році, було важко, звісно, але ми досить швидко стали в стрій. Почали формувати батальйон десь на початку 23-го року — січень-лютий, а вже перше бойове завдання виконували на початку червня, це був контрнаступ. І дійшли зараз до того, що ми — вже корпус. Маємо п'ять бригад в підпорядкуванні, шоста — формується, формуються багато підрозділів. І це постійний розвиток», — розповідає друг «Масло».
Нинішні результати «Азову» на фронті, додає він, говорять про те, що шлях до професійного війська був правильним.
«Добровольче формування мало певний свій сильний, потужний дух, але на ньому далеко неможливо їхати — це енергія, яка з часом втрачає силу поштовху. Ми перейшли до професіоналізму. Тому що ефективно воювати можна, тільки якщо ти маєш якісь знання і досвід», — відзначив «Масло».
Як війна і реалії змінювали один одного
З технологічної точки зору війна для «Азову» змінилася у 24-му році — до цього часу бійці цього підрозділу не мали доступу до західного озброєння через обмеження Сполучених Штатів (через закон Ліхі, який ми вже згадували. - Ред.), розповів сержант 1-го корпусу «Азов» Кирило «Масло» Масалітін.
«Тоді війна для нас дуже видозмінилася — зʼявилися нові зразки озброєння. Щоправда, ми почали ними користуватися ще в Маріуполі — тими самими NLAW, але стріляти вчилися по рації з папірцем, на якому була інструкція», — розповідає «Масло».
Але й значно трансформувалося, на думку головного сержанта 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Ігоря «Мактавіша» Шелепйонка, розуміння того, що чекає на бійця і чого його треба навчати.
«Наведу власний приклад. Коли я прийшов у підрозділ з другом «Маслом» (у 2015 році. - Ред.) на якійсь внутрішній мотивації, бажанні захисту держави, нас навчали два тижні. І це не була якась системна підготовка: хто що знав, умовно, те і розповів. І все — відправка у підрозділ, там якась робота, теж мінімальне тренування і — виконання службово-бойових завдань.
…Я навіть не розумів, що мене очікуватиме далі. З того, що я бачив на відео, з розповідей друзів, в перший бойовий виїзд думав: “Все, зараз відправлять, там війна — літаки, танки”. А по факту ми прийшли на позицію, декілька днів просиділи в принципі безпечних умовах», — поділився досвідом «Мактавіш».
Зараз же, додає він, реалії війни стали зрозумілі всім — з телевізору, телеграм-каналів. Рекрут до цього більш морально готовий, а того, хто в армію потрапляє недобровільно, це відштовхує. Але розуміння реалій є.
«Якщо людина у підрозділ приходить самостійно, вона уже на якийсь відсоток готова до цього. Якщо вона бачить якісну підготовку, чіткий підхід інструкторів — а ми ще з 2016 року ставили собі за ціль якісно готувати військовослужбовців, кожного рекрута. Було таке загальне правило: немає не навчаємих людей, є поганий інструктор, який не може навчити. Таким форматом самі себе підштовхували до постійного вдосконалення. І продовжується це й зараз.
До того ж, зараз швидко відбувається отримання інформації від підрозділу. Підрозділ, який навчає людей, одразу може отримати зворотній зв'язок від бойових — що треба змінити в підготовці. Бойовий досвід нашого корпусу ми імплементуємо вже безпосередньо в підготовку, зміни відбуваються постійно. Ми не тренуємось якоюсь попередньою війною або війною 14-15 року. І та людина, яка приходить до нас, одразу відчуває цю солдатоцентричність, направленість на те, що боєць має бути підготовлений на всі 100 % за цей час, який йому виділений», — підкреслив «Мактавіш».
Збільшення термінів підготовки з двох тижнів до девʼяти, на його думку, за умови інтенсивного тренування, дозволяє людині стати повноцінною бойовою одиницею, яка при правильному командуванні і управлінні може вже виконувати бойові завдання.
Щоправда, реалії повномасштабної війни, додає «Мактавіш», змусили «Азов» відійти від правила обирати лише сильних і кращих, натомість більше працювати з мотивацією тих, хто до цього не дотягує.
«До повномасштабного вторгнення у нас було правило колокола: приходив курс — умовно 50-60 рекрутів, які хочуть потрапити в «Азов». Найслабший, який не витримував навантажень, підходив до колокола, бив у нього, збирав свої речі і йшов додому. Через чотири місяці мав можливість спробувати ще раз. Таким чином ми залишали найкращих — ті, хто витримував підготовку, темп, був інтелектуально підкований, фізично підкований, проходив далі.
Зараз у нас немає, на жаль, такої можливості зі 100 чоловік відбирати 30 найкращих. І у нас змінилася сама суть мотивації військовослужбовця, який потрапляє на курс. Раніше ми говорили типу: «Друже, ти слабкий, прийдеш через чотири місяці, спробуємо ще раз». Зараз ми говоримо: «Друже, ти слабкий, але тобі треба ця інформація, ці навички для того, щоб вижити в бою». Тобто тут така зворотна мотивація, яка дає людині розуміння, що, блін, якщо я зараз не буду вчитись, не буду тренуватись, шансів на те, що я виживу в бою, менше. І вона працює. Хотілося б інакше, але такі реалії ми маємо», — говорить головний сержант 12-ї бригади спецпризначення «Азов».
Сьогодні боєць, який воює, який може вижити, — це боєць-«швейцарський ніж», у якого неймовірна кількість знань, зауважує головний сержант 2-го батальйону 12-ї бригади спецпризначення «Азов» друг «Вуді». І ця база знань потрібна не тільки, щоб вижити, а й бути ефективним бійцем, надійною людиною для своїх побратимів, щоб виконувати поставлені задачі.
«Піхотинець переливає кров на позиціях, піхотинець керує дроном типу Avata для розвідки передових позицій, щоб потім піти в штурм або на зачистку, піхотинець-РЕБник, піхотинець сів на квадроцикл і поїхав, взяв будь-яке озброєння — відстрілявся абощо. Це база сьогодення», — пояснює «Вуді».
І те, що найбільше змінилося в сучасній українській армії і до чого йдуть — хто повільніше, хто швидше — усі, додає він: що боєць має бути розумним в першу чергу.
«Коли бійця просто відправляють (на передок. — Ред.), це неадекватно. Коли він певним чином інтелектуально підкований і повноцінно навчений — це нормальна бойова одиниця, з котрою можна працювати, котра є самостійною в потрібних нюансах, котра в подальшому буде розвиватись і продовжувати цю справу. Бо навчити людину думати — складно. І ніхто не дасть відповіді, як це зробити», — зауважив «Вуді».
Тому й найскладнішою у плані підготовки бійців він вважає тактику: поле для роботи неймовірно велике, змінюється щосекунди, і бійцям критично важливо вміти думати.
Навчання тактики в «Азові», розповідає головний сержант 2-го батальйону 12-ї бригади спецпризначення, є базовим ще з початку заснування бригади. Але воно видозмінюється відповідно до реалій.
«Сержант, умовно, проводить заняття з прикладами, як у нього це працювало, порівнює, як працює в противника, розігруються різні сценарії. Коли ви не виходите в поле в повному спорядженні тренувати тактику, а сідаємо за фліпчарт, малюємо приклад, пробуємо рухатися так, так, інакше. Коли у бійців розганяється ось це певне логічне мислення, креативне мислення — тоді це класний боєць», — говорить «Вуді».
«Це те, з чим треба працювати, перекладати на наші реалії, що й відбувається в наших підрозділах і, маю надію, в інших. По-перше, це моменти планування. Такі страшні для когось абревіатури TLP (методика одноосібного планування бою. — Ред.) та MDMP (процес ухвалення військових рішень. — Ред.)
Візьмемо базову TLP — коли у вас є певний перелік аспектів, котрі ви маєте врахувати при плануванні. Такий собі чек-лист, що потрібно врахувати, що потрібно знати для планування нормальної операції і для підготовки бійців до цієї операції. Тому що планування без підготовки працювати не буде. Це аспект перший.
Момент wargaming — це коли ви плануєте операцію або розбираєте уже прийдешню операцію (проводите after-action review), у вас є конкретний сценарій дій — ваш план, наприклад. У вас екран з “Кропивою”, “Дельтою”, не суть важливо, чи по старинці — flip chart або sand table (мапа, машинки, вертольотики, солдатики, яких переставляють). Є розподілення ролей людей, котрі беруть участь в цьому варгеймінгу — командири, певні секції, сержанти тощо. І ви розігруєте повноцінний сценарій, як би відбулася ця операція. На фоні цього ви визначаєте, які проблемні питання ви ще не врахували, з чим може зіткнутися, на що зробити упор або, можливо, план взагалі потрібно переробити. І це максимально допомагає», — поділився подробицями «Вуді».
«Правило “розберемося на місці” не працює, додає до цьогоІгор «Мактавіш» Шелепйонок. — Це найгірше, що взагалі може бути в армії. Коли командир користуються цим правилом, це значить, що він є непрофесійним, некомпетентним і не цінує своїх людей.
Коли відбувається якесь попереднє планування, підготовка до нього, відсоток успішності цього завдання збільшується. Оцей wargaming дає розуміння командиру, бойовим секціям, секціям управління, наскільки те рішення, яке вони прийняли при плануванні, реально буде результативним. Тому що під час wargaming певна сторона, певні секції відпрацьовують за умовного противника, грають його роль. І ми зменшуємо відсоток втрат в техніці, в людському капіталі. Це потрібно для правильного і успішного виконання будь-якого завдання».
Чому дрони ніколи не зможуть замінити на фронті людей
«Це велика омана», — так цю перспективу прокоментував головний сержант 1-го корпусу «Азов» Кирило «Масло» Масалітін. І вводять себе в неї зазвичай самі люди.
«В якомусь передбачуваному майбутньому дрони не зможуть замінити людину. Це факт. Це треба розуміти. Дрон — це ще один допоміжний засіб для того, щоб ми могли воювати. Допоки солдат не ступить на землю, допоки не зайде в ту посадку, населений пункт, населений пункт буде не нашим. І всі мають це розуміти. Навіть якщо в Авдіївку зараз заїде 10 НРК і 500 FPV, вона не стане нашою. Якщо зʼявляться повноцінні роботи — як людина — можливо, ми зможемо подумати у цьому напрямку. Тільки подумати. Людину на полі бою не замінить ніхто», — стверджує «Масло».
Кількість людей, за його словами, на полі бою і так постійно скорочується, в тому числі й через активний розвиток дронів.
«Зараз основна бойова одиниця — це “двійка”, “трійка”, а раніше ми воювали відділеннями, взводами і ротами. Ще у 23-24 році ми наступали у Серебрянському лісництві взводами, могли собі дозволити взвод піхотинців відправити на штурм без втрат. А вже всередині 24 року в мене піхотинці не могли дійти до позиції, тому що дронова складова в одну секунду бустанулась дуже сильно.
…Принципи тактики, які писалися ще до цієї війни, говорять, умовно, що в обороні відділення (до 10 людей) може займати ділянку фронту шириною 100 м. Зараз так не є. Всі ж це розуміють. Для чого 10 людей на 100 м? Щоб вони могли спостерігати, прикривати один одного вогнем тощо. Так, цей момент нам зараз закривають дрони. Дрон може спостерігати (далі, більше), дрон може уражати, робити логістику. Але він це для кого робить? Для солдата. І через те, що ми воюємо дзеркально з росіянами, а вони ж теж цю складову наростили дуже сильно, ми зменшуємо кількість піхотинців, які задіюємо в бойових задачах», — розповів «Масло».
«Головне, не які люди приходять, а як ти з ними працюєш»
«Азов» працює з різними категоріями рекрутів, каже сержант 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Ігор «Мактавіш» Шелепйонок: з тими, хто приходить до рекрутингового центру; хто переводиться з інших підрозділів; після СЗЧ; молоддю «18-24»; мобілізованими ТЦК і СП. Але є одна загальна риса, підкреслює сержант — люди стали фізично слабшими.
«Якщо зараз підвести бійця під наші стандарти, які були раніше, він би їх не виконав навіть на відсотків 60. На жаль, це факт. Так само молодь. Можливо, це проблема, державної політики популяризації спорту, якогось активного відпочинку… Але люди фізично слабкі. Я бачу це особисто, коли працюю з новоприбулими», — додав «Мактавіш».
До того ж, з мобілізованими, за його словами, треба фундаментально працювати з мотивацією, тому що елементи російської пропаганди, що людей відправляють «на мʼясо» і завтра вони помруть на позиції, дуже глибоко впливають на людей. Водночас ті, хто приходять до рекрутингових центрів, більш морально підготовлені.
«З тими людьми, які потрапляють через ТЦК, треба працювати і показувати, що вони можуть. У нас з другом “Маслом” був гарний приклад, коли ми працювали одночасно з трьома різними ротами. Це була рота безпосередньо рекрутів, які йшли в 12-ту бригаду спецпризначення, в “Третю штурмову” і в одну з бригад Збройних Сил України. Відверто, контингент людей був абсолютно різний. Зрозуміло, “Третя штурмова”, “Азов” — це була молодь, яка прийшла самостійно, яка хотіла щось в цьому житті показати, піти захищати державу. І рота, яка потрапила до нас з бригади Збройних сил, це була рота резервістів. Не наймотивованіші люди, середній вік — 40+, але на виході це була краща рота. І кращий з усіх боєць був саме з цієї резервної роти. По факту, вони змінилися десь через два тижні підготовки, коли особисто побачили, що можуть.
Коли приїхали, не розуміли, нащо вони тут, чого їх ганяють, кричать на них, дисципліна, тренування щоденні. А через два тижні побачили: я був ноль без палочки, а зараз можу тягатися з молодими хлопцями, які мені програють в багатьох речах. Ця їхня внутрішня мотивація розвитку сприяла тому, що другу половину курсу вони пройшли, як ніж по маслу, і показали чудові результати. Тому головний фактор насправді — не які люди приходять, а як ви з ними працюєте», — відзначив «Мактавіш».
Сержант 2-го батальйону 12-ї бригади спецпризначення «Азов» «Вуді» додатково відзначив можливість рекрута фактично обирати, на якій посаді служити, що для української армії колись було нечуваним.
«Якщо у тебе є певний рівень навичок в конкретній сфері, тебе розглянуть на посаду, де ти будеш більш компетентний, потрібний. Це новий елемент, якого раніше не було. І ще момент — люди йдуть на рекламу; все-таки, медійність підрозділів має неймовірно великий вплив, чого не було раніше. Зараз кожний підрозділ — це по суті певний бізнес-концепт. В нього є свої медіа, свої портали, свої ресурси, фінансування, тому що є окремі підрозділи, котрі займаються пошуком фінансів», — деталізував також «Вуді».
Робота з особовим складом і невчасне постачання — основні проблеми українського війська
Якщо коротко визначити головну хибу — це робота з особистим складом, відзначають «азовці», — починаючи від моменту мобілізації і закінчуючи супроводом.
«Це стосується офіцерів, сержантів, солдатів, усіх. Усе, що можна вкласти в це поняття “робота з особовим складом”. І цю проблему треба вирішувати, — наполягає головний сержант 1-го корпусу «Азов» Кирило «Масло» Масалітін. — У себе ми її розвʼязуємо поступово. Ми були маленьким батальйоном, зараз — вже корпус, отже вже більше охоплюємо роботу з особовим складом і будемо ще більше охоплювати».
«Я був поза межами “азовської бульбашки”, тому що служив і в інших підрозділах Збройних сил. І на щастя, і на жаль, тому що все пізнається у порівнянні, — доповнює сержант 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Ігор «Мактавіш» Шелепйонок. — Найбільша проблематика — це страх прийняти рішення. З найменшого рівня — до командирського. Коли ти не можеш в бою ухвалити рішення, тому що не підготовлений. Коли ти командир, який відповідає за роту, батальйон абощо, і просто не можеш прийняти рішення. Через страх покарання, можливо, страх некомпетенції, парадигму я — начальник, ти — дурак.
Це такий загальний образ, коли людина звикла жити відповідно до книжки, і якщо щось не гнучко, втрачає можливість ухвалювати рішення. Це дуже велика проблема, тому що в наших реаліях швидкість, гнучкість, реалізація того досвіду, який відбувається щоденно, це наш плюс, наша фішка, наш шанс на виживання. Наша перевага».
Чи є проблеми з забезпеченням у війську? «Є», — додає «Вуді», але вони неминучі за таких темпів війни.
«Це не те, що десь хріново забезпечують, хоча десь, можливо, і хреново. Але з сьогоденням війни — темпами, вартістю дронів, розхідників, скільки треба вливати (в хорошому сенсі) в розвиток бійців, в їхнє лікування, в їхній супровід — фінансів завжди не буде вистачати. Країна не була готова до цього і не готова, мабуть, досі», — відзначає сержант.
В забезпеченні, висловився також «Мактавіш», головне навіть не кількість — важливіша швидкість постачання.
«У нас, можливо, не завжди буває наявна навіть кількість екіпажів БПЛА на ту кількість (дронів. — Ред.), яка приходить. Але якщо воно приходить із запізненням в місяць-півтора-два, це є більшою проблемою, ніж вона нам приходила б стабільно щодня, тоді, коли саме треба», — пояснює головний сержант 12-ї бригади спецпризначення «Азов».
Про проблеми із забезпеченням висловилася й Керівниця Служби супроводу і начальник медичного забезпечення Медичної служби Дарина «Ріна» Смольнікова.
«Ми всі знаємо, що забезпечення — це дорого. Хороше забезпечення — це дуже дорого, але відсутнє забезпечення — це мінімум 15 млн за людину. Це те, що ми, як держава, досі не збагнули. Ми не оперуємо цифрами, рахуємо гроші сьогодні, але не рахуємо їх в дальшій перспективі — через 5, 10 років. І це наше найбільше на рівні країни упередження, що за ці борги, які ми собі назбираємо зараз, нам не доведеться платити ні людським ресурсом, ні фінансовим.
Зараз ми збираємо собі борги недостатнім забезпеченням. В тому числі в моїй сфері. Якби не Тата Кеплер (волонтерка у військовій медицині. — Ред.), у “Азова” фізично було б турнікетів на 10 % бійців. В моїй сфері діяльності забезпечення державою становить менше 50 %. При тому, що, по мені видно, я — людина не дуже дружня, душу як можу. Щодня пишу НГУ, МОУ, але банально немає фінансування», — акцентує «Ріна Резнік».
Велика кількість затрат, які входять до діяльності Служби супроводу, відзначає також вона, не покриваються жодними державними програмами.
«Тобто навіть не написано ніде в нормативно-правовій базі, що держава повинна за це платити, хоча об'єктивно мала б. Мій найулюбленіший приклад — лікування зубів хлопцям, звільненим з полону. Здавалося б, мізер, маленька історія. Але — 7 млн за минулий рік. От настільки це проблемно бюджетно», — зауважила «Ріна».
Як працює Служба супроводу
Інституційно військова медицина в Україні досі нестійка і залишається в тіні, вважає керівниця Служби супроводу бригади «Азов» Дарина «Ріна» Смольнікова. Немає єдиного органу, який би брав на себе відповідальність у цій сфері — вона поділена між різними структурами — Командуванням медичних сил, Сухопутними військами, МОЗ, ВМС, але при цьому основна і дуже велика відповідальність лягає на самих медиків, пояснює військова.
«Ця відповідальність, з одного боку, породжує світлих і неймовірних фахових людей, які готові йти на ризики, експериментувати, тому що, якщо не дуже слідкують, то можна експериментувати. З іншого боку — формує велику кількість недбалості. Ситуація на більшості стабілізаційних пунктів на початку 22-го року була дуже плачевна. Ми масово на рівні країни жодним чином не відповідали світовим нормам надання реанімаційної допомоги, першої хірургічної допомоги.
Не дивлячись на те, що ми тактично трішки інші і наша війна сильно відрізняється від війн, які вели інші країни, але фізіологія американського солдата і українського солдата плюс-мінус однакова — дві ноги, дві руки і серце, тому лікувати фактично треба схоже. Тобто ми міняємо якісь певні тактичні підходи, підходи до логістики, до пріоритетності навчання, але в цілому людей всіх вчимо однаково.
З 22-го року ми пройшли неймовірно плідний шлях як інституція. І найкраще, що сталося в цій інституції — взаємна підзвітність. Це одна з найважливіших точок, тому що медики почали один з одним комунікувати, і робити якісь фріковаті та недоказові речі стало постидним, карним, що вело до певного кенселінгу і досі веде. На жаль, не всіх людей воно стосується, але інституційно ми виросли з янголів в білих халатів до професіоналів. І все більше бригад ставляться до медиків як до професіоналів. Проте ми ще не до кінця закінчили шлях того, щоб розуміти військову медицину навіть на рівні бригади, не тільки і не стільки на рівні бойових медиків, інколи плюс стабпункт, а в усіх аспектах підтримки життя та здоров'я військовослужбовців», — розповідає «Ріна».
Вона зазначає: від бригади до бригади розуміння військової медицини різниться, та «Азов» вибудував свою систему, яку логічно довершує Система супроводу — явище ще нове для українського війська, але вкрай необхідне.
«У нас медицина стосується всього, що стосується життя та здоров'я — це не тільки поранені, це хворі бійці, бійці з соматичними хронічними захворюваннями, це підтримка їхнього життя та здоров'я під час підготовки. Це нереальний аналітичний блок з приводу того, як ми трансформуємо підхід до навчання особового складу — і солдатів, і бойових медиків. А Служба супроводу — це наша остання надбудова, — каже Дарина Смольнікова. — Ми вирішили замкнути цикл того, що, якщо основна задача військової медичної служби (вона відрізняється від цивільної) — повернення у стрій бійців максимально якісно, максимально швидко, треба закривати увесь цей шлях».
«Якщо говорити з боку інституції, бригада не суб'єктна, не агентна в контексті надання допомоги військовослужбовцю на етапі, коли він виїхав зі стабпункту і поїхав кудись — до однієї лікарні, до іншої. Часто цей шлях буває дуже хаотичним, і Служба супроводу існує як координатор, як підтримка вже існуючих державних систем.
Коли ми створювалися, нам було важливо стати зрілою інституцією — не племенем, яке набігає і всім розповідає, як правильно лікувати людей — саме інституцією, яка підтримує бійців в цьому процесі, яка залишає бійця суб'єктним, саме тому ми є Службою супроводу. Є багато різних назв таких структур, ми вибрали цю свідомо, тому що в неї можна вкласти багато сенсу. Боєць не потребує патронажу, не потребує опіки, боєць потребує супроводу, допомоги і навігації — такий кейс-менеджмент. Саме на цьому ми будували Службу супроводу», — розповідає її чинна керівниця.
Більш глибоке дослідження світових ветеранських політик, наголошує «Ріна», було наступним кроком після відкриття медичного відділу, оскільки соціальна робота з бійцями значно впливає на їх подальше або повернення у стрій, або до цивільного життя. І досвід Америки, Ізраїлю, Албанії, Хорватії показав, додає вона, що історія ветеранської політики — частіше за все, це історія поразок.
«У нас відкрився відділ соціалізації і реадаптації, який росте з кожним днем, бере на себе все більше і більше задач. Виконує задачі і психологічної підтримки військовослужбовців, і дозвілля, щоб знаходження в лікарні не було нудними білими стінами в якомусь центральному госпіталі. Але також займається такими чудовими цікавими аспектами життя, як навчання військовослужбовців, реінтеграція в стрій, пошук цивільного або військового місця служби. І таким чином станом на 26-й рік ми є інституцією закритого циклу. Тобто медична служба і Служба супроводу, як її шматочок, закриває всю роботу з бійцем від того моменту, як він підписує контракт, до моменту, як він або повертається у стрій після поранення, або списується і переходить до цивільного життя», — зауважила Дарина Смольнікова.
Майбутнє України і армії після війни
«Цікаво згадувати себе у 22-23 роках — тоді не відчувалося, що повномасштабна війна буде довгою, — ділиться думками головний сержант 1-го корпусу «Азов» Кирило «Масло»Масалітін. — Але зараз страшить не війна, з нею вже все більш-менш зрозуміло. Я реально боюсь післявоєнного стану країни. З війною ми вже стикнулись, вже були в нокдауні, в цьому стані Гроггі (одномоментне погіршення стану після потужного удару у боксі. — Ред.) трошки похитались, вистояли і продовжуємо бій.
А післявоєнний етап — це ще один нокдаун, удар під дих, де ми маємо швидко зреагувати. Але ми — хлопці прості, маємо зібрати «раму», як у нас кажуть, і спробувати творити щось».
Головний сержант 12-ї бригади спецпризначення «Азов» Ігор «Мактавіш» Шелепйонок вважає формулювання «після війни» чи «після перемоги» неправильними. На його думку, світ зайшов в епоху тотальних війн, і людям доведеться бути більш мілітаризованими та свідомими.
«Ми маємо прибрати вже цей ефект меншовартості українця як такого. Ви сказали: Європа визначила нас щитом, захистом. А чому Європа має визначати те, якими ми будемо? Ми обороняємося від великого агресора, східного сусіда, але треба приходити до того етапу, коли ми перестаємо бути об'єктом політики, прийняття рішень і станемо суб'єктом всіх цих задач, умов і дій. І формувати наше суспільство на тому, що Росія нікуди не зникне. Вона є, була і буде.
Треба формувати в людей історичну пам'ять про те, що ця боротьба не почалась у 22-му чи в 14-му році. Ця боротьба триває сторіччями в різних формах і інтерпретаціях. Формувати свідомість людини від школи — університету — в доросле життя, що українець має бути готовим до всіх умов, які йому будує його майбутнє. І коли люди в державі чекають закінчення війни, аби повернутися до того, що було до 22-го або до 14-го року, мені здається, це закривання очей взагалі на проблематику в цілому нинішніх реалій.
Ми не повернемось до того, що було в 22-му році. Ми забагато вже втратили, забагато людей загинуло, забагато міст зруйновано. Наша держава вже змінилася. Ми на багато речей дивимося інакше. І ми повинні цей досвід імплементувати в майбутнє, а не повертатися до того, що було в 22-му році. Навіщо нам до цього повертатись — до тої корупції в політичній сфері? Треба рухатися з вже нинішнім досвідом, з тими якостями, які хочемо бачити в українців, в майбутнє і будувати таку державу», — вважає «Мактавіш».
Та найважливіше, наголошує сержант, коли закінчиться гаряча фаза війни, не дати людям забути, що зробили росіяни, не дати дітям повернутися до споживання російського контенту, російської пропаганди.
«Тому що все це (війна. — Ред.) буде просто безсенсово, якщо в культурному плані ми втратимо українця, який буде споживати російський контент і для нього російські наративи будуть ближчими, втратимо як держава одного носія нашої культурної спадщини. Він може не загинути, але він вже не наш.
Тому треба просто не забувати, що зробили росіяни, культивувати до них, можливо, це звучить грубо, огиду, ненависть; культивувати її на подвигах тих людей, які загинули за Україну, і живих, які роблять титанічну роботу, щоб українець, який зростає, розумів, що Росія — це наш віковічний ворог. Що вона нікуди не зникне, але треба захищати своє, треба прибирати оцей ефект меншовартісності. І щоб майбутній українець був готовим до подальшої боротьби, тому що вона на 100 % буде, вона продовжується», — відзначив військовослужбовець.
Яка при цьому має бути армія? «Професійною», — коротко відзначає «Масло».
«Професійною, контрактною, з правильними мотиваційними чинниками, з урахуванням реального досвіду і розумінням того, для чого ця армія існує.
Коли ми спілкуємося між собою, говоримо: «Треба вбити в собі хохла». І це буде нашою найбільшою проблемою в контексті майбутнього. 2014-й рік — початок війни, 2020-й рік — війна не зупиняється, але ми, як військовослужбовці загону спеціального призначення, інколи займалися фігнею, якщо чесно. В нас десь була втрата тієї навігації, про яку казала “Ріна”: війна йде, не зупиняється, а у нас перевіряють патрони.
Армія має бути в першу чергу фінансово забезпеченою. В першу чергу — тому що ви ж читаєте в інтернеті, наскільки зараз складно з грошовим забезпеченням військовослужбовцям, які служать в тилу. Це ж неможливо. Як ми хочемо втримати людей? Зараз ми просто не можемо звільнитись. Я можу — бо після полону, а 99 % людей не можуть. І у них немає вибору.
Тому один з перших факторів — закрити базові потреби військовослужбовця, щоб він взагалі не парив собі голову, що в нього сім'я буде голодною, що не зможе дозволити собі купити машину, бо це не розкіш, а засіб пересування. Що він буде соціально забезпечений, мати якісь плюшки, переваги. В армію США зараз люди йдуть служити багато у чому заради оцих плюшок. І, відповідно, мають бути враховані всі наші напрацювання в цій війні, в імплементації, в підготовці і систематизації армії як такої. Ну, і зрозуміло, ми завжди маємо бути готові до нової війни», — доповнив свою відповідь «Масло».
Керівниця Служби Супроводу «Азову» Дарина Смольнікова — в контексті своєї сфери діяльності — звернула увагу на ветеранську політику, «на якій зараз активно економлять і фінансові, і людські ресурси, але що матиме дуже погані наслідки для України в майбутньому».
«Ненормально пролікований, не адаптований соціально й психологічно ветеран в майбутньому — це діра в бюджеті економічна, соціальна. Ми бачимо це на прикладі Сполучених Штатів Америки, в яких є величезна проблема з ветеранами, які, на жаль, залишилися на вулиці, з алкогольними, наркотичними залежностями. Але вони, на відміну від нас, можуть закривати ці дірки величезними фінансами, і все одно не виходить.
На щастя, в Україні зараз є тенденція розуміння великим бізнесом важливості роботи з цим людським капіталом і вкладання грошей в різні структури, які займаються ветеранською політикою, роботою з військовослужбовцями. Тож, дискурс змінився.
До середини 22 року ми знімали стигму, розповідаючи про те, що не всі ветерани психічно хворі, що їх треба брати на роботу. І зараз величезна кількість роботодавців великих, серйозних холдингів, компаній, навпаки, зацікавлені в рекрутингу ветеранів, в роботі з ними. В нас вже немає необхідності знімати цю стигму. Великий бізнес зрозумів, що військовослужбовці, особливо ті, які були на керівних посадах, — це чудові кризові менеджери, чудові виконавці, їх треба інтегровувати в роботу. Головне — в потрібний момент їх підхопити.
Мені би дуже хотілося бачити ветеранську політику не після (зупинки бойових дій. — Ред.) а вже зараз навігованою, тому що насправді в нашій країні величезна кількість можливостей. На жаль, вони не завжди рівномірно розподілені і концентруються саме там, де нам, як країні, цікаво. Але, в цілому, пропозицій в контексті ментальної підтримки, підтримки родин, підтримки з працевлаштуванням, з навчанням, їх величезна кількість. І військовослужбовці просто погано в цьому навіговані. Саме тому в бригадах і створюються Служби супроводу — виконувати цю навігаційну функцію», — резюмувала Дарина «Ріна» Смольнікова.
