Головні дві ключові речі.
Перша - єдність. Єдність країни нікуди не поділась. Як би не намагались нас переконати, що суспільство роз’єднано, це не так. Інша справа, що для більшості, апелюючи до єдності України, це трохи не та і не така єдність, яку вони хочуть побачити. Проте суспільство згуртоване та єдине в оцінці головного - майбутнього країни. Не без нюансів (привіт українському півдню), але це - наслідки. Наслідки другої головної речі, яку демонструє соцдослідження.
Друга за значенням річ у тому, що ми в епіцентрі найбільшої соціально-політичної кризи влади. Просто кажучи, якби не війна, то можна було запускати таймер “до зміни влади лишилось…”. Так, в самому дослідженні жодного слова про інституції та довіру до них. Але, це не потрібно. Чому? Давайте поступово.
- Розбіжність в розумінні перемовин та навіть теоретичних горизонтів компромісів. Так, розповсюджені коментарі військових дивано-політичних експертів про “мудрий народ”. Але народ у нас нормальний. Просто, а звідки він може взяти щось інше? Влада досі не зійшла до плебсу, аби обговорити теоретичні умови та рамки перемовин. Чесно по-дорослому поговорити, чого хоче країна та де вона може помилятись. У нас існує “формула миру Зеленського”, але хтось знає, що це? Спитайте прямо зараз сусіда чи людину поруч, чи знає він що це таке та як це наблизить/гарантує мир? Отож. Тому, а якої відповіді ви очікуєте від людей, якщо навіть під час стамбульських перемовин їх годували “ніяких поступок”, а обговорювали інше? Що тут буде з розумінням на фоні втоми та вигорання?
- Виправдання ухилянтів. Знову. Давайте чесно, а у нас мобілізацією вирішені питання справедливості? Ні. У нас можна забронювати клоунів у цирку, у нас армія парковочних поліцейських зайнята штрафами без будь-якої загрози русифікації, у нас вищі посадові особи роблять вигляд, що мобілізації в країні немає та не коментують нічого, аби раптом не торкнутись важкої теми. Важкої для рейтингів. У нас Монатік може співати на весіллі в Італії в той час, коли Жадан проходить вишкіл у "Хартії". Де в цій парадигмі ви бачите справедливість? А якщо її немає, то про яке засудження може йтися? Чи це правильно - точно ні. Проте щось робиться? Теж ні. І знову тут винні не люди. А той, хто спочатку розхитав човен нестабільності, аби знести непокірного генерала, а тепер ми всією країною пожинаємо наслідки.
І так можна рухатись по кожному пункту. Але все одно всі вони ведуть до єдиного висновку. Влада втратила розуміння внутрішнього суспільства, проте намагається зберегти максимальний контроль. У якийсь момент діалог із суспільством став просто непотрібен. Його замінили на діалог із зовнішніми партнерами. І це - та сама яма, з якої можна не вибратися. Бо ти можеш бути нескінченно популярним у всьому світі, але влада вона тут. Тому що саме тут носій цієї самої влади. І це ми, якби комусь раптом не примарилося інше.
Отже. Що робити, і це все втрачено? На щастя - ні. Просто досить ігнорувати власний народ. Ігнорувати та ставитись до нього, як до дітей. Це саме ми, народ, забезпечуємо успіх перемовин тим, що фронт досі не під Львовом. Що ми не питаємо, де взяти і що робити, а беремо та робимо. Але часу залишається обмаль. Не можна до нескінченності уникати урагану, стоячи в його центрі. Бо наслідки можуть бути занадто руйнівними для всіх нас.