З діабетом на «ти» або чого нас вчать хвороби

Оксана Матісс, блогерка, 25 років, м. Хмельницький

Люди – чарівні та наївні істоти. Нам здається, що біди стаються десь далеко, а нас від цього вбереже. Коли під час фінальних іспитів в університеті у 23 роки, я раптово почала худнути і випивати більше п’яти літрів води на день, то подумала: «Стреси. Треба більше спати». Спочатку у мене була ейфорія від можливості з'їдати по двісті грамів цукерок на день і при цьому худнути. Коли ж мені стало важко дихати, а підйом на четвертий поверх почав видаватися м’язам сильним навантаженням, я зрозуміла, що пора розібратися, в чому справа.

Прийняття діагнозу

Коли дізнаєшся про важку хворобу, то здається, що картинка перед тобою тьмяніє. Твоє життя починає розсипатися на тисячі дрібних частинок. Ти намагаєшся їх втримати, хоча і знаєш, що ніколи вже не склеїш колишньої картини. Раптом речі, які здавалися такими важливими, втрачають значення, і під сумнів ставиш усі «правильно» та «хибно».

Я не стала людиною, котра сміливо прийняла діагноз «діабет 1 типу». Скажу прямо, тоді я не прийняла його взагалі. Здоровий спосіб життя, вегетаріанська дієта і відсутність шкідливих звичок вселяли впевненість, що хвороби до глибокої старості не зайдуть у мої двері. Почувши слово «діабет», я спершу подумала, що сироїдіння і йога у світанкову пору мене вилікують. Принаймні так говорили тодішні герої моїх переконань. Напевно тому я досі пам’ятаю свій перший інсуліновий укол як один із найуразливіших моментів життя. Тоді хотілося втекти від цього страху до затишної кімнати, де нічого не загрожуватиме, проте мій залитий сонцем куточок став місцем найболючіших переживань.

Прийняття не приходить просто. Його вимучують, виплакують, викрикують. Мені як у тумані звучало: «Я маю діабет і матиму його завжди, незалежно від моїх старань і самодисципліни». Напевно, саме останнє і змушує мене так сильно не любити цей діагноз. Те, що результат вимагає роботи, є одним із найперших дорослих уроків. «Діабет» впертий: проявивши вдячність до твоїх зусиль, він може лише поступитися відсутністю ускладнень та хорошим самопочуттям, проте геть не піде ніколи.

Пройшло два роки – і з лютого ворога діабет перетворився на неслухняну дитину. Ти знаєш, що з нею важко, і іноді тобі просто не вистачає сил, а іноді ти розумієш, як багато вона дала тобі.

Діабет як вчитель

Так, багато чого розсипалось на друзки. Друзі, яким стало зі мною важко. Плани, в які не вписується життя з постійними замірами рівня глюкози в крові. Розсипався образ особливої і непідвладної обставинам дівчини. Проте вціліло найміцніше – сім’я, мрії та внутрішнє маленьке «я», з якого зняли шкарлупу.

Більшість однокласників хотіли у дитинстві стати зірками чи президентами, а я хотіла бути філософом. У п’ятнадцять років я перечитувала усі доступні мені книги і структурувала філософські школи, готуючись до вступу на омріяний факультет. Проте лише діабет навчив мене справжнього філософського підходу до життя.

Усе відносно в житті, і наше «добре» та «погано» не міняє природу речей. Хвороба не міняє і не визначає те, ким ти є. Ти – людина з маленьким означенням, яка важить багато, але не складає суті.

Я – витриваліша і сміливіша, ніж коли-небудь могла про себе подумати. Усього цього мене навчив діабет, і, я впевнена, що одного дня назву його своїм другом.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter