Як показують статистичні дані, найбільше нових зареєстрованих справ на сьогоднішній день є у Росії (370). Далі - Туреччина (138), Румунія (110), Україна (109 у порівнянні з 99 в 2016-му році) та Греція (103).
Варто зауважити, що наш агресивний кремлівський сусід виявився ще й лідером за кількістю «нових випадків» (тобто рішень, в яких виявлені нові структурні та/або системні проблеми в країні). Їх у путінській Росії назбиралось 19. В Туреччини – 14.
Україна тут не пасе задніх зі своїми 13 випадками в порівнянні з 5 в 2016 році. У Румунії -11, Литви - 10.
Якщо в кінематографі за невдалі стрічки їхні творці та актори отримують заслужену «Золоту малину», то подібну категорію щодо невиконання міжнародних зобов’язань варто запроваджувати та нагороджувати нею як окремі країни, так і окремі персоналії.
Україна на чолі із зірковим урядовим складом займала б тут топові позиції. Адже знаходимось на другому місці у списку країн щодо невиплати компенсацій своїм громадянам за рішеннями ЄСПЛ.
Оптимісти можуть сказати: «Добре, що не перше!». Не знаю, чи когось це заспокоює, але пальма переможців з ігнорування рішень ЄСПЛ все-таки належить Росії та Туреччині. Це поки що. Українська дійсність показує, що ми наполегливо рвемось вперед. Правда, не до перемог, а до повної зневаги міжнародних зобов’язань в галузі дотримання прав людини.
Іміджеві втрати
Фахівці заявляють, що за останні два роки Україна згідно з ухваленими рішеннями ЄСПЛ заборгувала позивачам близько 1,2 млрд євро. Хоч у тому ж офісі заступника міністра юстиції, уповноваженого у справах ЄСПЛ Івана Ліщини інформацію про будь-які борги спростовують.
Напрочуд показовою є, зокрема, ситуація із позовами до ЄСПЛ щодо люстраційного процесу в Україні.
Наразі люстровані чиновники подали до Суду близько 90 позовів. Як мінімум 72 прийняті до розгляду. Вісім справ Європейський суд уже визнав прийнятними і направив українській стороні для того, щоб та підготувала свої заперечення проти позову, або ж озвучила іншу позицію.
ЄСПЛ чітко вказав, що уже найближчим часом держава Україна має надати до деяких із справ свою позицію щодо дружнього урегулювання. Чи відбудеться цей «дружній жест» та у якому форматі – поки що питання без відповіді.
Говорячи про те, скільки держава має заплатити у випадку задоволення всіх позовів, можна навести приклад Македонії (рішення щодо Закону «Про люстрацію» 2011 року, яке набуло чинності 2012 року).
Там кожному із позивачів Суд присудив 4,500 євро моральної сатисфакції та 850 євро відшкодування витрат на юридичне обслуговування. Щодо України варто також очікувати подібного закінчення «люстраційної епопеї». Враховуючи те, що за висновками Венеційської комісії закон не відповідає європейським стандартам, а сам процес очищення влади від корупціонерів окремі підприємливі політики перетворили на відкрите зведення рахунку та банальний дерибан посад.
Однак з вуст різного рангу українських управлінців ми неодноразово чули, що держава «не має з чого виплачувати компенсації» та й не бачить сенсу реагувати у такий спосіб на «популістські закони» - як щодо люстрації, так і тих, які стосуються порушення прав чорнобильців, дітей війни тощо.
З популізмом чи без, але невиконання рішень ЄСПЛ – це потужні іміджеві втрати на міжнародній арені. В очах Заходу ми показуємо себе як неефективна країна, з неефективним урядом і таким же неефективним законодавством.
Режим ігнорування
Суха статистика ЄСПЛ - це діагноз, який показує, що в питанні захисту прав людини в Україні нічого кардинально не змінилося.
Візьмімо, наприклад, чорнобильців, про яких уже згадувалось.
У Страсбурзі заявили, що не опрацьовуватимуть надалі понад 12 тисяч позовів постраждалих від аварії на ЧАЕС, оскільки не бачать сенсу тисячі разів підряд повторювати своє попереднє рішення!
Зокрема, у заяві Суду йдеться, що «ЄСПЛ ризикує почати функціонувати як частина української системи правосуддя». Що, зрозуміло, є неприпустимим.
Нагадаю, суть звернення скаржників до ЄСПЛ - відсутність компенсацій з боку української держави за катастрофу на Чорнобильській атомній електростанції у 1986-му році.
При цьому, українські суди визначили, що такі компенсації необхідно виплатити. Проте нашій владі (і не одній) що рішення Страсбургу, що наших судів – не вказівка. Мабуть, не виплачують, щоб багато не їли?
На сьогоднішній день загальна кількість поданих до ЄСПЛ скарг чоронобильців, починаючи з 1999 року, сягнула уже 29 тисяч.
Ще у 2009 році при винесенні першого вердику у справах чорнобильців, ЄСПЛ звернув увагу на низку вад української системи правосуддя. Біда у тім, що ці вади досі ніхто не усунув. Навіть з цього погляду вся роздута судова реформа тріскає як мильна бульбашка. Українська сторона показала – ви собі ухвалюйте що завгодно, а нам – начхати. Вмикаємо режим «нічого не чую і не бачу».
У пошуках виправдання
В багатьох може виникнути логічне запитання - чому Україна опинилася в такій абсурдній з правової точки зору ситуації? Адже у нас і нова постмайданівська влада, і реформи, і західні друзі-партнери. Що ж не так?
Якщо вірити Мін’юсту, то відповідь – невчасно подана звітність…
Міністерство юстиції наполягає, що ситуація не катастрофічна: «Та інформація, яку ми надавали, не цілком відображала те, що хотіли побачити від нас (секретаріат комітету міністрів Ради Європи)».
Виходить, Міністерство юстиції не може підготувати грамотний звіт в міжнародну організацію?
За словами пана Ліщини боргів з виплатами за рішеннями Європейського суду Україна не має. Якщо йому вірити, то у всьому винні підступні агенти Кремля.
Він і раніше заявляв, що «спецслужби Російської Федерації змушують громадян України, які виїжджають з Донбасу на постійне проживання в РФ, масово подавати скарги проти України» і що «Російська Федерація докладає зусиль для того, щоб громадяни, які проживають в Криму і ОРДЛО, подавали заяви проти України, скаржилися на все що тільки можна».
Зауважу, що лише за минулий рік Європейський суд з прав людини присудив позивачам проти України майже 1,2 млн євро компенсації. У 2016 році була аналогічна сума. У 2015 році - менше, 966 тис. євро.
Серед найпоширеніших порушень - право на справедливий суд, порушення права власності та права на приватне життя, заборона катувань і нелюдського поводження.
У який спосіб не виправдовувалась би влада, але реальність не зміниш. А вона доволі прозаїчна – уряд в силу своїх нереалізованих реформаторських амбіцій, а той і неприхованого невігластва, відверто порушує взяті на себе міжнародні зобов’язання.
І тут хоч в плач, хоч смійся, а правда очі коле. Україна для міжнародної спільноти - ненадійний партер, який не здатний забезпечити належний захист прав своїм же громадянам та ігнорує міжнародні норми.