Людина, яка втекла від окупанта на Батьківщину, була змушена Батьківщиною повернутись до окупанта. Під контроль, репресії, ризики мобілізації, арешту та всі труднощі життя там. Вона обрала це замість життя тут, серед нас.
Це точно не просто “зрада”. Так, у далекому 2014-2015 це вже було. З Донецьком. Закінчилось по-різному для різних людей, але було. За два роки Великої війни варто було зробити висновки і не лише виправити ситуацію, а й не допустити повторення.
Попри це, ситуація стала ще гіршою. Мільйони внутрішніх біженців було позбавлено допомоги держави. Проігноровано. Забуто та виштовхнуто в окупацію.
Чи можна було цьому запобігти? Так. Чи потребувало це великих ресурсів? Ні. Окрім бажання, здатності оцінити можливості та ресурси, дослухатись порад, досвіду – нічого більше. Але бажання хороших фото та приємних дописів без рішень перемогло.
Результат бачите. 130 тисяч втрачених назавжди українських душ. І не кажіть мені про патріотизм, недостатню свідомість та іншу популістичну маячню. Перед тим, як щось подібне сказати мені або негативно висловитись в адресу цих людей, пригадайте, скільком біженцям ви особисто надали притулок. А потім перейдемо до оціночних суджень.
Проте зараз, у Міжнародний день біженців, я побажаю нам всім, тим, хто тимчасово втратив свою малу батьківщину, не повернення. Ні. Але відповідальності винних у додаткових 130 тисячах українців в окупації. Відповідальності тут і зараз. Тому що це – частина нашої перемоги. Перемоги тих цінностей, за які ми боремось вже 10 років війни.