Справа Туска: чому Україна не Польща?

19 квітня у Варшавській окружній прокуратурі відбувся допит Дональда Туска. Фігурант хоч і назвав цей виклик «полюванням на відьом», проте на допит законослухняно з’явився. Щоб оцінити масштаби події, варто згадати, що Туск – не лише колишній керівник польського уряду, він також чинний голова Європейської Ради. І, тим не менш, закон – єдиний для всіх. Навіть для очільника однієї з поважних міжнародних інституцій.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань

Фото: EPA/UPG

«Йдеться про слідство щодо колишнього керівництва військової контррозвідки Польщі у справі про співпрацю з російським ФСБ без згоди влади країни, що є злочином, за який загрожує до трьох років позбавлення волі», – йдеться у сюжеті місцевого телеканалу TVN. А тим часом «Польське радіо» нагадує, що обвинувачення наразі висунуті не Туску, а двом представникам командування військової Служби контррозвідки Янушу Носеку та Пьотру Пителю. Саме їх підозрюють у співпраці з ФСБ. Що ж стосується Туска, то він проходить по цій справі в іншій якості.

Історія ця почалася в 2010-му, коли після авіакатастрофи під Смоленськом літака Ту-154М (в якій загинув президент Польщі Лех Качинський та майже все військове керівництво республіки) була укладена угода між польською контррозвідкою та російським ФСБ. Нині слідчі органи Польщі припускають, що така угода виконувалася вельми специфічно. Зокрема, мова йде про те, що контррозвідники слідкували за польським прокурором Мареком Пасенком в інтересах ФСБ.

Один з підозрюваних – генерал Януш Носек – заявляє, що договір з ФСБ не міг бути укладеним без згоди Дональда Туска, котрий тоді очолював польський уряд. Відтак не виключено, що Туск зі свідка стане обвинуваченим, адже теперішнє керівництво міністерство оборони Польщі на додачу до всього вважає, що Тускові можна закинути злочинну бездіяльність у розслідуванні смоленської катастрофи.

Дональд Туск, пише Інтернет-видання Onet з посиланням на міністерство оборони, не зумів таким чином побудувати «договірні відносини з російською стороною, щоб забезпечити участь представників Польщі у всіх заходах, проведених на місці досліджень, а отже, проведення цих операцій російська сторона розпочала без участі представників Республіки Польщі, а потім вела їх, обмежуючи або запобігаючи участі представників Республіки».

Отже, Тускові закидають службову недбалість. Яка хоч і попахує державною зрадою, все ж не є такою, що призвела до людських жертв. Тут не йдеться про вбивство опозиційного журналіста чи – тим паче – про масові розстріли учасників протесту. Але тамтешня прокуратура працює. Й підозрювані ходять на допити. За якийсь час висновки слідства будуть оприлюднені, і справу або передадуть до суду, або закриють за відсутністю складу злочину.

Чому у нас пробуксовує така проста, логічна і обкатана європейським правом схема? 12 травня виповниться рік, як на посаді генпрокурора перебуває Юрій Луценко. До нього прокурорський портфель тримали троє «попередників» – Махніцький, Ярема та Шокін. Кожен з них обіцяв розкрити вбивства Небесної сотні, проте обіцянки обернулися тільки тим, що крупна риба втекла у закордонні ставки, а дрібніша, на кшталт рядових «беркутівців», гуляє здебільшого на свободі. З усієї так званої «Чорної роти» «Беркуту» на лаві підсудних знаходиться лише п’ятеро осіб, і ще двадцятеро – перебувають у розшуку. Діло не йде, і процес цей стоїть.

Те саме стосується і розслідування обойми «сепаратистських» справ. За весь сепаратизм відповідає наразі один Єфремов, тоді як більш цікаві персонажі знаходяться далеко. Те, що їм дали втекти зумисно – не викликає сумнівів. Те, що це було частиною негласної угоди з Опоблоком, який час від часу виручає голосами дві провладні фракції, також не секрет.

По суті, у Генпрокуратури лишилася одна-єдина справа, на якій можна заробити бодай якісь дивіденди – це справа Януковича, якого Луценко заповзявся судити заочно. Проте завзяття та експресивні промови генпрокурора саме у цій справі викликають усмішку – від заочного засудження Україна отримає моральну сатисфакцію, але виграє небагато. Це навіть не поверне їй евакуйовані екс-президентом цінності та активи.

Власне, про активи. Як повідомило днями Держказначейство, на рахунки держави протягом січня-лютого поточного року повернули 5100 гривень, вкрадених корупціонерами. Це, звісно, просто колосальна сума, варта тих високих зарплат, котрі отримують представники новостворених «антикорупційних» структур, що працюють спільно з правоохоронними органами.

Міркуючи над цими 5100 гривнями, можна перефразувати винесене у заголовок питання на «Чому Україна – не Румунія»? Там антикорупційний прокурор Лаура Кодруца Ковесі підправила на лаву підсудних тисячу корумпованих чиновників, включаючи брата президента. Або «Чому Україна – не Південна Корея?», де за лобізм власних фінансових інтересів та схиляння до дачі хабара нині судять колишнього президента Пак Кин Хе? Або «Чому Україна – не Китай?», де за корупцію не тільки саджають, а ще й розстрілюють? Але все це – питання риторичні.

Як правило, у традиційних демократіях потужною противагою всім зловживаючим владою чиновникам виступає парламент. Саме Сенат США відіграв визначальну роль в імпічменті президента Ніксона, підтримавши по всіх пунктах обвинувачення, висунуті йому в ході Уотергейтського скандалу. Проте в Україні і цей механізм не працює – можливо, саме тут й криються відповіді на чисельні «чому».

У Верховній Раді твориться той самий безлад, що й силових та правоохоронних структурах. Бо коли спікер Парубій називає питання про існування коаліції «спекулятивним» – це злочин. Ми все таки живемо за Конституцією 2004 року, котра відводила парламентській більшості особливу роль. І коли той таки Парубій додає, що коаліція впоралася з виборами прем’єра та призначенням уряду – це злочин у квадраті. Бо всі чудово пам’ятають, як тандем з двох провладних фракцій зміг нашкребти лише 206 голосів за те, щоб віддати портфель Гройсману. Решту ж «позичили» групи «Відродження» та «Воля народу».

До речі, ці самі фракції підкинули голосів й при призначенні генпрокурором Луценка. Проте злочином такі дії не вважають – на відміну від того голосування, котрим 16 січня 2014 року приймалися «диктаторські закони». Різниця у методах тут невелика, і «развод котят» триває. Це – на замітку майбутньому наступнику Луценка, якщо тільки ним стане не Шокін, а хтось на кшталт румунської колеги Юрія Віталійовича. Не «безвіз» нас робить ближчими до Європи, а умовний Туск, котрий покірно ходить до прокуратури. Нам поки що для цього далеко, проте надія (на відміну від корупції) помирає останньою.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань