Масшутінг чи масові розстріли у навчальних закладах мають довгу історію. Класичним випадком (коли і нападниками, і жертвами були діти) вважається напад на школу «Колумбайн» у Колорадо в 1999 році, де двоє підлітків нанесли поранення 37 особам, переважно – дітям. 13 осіб (включаючи нападників) тоді загинуло. Після цього відбулось декілька десятків наслідувань масового насилля і в інших навчальних закладах. І не лише США, - це стало світовою проблемою. Історія знає щонайменше два напади, коли нападниками були навіть не хлопці, а дівчата. Хоча класична відмінність гендерного насилля полягає у тому, що хлопці проявляють свою агресію прямо, а дівчата – опосередковано. Але розмиття розбіжностей між статями призвело і до таких крайнощів, як фізичне насилля ініційоване дівчатами.Власне всі випадки масового насилля у школах на власні навчальні заклади об’єднувались однією важливою деталлю. Всі нападники мали проблеми у спілкуванні з власним колективом. Тобто, значна частина з тих хто взяв зброю перед цим були жертвами психологічного чи фізичного насилля з боку однолітків. Для підлітків це стало актом відплати, помсти своїм кривдникам.
Тому можна багато говорити про те, що дітям необхідний захист у вигляді «тривожних кнопок», охоронця чи бронедверей, але це не допоможе. Загроза стала внутрішньою. Лише робота з колективом, контроль і кореляція психологічної атмосфери в класах стане реальним запобіжником того, що ситуація з нападом дітей на дітей із застосуванням зброї не повториться.
Друга проблема – це нав’язування дітям «правди сили». Популяризація насилля як методу в Росії сформувала у підлітків чітке уявлення про те, що сила є ефективним засобом вирішення проблем. Якщо державі дозволено убивати громадян інших держав для просування справедливості «руського міра», то чому заради приватної справедливості якогось Єгора чи Вови не можна убивати своїх однолітків.
Проблема, звичайно, ускладнюєтся наслідуванням. Напад у Пермі дозволив перейти моральну межу дозволеного – у даному випадку – дозволеного масового насилля дітей над дітьми. І повтор в Улан-Уде був прогнозованим. Як і прогнозоване те, що масове насилля у школах стане традиційним для Росії. Не можна продукувати зовнішнє насилля і лишатись «білим і пушистим» усередині.
А тепер щодо України. Не зважаючи на війну, ми все–рівно перебуваємо в близькому інформаційному просторі. Навіть групи смерті в соцмережах зайшли в Україну з Росії. Щоправда, з другої хвилі.
Проблема цькувань у дитячих колективах залишається актуальною і для нас. Так, Росія за кількістю ініціаторів та жертв булінгу випереджає Україну, відповідно до досліджень ВООЗ. Однак, ми все рівно займаємо одні з перших позицій у Європі - 7 місце у світі за кількістю переслідувачів та 9 місце – за кількістю жертв цькування серед 15-ти річних.
Чи залишається для нас нагальним популяризація насилля як механізму вирішення проблем? П’яні розбірки з гранатами та агресія на більшості масових заходів протесту лише підтверджують це.
Тому не такі гострі як в Росії, але передумови до масового насилля в Україні є. І як тільки відбудеться перший випадок спрацює принцип доміно. Питання лише у тому, наскільки ми будемо до цього готові.