Тож заходи правового тижня були звужені до проведення «уроків права» у школах. Де дітей проінформували, якими мають бути права людей і як вони в теорії захищаються державою. Діти, звичайно, ще не відчувають розриву між теорією і практикою в цій царині.
А ми? Питання риторичне. Чи розуміють чиновники Мінюсту, які просувають ідею підвищення правової обізнаності, що людина має не тільки знати свої права, а й відчувати їх? Жити в умовах забезпечення державою цих прав. Чи усвідомлюють, що загострюють той дисонанс, який люди відчувають кожного дня?
Причина цього дисонансу у тому, що вони (влада) і ми (народ) існуємо у різних правових вимірах. В їхньому локальному світі «права» захищені і забезпечені бездоганно: незаконно нажита власність, корупційне збагачення, безкарність – усе це є стабільним і непорушним. Але у зовнішньому світі, за межами цієї «правової капсули», існують інші порядки – бідність, незахищеність, неможливість розвитку, приниження людської гідності.
Тобто відсутність майже усього спектру прав, які гарантуються українцям Конституцією – на гідне життя, соціальний захист, забезпечення життєвих потреб і здоров’я, на володіння надрами... Із порушенням прав ми не просто стикаємось час від часу, або із дратуючою регулярністю, ні – ми живемо в умовах правового колапсу!
Це триває роками і трагізм полягає у тому, що суспільство почало сприймати режим існування у правовому вакуумі як певну норму. Як стан, який неможливо змінити!
І аби знайти вихід, ми маємо зрозуміти, що причиною тої легкості, з якою правлячі еліти позбавляють суспільство елементарних прав, є безкарність і безвідповідальність влади за такі дії. Бо системні нехтування правами – це злочин, за який має бути передбачена відповідальність.
Вважаю, що ми повинні переосмислити своє законодавство через призму забезпечення виконання вимог Конституції.
Бо, зверніть увагу – в Україні законодавчо усі права людей гарантовані! Існуючі закони підкріплені матеріальним, кримінальним і процесуальним правом і процесом, а за їхнє порушення настає відповідальність. І виникає логічне запитання – чому не передбачена кримінальна відповідальність за порушення норм Конституції? Відповідь зрозуміла - тому, що Основним Законом нехтують перш за все ВІПи – починаючи від глави держави та очільника кабінету міністрів і закінчуючи Головою Верховної Ради і депутатами! Бо пересічні громадяни не мають широкої можливості порушувати Конституцію, це дійсно «привілей» тих, хто визначає політичні, економічні та соціальні принципи в державі. Високопосадовці, правоохоронці, чиновництво – тобто прошарок, який за своїм статусом причетний до забезпечення прав людей – не несуть жодної відповідальності у разі нехтування цими правами або їх відвертого порушення.
В нас не є забезпеченою норма Конституції, яка передбачає людину як найвищу цінність, для її дотримання немає правового інструментарію. Тому усі права людини ігноруються державою без остраху.
Через це «наверху» воліють навіть не згадувати про те, що держава за визначенням має застосовувати усі можливі засоби для забезпечення прав людини на життя, безпеку і достойне, гідне існування.
Така цинічна позиція є насправді ознакою того, що радянщина, «совок», ця чорно-червона пляма української історії, нікуди не поділась! Підходи залишились ті ж самі - у вигляді маніакального дотримання виключно владних привілеїв і привласнених прав, із одночасним переконуванням населення у тому, що воно живе у суцільній щасливій казці.
Але методики стали більш цинічними.
Тому, що коли Кабмін озвучує людям свій погляд на чисто совковий показник «мінімального прожиткового мінімуму» - це є знущання і приниження людської гідності, тобто базових конституційних прав. Якщо уряд вважає, що, скажімо, дітей віком до 6 років з 1 січня 2019 року українці зможуть гідно забезпечити за 1626 гривень (50 доларів на сьогодні) на місяць, - виникає питання до адекватності цього «державного менеджменту». Бо він таким чином транслює свою думку про те, який сенс вкладається чиновництвом у поняття права на достойне життя. Прожитковий мінімум, розрахований не на дитину, а на ляльку для неї із відповідною одежею…
Постійні запевняння топ-чиновників про те, що життя начебто змінюється на краще, можна забути. Бо є велика різниця між розмовами про зміни і реальними змінами.
Давайте порівняємо Україну із, скажімо, Естонією. При тому, що Україна має 45-мільйонне населення, а Естонія – 1,2 мільйони. Непорівнянні величини, скажете ви. І будете праві! Бо бюджет України складає 35 мільярдів євро, бюджет Естонії – 38 мільярдів євро. Це трагічна ілюстрація того, наскільки глибоким є наше падіння.
Про дотримання яких прав може іти мова, коли влада не може зупинись у брехні?
Яка – всюди.
Коли вам розказують про необхідність регулярного підняття ціни на газ, «забуваючи» про те, що кожен з нас, згідно Конституції, є співвласником українських надр. І має отримувати газ вітчизняного видобутку за справедливою ціною, а не стояти принизливо із простягнутою рукою за субсидією… Це є порушенням матеріальних прав кожного.
Коли хтось переконує людей у казковій ефективності «судової реформи», оставляючи за собою телефонне право впливів, підвішуючи суддів «на гачки» та постійно накручуючи судові збори та витрати – це нехтування правом людей на справедливе правосуддя.
Коли «реформа медицини» призводить до знищення системи швидкої допомоги та перетворює лікарні і поліклініки на комерційні установи – це позбавлення права кожного на безоплатні базові медичні послуги, передбачені Конституцією, і, за великим рахунком – права на здоров’я, а іноді саме життя!
І цей ганебний перелік – майже нескінченний. Його зміст – це сумний доказ того, що держава, нехтуючи базовими правами, поставила людей у небезпечний для життя стан.
Розумію, що деякі порівняння можуть сприйматись хіба що із скептичною посмішкою, але хочу нагадати про Конституцію Америки, де є положення про те, що кожна людина має право на… щастя! Так, читаючи це, ви, я впевнений, посміхнулись. І ця посмішка була сповнена гіркоти, бо Україна у 2018 році посіла 138-ме місце зі 156-ти за Міжнародним індексом щастя. Ми опинились у рейтингу між Суданом і Того.
Індекс щастя враховує і добробут, і стан екології, і показник свободи бізнесу, і, що важливо для нас у цьому в контексті, – рівень забезпечення прав людини. Отже нашим чиновникам дійсно є про що звітувати під час «правового тижня»…
Але наразі важливе інше. Америка таким чином демонструє підхід до визначення державою основної цінності – людини в суспільстві. І за порушення Конституції та законів, які прийняті у відповідності із нею, за зловживання правом, за порушення прав людини, тут настає різного роду відповідальність, у тому числі кримінальна.
Отже вважаю, що ми повинні привести своє законодавство саме до такого тону. Аби через перспективу невідворотної суворої відповідальності, чиновницькі посади і державна служба перестали б бути найкращим, найдохіднішим видом бізнесу. Бо саме цей бізнес має наслідком зубожіння українського народу.
Тільки в такому разі держава зможе зосередитись на формуванні середовища життя, у якому люди відчують свою правову вагу. Де право має апріорі забезпечуватись політичною системою, а правове поле має формуватись професійно. Бо нині своєрідним знущанням над правом є навіть повальне захоплення політикуму підготовкою нових міфічних конституцій. Писати Конституцію беруться геть усі – від медиків до фізиків – змагаючись, у кого кращий «проект». І не розуміючи при цьому навіть змісту основних правових інструментів забезпечення справедливого балансу у системі «держава-суспільство».
Цей інструментарій в ідеалі має насправді глибокий сенс. Політична система має бути змонтованою у такий спосіб, щоб глава держави був відповідальним за середовище життя. Чого нині не спостерігається, адже «матриця» політичної системи досі залишається радянською. Президент займає положення Генсека КПРС – не більше, не менше. Він не має повноважень стосовно уряду і парламенту. Начебто позбавлений впливу на них. Але він призначає Генпрокурора і керівників силових органів і таким чином тихо і непомітно може узурпувати владу. В нього є інструментарій для переслідування неугодних, він може розправлятись із тими, хто не погоджується виконувати його незаконні забаганки. Які в разі, коли стосуються виконавчої або законодавчої гілок влади, є незаконними апріорі, бо він не має до них стосунку. І він не несе ніякої відповідальності за будь-які злочини, що творяться з його волі.
У першу чергу ми маємо визнати таке становище першопричиною корупції, яка квітне на тлі безвідповідальності вищих посадових осіб.
А узурпація влади, її безконтрольність, які «зашиті» у вигляді основи такої моделі політичної системи, у свою чергу автоматично ведуть до звуження прав людей!
Безперечно, це є злочин. Страшний і руйнівний. Деталі якого колись будуть проаналізовані. До чого призвели чотири хвилі приватизації? Чому вони мали результатом присвоєння купкою людей усіх державних і природних багатств країни? Адже в умовах процесу приватизації апріорі передбачалось, що усе це багатство має служити українському народові і працювати на його добробут. Як сталось, що на практиці цей процес вилився у привласнення кількома десятками ділків геть усього, що вважалось невірогідно багатим спадком України - різноманітних надр, стратегічних об’єктів, комунікацій? Чому усе це почало працювати виключно на збагачення «могутньої купки» олігархів, які встановили не просто неправові - кабальні умови існування людини в Україні?
Іншим злочином є створення системи монополій. Фактично це насадження диктатури: людей позбавляють права вибору і нав’язують узяті зі стелі, абсолютно корупційні ціни на послуги, які є життєвою необхідністю – воду, тепло, електроенергію. І за це також ніхто не несе ніякої відповідальності! Закони, що передбачають регулювання цін або заробітних плат, перестали діяти в інтересах цих монополій. І ми побачили чиновницький «бєспрєдєл» такого рівня, що виходить у площину питань національної безпеки, адже несе загрозу самій державності.
Тобто держава нині своєю основною функцією зробила диктат. Що є нонсенсом для демократичної країни.
Усі ці ознаки дають можливість чітко класифікувати правову та політичну моделі, за якими нині функціонує українська держава.
Є країни «старої демократії», де левова доля національних багатств і національного продукту спрямована на розвиток держави і забезпечення гідного життя людей.
Є авторитарні країни, де 50 відсотків ресурсів спрямовані на забезпечення забаганок керманича.
А є країни з авторитарно-олігархічними моделями, за яких вище чиновництво і олігархат вигрібають до своїх кишень 75 і більше відсотків національних багатств. Залишаючи рештки на забезпечення примітивних фізичних потреб народу.
Питання про те, за якою моделлю існує сучасна Україна, риторичне.
Тож не буде перебільшенням, якщо скажу, що результатом цих злочинів стало перетворення України на авторитарно-олігархічну державу і позбавлення народу права на побудову справедливої і заможної країни.
Тому Україна, аби розпочати процес свого правового відновлення, має перш за все змінити саму політичну систему. Президент має очолити виконавчу гілку влади. Таким чином глава держави опиняється у прямій відповідальності не тільки за політичні, а й за соціально-економічні процеси в державі. Це означає, що його відповідальність перестає бути суто політичною, як зараз, а розширюється аж до кримінальної. Ця позиція диктуватиме зміни основних збочених принципів. Скажімо, відмову від квотно-партійних призначень в уряд, адже президентові потрібні стануть фахові і чесні міністри. Такий підхід диктуватиме ефективність і розвиток як необхідний результат, який треба демонструвати суспільству. Це стане стимулом для розвитку довгострокового стратегування, для стимулювання технологічних проривів, без яких в сучасному Світі будь-яка держава приречена на відсталість і бідність.
В Україні нині нема стратегій. Відсутнє бачення принципів і механізмів розвитку. Вони непотрібні олігархам, вони неможливі за умов, коли держава живе за принципами блокування розвитку особистості.
Отже, коло замкнулось. Дива в цьому світі не стаються. За нинішнього устрою ніхто, ніколи і ніяк не примусить державу поважати і забезпечувати права її людей.
Сьогодні усі політики, яким не ліньки, оперують заяложеною мантрою про те, що Україні потрібен «новий суспільний договір». Мовляв, усі стануть багатими і щасливими, як тільки народ укладе з державою якусь примарну угоду. У такому випадку доцільно запитати наступне: якщо сьогодні олігархи та утримувані ними політики і чиновники є повноправними суб’єктами політичного процесу в цій країні, і саме вони вже уклали із владою «понятійний» договір, то, вибачте, де в цій системі народ? Його тут немає з банальної причини – йому не дали стати суб’єктом права! Того права, яке робить можливим укладання ним договору з державою.
Тому, перш ніж вдаватись у примарні перспективи, ми маємо здійснити реальні кроки, які покладуть початок процесу знищення цієї вбивчої для України кланово-бізнесової політичної конструкції, яка існує поза правовим полем.
Без зміни політичної системи, без законодавчо закріпленої відповідальності за порушення Конституції, без розуміння людського щастя як базової правової категорії, Україні і далі залишиться хіба що поводити фейкові «правові тижні».