«Привид» Роберта Харріса. Уривок із книги

Адам Ленґ, колишній прем’єр-міністр Великої Британії, займав цю посаду довше за будь-якого іншого політика. Його кар’єра стрімко закінчилася після того, як він став на бік Америки у війні з терором. Покинувши свій пост з ганьбою, Ленґ ховається у віддаленому будинку на березі океану, де за допомогою помічника пише свої потенційно вибухонебезпечні мемуари. Але помічник Ленґа раптово зникає, а згодом його знаходять мертвим.

Завершити писати мемуари пропонують людині, яку називають привидом — літературним рабом. Він погоджується і летить до Америки, щоб у розкішному маєтку Ленґа закінчити книгу. Але згодом, дізнавшись про жахливі обставини смерті свого попередника, усвідомлює, що припустився фатальної помилки. Невдовзі привид виявляє, що експрем’єр-міністр — це не просто харизматичний політик, це людина, у якої у минулому є таємниці, здатні змінити світову політику... Роман «Привид» було екранізовано.

РОЗДІЛ 1

Одна з найбільших переваг літрабства — нагода зустрічатися з цікавими людьми.

Ендрю Крофтс. «Літрабство»

Почувши, як загинув МакЕра, мені слід було встати й піти. Тепер я це розумію. Мені слід було сказати: «Ріку, вибач, це не для мене, я такого не люблю», допити й піти. Але цей Рік був надто гарним оповідачем — я часто подумував, що йому належало б бути письменником, а мені — літагентом, — бо щойно він починав повістувати, я не міг не слухати, і ще до завершення оповіді я був на гачку.

Того дня під час ланчу Рік розповів мені таке.

У позаминулу неділю МакЕра сів на останній пором, що курсував між Вудс-Голом у штаті Массачусетс і Мартас-Віньярдом. Я згодом вирахував, що це сталося 12 січня. Було ще вилами по воді писано, чи відбудеться рейс. З півдня завзявся буревій, і кілька останніх рейсів скасували. Проте до дев’ятої вечора буревій трохи ослаб, і о 21.45 капітан вирішив, що можна віддати швартові. Пором був переповнений, але МакЕрі вдалося знайти місце для своєї машини. Він припаркувався в трюмі й піднявся на палубу, щоб подихати свіжим повітрям.

Більше його ніхто живим не бачив.

Переправа на острів зазвичай займає 45 хвилин, але того вечора погода значно уповільнила рух: швартувати судно у двісті футів завдовжки при вітрі 50 вузлів — це, як висловився Рік, не жарти. Пором дістався до Віньярд-Гейвена близько одинадцятої вечора, і машини почали з’їжджати на берег — всі, крім нового спортивного «Форда Іскейпа» жовтувато-коричневого кольору. Розпорядник по гучномовцю попросив власника підійти до своєї машини, бо вона заважала водіям позаду неї. Коли власник не з’явився, члени екіпажу перевірили двері, котрі виявилися незамкнутими, і тому викотили великий «Форд» на пристань. Потім судно ретельно обстежили: сходовий колодязь, бар, туалети, навіть рятувальні шлюп­ки — пасажира ніде не було. Зв’язалися з терміналом у Вудс-Голі й попросили перевірити, чи не зійшов хтось на берег до відплиття порому та випадково запізнився на посадку, — не було таких. Тоді посадовець із Массачусетської пароплавної компанії нарешті зв’язався з відділом берегової охорони у Фалмуті та повідомив про можливе падіння людини за борт судна.

Поліція перевірила номер «Форда» й з’ясувала, що автомобіль зареєстрований на такого собі Мартіна С. Райнгарта з Нью-Йорка, хоча вдалося з’ясувати, що той перебував на своєму ранчо в Каліфорнії. На той час на східному узбережжі було близько півночі, а на західному — дев’ята вечора.

— Це саме той Марті Райнгарт? — перебив я.

— Атож, він.

Райнгарт тут же підтвердив поліції телефоном, що «Форд» належав йому. Він тримав його у своєму домі на Мартас-Віньярді для власного користування й для друзів улітку. Він також підтвердив, що, попри пору року, там наразі гостювала група людей. Сказав, що його помічник туди зателефонує й дізнається, чи хтось брав машину. За пів години помічниця Райнгарта зв’язалася з поліцією й повідомила, що один із гостей справді пропав, його звуть МакЕра.

Наступні дії довелося відкласти до світанку. Та це й байдуже, бо всі розуміли, що якщо пасажир упав за борт, тепер шукатимуть труп. Рік належить до тих дражливо міцних американців, яким уже за сорок, але які мають вигляд дев’ятнадцятирічних і мучать своє тіло велосипедами й каное. Він це море знає: якось Рік проплив на каяку навколо острова, здолавши за два дні шістдесят миль. Пором із Вудс-Голу перепливав протоку там, де протока Віньярд зустрічалася з протокою Нентакіт, а води там небезпечні! У високий приплив видко, як течії перетягують на свій бік величезні буї в каналі. Рік похитав головою. У січні, у буревій зі снігом? Ніхто не виживе більш ніж п’ять хвилин.

Наступного ранку місцева жінка знайшла тіло, викинуте на берег за чотири милі біля бухти Ламберта. Водійське посвідчення, знайдене в гаманці, підтверджувало, що це Майкл Джеймс МакЕра — 50 років, житель Белема, південного передмістя Лондона. На згадку про це тоскне й нудне передмістя в мені прокинулося співчуття: бідолаха загинув далеченько від дому. У паспорті МакЕри найближчим родичем значилася мати. Поліція відвезла труп до маленької трупарні Віньярд-Гейвена, а потім поїхала до домівки Райнгарта повідомити новину й забрати когось із гостей на впізнання.

Це було ще те видовище, сказав Рік, коли той гість побачив тіло:

— Закладаюся, працівники трупарні досі його згадують.

На місці була патрульна машина з синьою блималкою з Едґартауна, другою приїхали чотири озброєні охоронці, які перекрили будівлю, а третьою — броньованою — прибув добре упізнаваний чоловік, який ще півтора року тому був прем’єр-міністром Великобританії та Північної Ірландії.

***

Ідея ланчу належала Ріку. Якби він не зателефонував мені напередодні ввечері, я б навіть не знав, що він у місті. Рік наполіг, щоб ми зустрілися в його клубі. Власне, це був не його клуб — він був членом подібного пристановища на Мангеттені, члени якого натомість мали право відвідувати обіди в Лондоні, — але йому подобалося так казати. Під час ланчу сюди пускали лише чоловіків. Кожний відвідувач носив темно-синій костюм і, як правило, йому було за шістдесят: я після закінчення університету ніколи не почував себе таким молодим. Зимове небо назовні давило на Лондон, як великий сірий нагробок. Усередині жовте світло трьох величезних канделябрів відбивалося від темних полірованих стільниць, сяяло на столовому сріблі й у рубінових карафках з кларетом. На картці, що лежала між нами, повідомлялося, що ввечері відбудеться щорічний клубний турнір із коротких нардів. Це чимось нагадувало уявлення чужинців про Англію: зміну варти біля Букінгемського палацу або будівлі парламенту.

— Дивно, що преса промовчала, — сказав я.

— О, були згадки. Ніхто не робив з цього таємниці. Були й некрологи.

Тепер, роздумуючи про ті події, я нечітко пригадую, що бачив щось подібне. Але я працював по п’ятнадцять годин на день цілий місяць, дописуючи нову книжку — автобіографію футболіста, — і світ поза моїм кабінетом розпливався в імлі.

— Чому експрем’єр-міністр попхався на упізнання чоловіка з Белема, який впав з порома в Мартас-Віньярді?

 — Майкл МакЕра, — оголосив Рік з виразною мімікою людини, яка пролетіла три тисячі миль, щоб розповісти мені кінцівку цікавої історії, — допомагав йому писати мемуари.

На цьому — у тому паралельному житті — я висловив ввічливі співчуття літній місіс МакЕрі («яке потрясіння втратити дитину в такому віці»), склав лляну обідню серветку, допив вино, попрощався й вийшов на холодну лондонську вулицю, а попереду на мене чекала моя непримітна кар’єра. Натомість я перепросив, пішов до клубного туалету й глибокодумно подзюрив, роздивляючись несмішну карикатуру в «Панчі».

— Ти розумієш, що я не знаюся на політиці? — спитав я, повернувшись з туалету.

— Але ж ти голосував за нього!

— За Адама Ленґа? Авжеж. Усі голосували за нього. Він не був політиком. Він був шаленцем.

— Ну, у тому й річ. Кого цікавить політика? У кожному разі, друже, йому потрібний фаховий літраб, а не ще один бісовий політикан.

Він озирнувся навкруги. Залізне правило клубу забороняло обговорення ділових питань в його стінах, що було проблемою для Ріка, бо його нічого іншого не цікавило.

— Марті Райнгарт запропонував йому за мемуари десять мільйонів доларів на двох умовах. По-перше, книжка мала потрапити до книгарень упродовж двох років. По-друге, Ленґ не чіпатиме проблему боротьби з тероризмом. Але я чув, що в нього там ще й кінь не валявся. На Різдво з’ясувалося, що справи з мемуарами кепські, і Райнгарт надав Ленґу власний заміський дім на Мартас-Віньярді, аби ніщо не відволікало його й МакЕру від роботи. Гадаю, на МакЕру чинили великий тиск. Державний медексперт виявив у нього в крові достатньо бухла — у чотири рази більше за норму для водіїв.

— То ж це нещасний випадок?

— Нещасний випадок? Самогубство? — Рік недбало махнув рукою. — Хтозна. І яке це має значення? Його вбила книжка.

— Це надихає, — сказав я.

Доки Рік вів далі, я уп’явся у свою тарілку й уявив, як експрем’єр дивився на біле обличчя покійного помічника в трупарні — дивився, так би мовити, на дух літраба. Що він відчував? Я завжди питаю клієнтів про це. На стадії інтерв’ю я загадую це питання сотню разів за день: Що ви відчували? Що ви відчували? Здебільшого вони не можуть відповісти, й тому наймають мене, аби доповнити їхні спогади: під кінець успішної співпраці я краще за них втілюю їхнє єство. Щиро кажучи, мені подобається цей процес: короткочасна можливість стати кимось іншим. Звучить страшно? У такому разі дозвольте додати, що для цього потрібна ще й справжня фаховість. Я не лише витягаю з людей їхні життєві історії, але й наділяю їх життям, яке доти лишалося непомітним, іноді я даю їм життя, про яке вони уяви не мали.

Я спитав:

— Я мав чути про МакЕру?

— Так, і не кажи, що не чув. За прем’єрства Ленґа він працював помічником. Спічрайтер, аналітик, стратег. Коли Ленґ пішов у відставку, МакЕра залишився з ним і керував його офісом.

Я поморщився:

— Я не знаю, Ріку.

Під час ланчу я в пів ока спостерігав за старим телеактором за сусіднім столом. За мого дитинства він був доволі відомим і грав у ситкомі батька-одинака, що виховував дівчаток-підлітків. Зараз, коли актор встав і, похитуючись, почвалав до виходу, він мав такий вигляд, ніби виконував роль власного трупа. Ось за таких осіб я й писав їхні мемуари: для людей, що зіслизнули на кілька сходинок драбини популярності, або для тих, кому залишалося здолати ще кілька сходинок догори, або для тих, хто чіплявся за місце на вершині й ладен був заплатити за роботу, доки лишався час. Якоїсь миті я збагнув, наскільки дивацька ідея співпраці з прем’єр-міністром у написанні його мемуарів.

— Не знаю... — почав я, але Рік мене урвав:

— Корпорація Райнгарта починає непокоїтися. Завтра вранці в їхньому лондонському офісі відбудеться розбір польотів. Сам Меддокс летить з Нью-Йорка, щоб представляти компанію. Ленґ надсилає адвоката, який вів переговори про попередню угоду, — це найкращий юрист у Вашингтоні, дуже спритний хлопець на ім’я Сідні Кролл. У мене є інші клієнти, яких я можу рекомендувати на цю справу, тому, якщо ти не хочеш, то просто так і скажи. Хоча, з огляду на їхні вимоги, ти — найліпша кандидатура.

 — Я? Ти жартуєш.

— Ні, повір. Їм треба щось радикальне — ризикни. Це великий шанс для тебе. Грубі гроші. І дітки не помиратимуть з голоду.

— У мене немає дітей.

— Ні? — Рік хитро підморгнув. — А в мене є.

***

Ми попрощалися на східцях клубу. На Ріка чекав автомобіль з заведеним двигуном. Він не запропонував підвезти мене, і я запідозрив, що він поспішає до іншого клієнта, якому він, як оце мені, теж втелющить якусь вигадку. Цікаво, чи є якийсь збірний іменник на означення гурту привидів, тобто літрабів? Компанія? Збіговище? Зборище? У кожному разі Рік мав на обліку купу таких, як я. Погляньте на списки бестселерів — і художніх, і публіцистичних творів; ви будете вражені, але чимало з них написали привиди, тобто літраби. Ми — фантомні працівники, які тримають видавничу справу на ходу, або невидимі працівники світу Волта Діснея. Ми метляємося по підземних тунелях знаменитості, з’являємося тут і там у шатах того або іншого персонажа, зберігаємо безшовну ілюзію магічного королівства.

— Побачимося завтра, — сказав Рік і драматично зник у вихлопах двигуна — Мефістофель за 15% комісійних. Я хвильку постояв у нерішучості, і якби перебував в іншій частині Лондона, то, можливо, ситуація склалася б інакше. Але я виявився на тій вузькій території, де Сохо тулиться до Ковент-Ґарден: засмічена ділянка порожніх театрів, темних алей, червоних ліхтарів, забігайлівок і книгарень — стільки книгарень, що починає паморочитися від самого погляду на них: від дрібних вузьких дилерів на Сесіл-Корт і до монстрів, які працюють зі знижками на Черинґ-Кросс-роуд. Я часто відвідував одного такого монстра, щоб подивитися, як виставляють мої книжки, і ось що я тепер зробив. Зайшов туди й потертим червоним килимом подався до відділу «Біографії й мемуари», а там від «Знаменитостей» перейшов до «Політики».

Мене здивувало, скільки там було видань про колишнього прем’єр-міністра: ціла полиця — від ранньої агіографії «Адам Ленґ: державний діяч нашого часу» і до останнього партацтва «Починаючи від Адама та Єви? Збірник брехні Адама Ленґа», написаного тим же автором. Я взяв найгрубшу біографію й переглянув розділ зі світлинами: маля Ленґ стоїть біля муру сухої кладки й годує овечку молоком з пляшки; Ленґ у ролі леді Макбет у шкільному театрі; Ленґ у костюмі курчати в кембридзькому аматорському театрі «Рампа»; кам’янолиций Ленґ як банківський службовець у 70-ті роки; Ленґ з дружиною й малими дітьми на порозі нового будинку; Ленґ із трояндою в петлиці махає рукою з відкритої верхньої платформи омнібуса в день його обрання до парламенту; Ленґ з колегами, зі світовими лідерами, з попзірками, з солдатами на Близькому Сході. Лисий покупець у пом’ятому шкіряному плащі, що оглядав полицю поряд зі мною, вирячився на обкладинку. Він затис однією рукою ніс і зобразив спускання води в туалеті.

У картотечній шафі за книжковими полицями я пошукав картку «МакЕра, Майкл». На нього було тільки п’ять або шість малозначущих посилань; тобто, навряд чи хтось поза партією й урядом чув про нього, — тож дідько з тобою, Ріку, подумав я. Тоді повернувся до розділу світлин і знайшов фото прем’єр-міністра, який сидів за столом на роботі, а за його спиною стояв увесь персонал з Даунінґ-стріт. У текстівці зазначалося, що Майкл МакЕра — огрядний чоловік у задньому ряду. Він був трохи не в фокусі — блідий, неусміхнений, темноволоса пляма. Я придивився до нього уважніше. Він мав вигляд непривабливого неадеквата, що все життя переймається політикою, примушуючи таких людей, як я, не відриватися від спортивних шпальт. Ви знайдете такого МакЕру в будь-якій країні й у будь-якій системі: він завжди стоїть позаду лідера й керує політичною машиною — замащений інженер у казані влади. І такій людині доручили літрабити мемуари за десять мільйонів доларів? Як фахівець я відчув образу. Я купив стосик потрібних для роботи видань і вийшов з книгарні з більшим переконанням, що, ймовірно, Рік мав рацію; можливо, я найбільше пасував до такої роботи.

Саме коли я вийшов на вулицю, вибухнула чергова бомба. З усіх чотирьох виходів метро на Тоттенхем-Корт-роуд ринула хвиля людей, як ливна вода з засміченої каналізації. З гучномовців лунало щось про «аварію на Оксфорд-Циркус». Це наче гостра романтична комедія: «коротка зустріч» разом із Війною з терором. Я йшов хідником, не знаючи, як потрапити додому — таксі, як погані друзі, завжди зникають при перших проявах біди. У вітрині одного з великих магазинів електротехніки натовп дивився випуск новин на екранах десятка телевізорів: ракурс з повітря «Оксфорд-Циркус», чорний дим бухає зі станції метро, спалахи помаранчевого полум’я. У рухомому рядку внизу екрану повідомлялося про терориста-смертника, багато вбитих і поранених і номер телефону аварійної служби. Над дахами будівель зависав і колував гвинтокрил. Я чув запах диму: їдкої суміші дизельного палива, від якого червоніли очі, та палаючого пластика.

Додому я йшов дві години, тягнучи важку пластикову торбу з книжками: по Мерилебон-роуд і потім на захід до Паддінгтона. Як завжди, залізничні станції й метро перекрили для пошуку інших бомб. Рух з обох боків проспекту зупинився і, як сталося й минулого разу, міг відновитися тільки ввечері. (Я подумав: а якби Гітлер знав, що, аби спаралізувати Лондон, йому не потрібні військово-повітряні сили, — вистачило б дурманного підлітка з пляшкою відбілювача і торби з гербіцидами). Час від часу поліцейське авто й карета швидкої допомоги вмикали сирени й заїздили на хідник та мчали по ньому, намагаючись проїхати по провулку.

Я тягнувся уперед до сонця на схилку.

Десь о шостій я дістався до свого помешкання. Воно обіймало два верхні поверхи у висотці з тинькованими стінами. Місцеві називали наш район Ноттінг-Гілл, а на пошті — Північним Кенсінґтоном. У ринвах тут виблискували використані шприци, а навпроти, у шаріатській різниці здійснювався забх . Зловісне місце. Але з мезоніну, де був мій кабінет, відкривався краєвид Західного Лондона, не гірший, ніж зі хмарочоса: верхи дахів, сортувальні станції, автомагістралі й небо — величезне небо міської прерії з вогнями літаків, які сідали в Гітров. Я купив помешкання тільки заради цієї панорами, а не через базікання агента з нерухомості про джентрифікацію — це все балачки про те, що велика буржуазія повертається сюди ще рідше, ніж до центру Багдаду.

Кейт вже була вдома й дивилася новини. Кейт: я й забув, що вона обіцяла прийти ввечері. Вона була моєю... Хтозна, як її назвати. Абсурдно називати її подругою: після тридцяти подруг не заводять. І співмешканка не пасує, бо ми не жили під одним дахом. Кохана? Не смішіть. Коханка? Дайте спокій. Наречена? Звичайно, ні. Гадаю, треба було здогадатися, що є щось зловісне в тому, що за сорок тисяч років розвитку людської мови не з’явилося такого слова, яке описувало б наші стосунки. (Насправді її звали не Кейт, між іншим, але мене то не обходило. У кожному разі воно пасувало їй краще за справжнє ім’я: вона виглядає як Кейт, якщо ви розумієте, про що я, — чуттєва й зухвала, схожа на дівчинку, але завжди бажає бути хлопцем. Вона працює на телебаченні, але не будемо їй це закидати).

— Спасибі, що турбувалася й подзвонила. Я ледь живий, але не зважай на це, — поцілував її в маківку, кинув книжки на диван й пішов до кухні по віскі. — Усе метро стоїть. Довелося йти пішки аж від Ковент-Ґардена.

— Бідасику мій, — донеслася її відповідь. — О, ти ходив по магазинах.

Я наповнив келих водою з-під крана, відпив половину, потім долив віскі й зробив ковток. Раптом згадав, що треба було зарезервувати столик у ресторані. Коли я повернувся до вітальні, вона витягала по одній книжки з торбинки.

— Нащо тобі це? — спитала вона, підвівши погляд на мене. — Ти ж не цікавишся політикою.

І тут вона все зрозуміла, бо була спритною, спритнішою за мене. Вона знала, коштом чого я живу, знала, що я мав зустрітися з літагентом, і знала все про МакЕру.

— Тільки не кажи, що тобі запропонували стати йому літ­рабом, — вона розреготалася. — Це ж не серйозно, — Кейт намагалася перетворити це на жарт і вимовила останню фразу з американським акцентом, як тенісист кілька років тому... Але я помітив її засмученість. Вона ненавиділа Ленґа й почувалася зрадженою ним. Вона колись була членом партії. І про це я теж забув.

— Може, ще нічого не вийде, — сказав я і відпив з келиха.

Вона повернулася до випуску новин, але тепер її руки були тісно складені на грудях, що є знаком невдоволення. Рухомий рядок повідомляв, що загиблих семеро і, ймовірно, буде більше.

— А якщо запропонують таку роботу, ти погодишся? — спитала вона, не повертаючи голови.

Від відповіді мене врятував диктор, який оголосив про пряму трансляцію Нью-Йорка, щоб вислухати реакцію експрем’єра, і тут раптом з’явився Адам Ленґ на подіумі з написом «Волдорф-Асторія», звідки він нібито звертався до учасників ланчу.

— Ви вже чули трагічну новину з Лондона, — сказав він, — де знову сили фанатизму й нетерпимості...

Усе сказане того вечора непридатне для друку. То була майже пародія на те, що політик мав би сказати після терористичної атаки. Але, дивлячись на Ленґа, ви подумали б, що саме його дружину й дітей розірвало при вибуху. Він мав хист відновлювати й ушляхетнювати політичні кліше завдяки силі свого виконання. Навіть Кейт ненадовго принишкла. Тільки коли той замовк і його в основному жіноча, літня авдиторія піднялася для оплесків, вона прошепотіла:

— Що він узагалі робить у Нью-Йорку?

— Виступає з лекціями.

— А чому тут не читає лекцій?

— Напевно, тому що тут ніхто не заплатить йому сотню тисяч доларів за раз.

Кейт вимкнула звук.

Після тривалої павзи вона повільно сказала :

— Колись, коли королі починали війну, то брали на себе головний удар у битвах... ну, ніби подавали приклад. Тепер вони їздять у броньованих авто з озброєними охоронцями й заробляють статки за три тисячі миль від нас, поки ми розгрібаємо наслідки їхніх дій. Я просто не розумію тебе, — вона нарешті повернулася й вперше подивилася на мене. — Я розповідала тобі про нього не один рік як про «військового злочинця», а ти сидів, кивав і погоджувався. А тепер ти збираєшся писати для Ленґа пропаганду та збагачувати його. І ні на що ти тепер не зважаєш?

— Стривай, — сказав я. — Високі то пороги, та не наші ноги. Ти місяцями намагалася взяти в нього інтерв’ю. У чому ж відмінність?

— У чому відмінність? Боже! — вона стисла кулачки — ці тонкі білі руки, які я так добре знав, — і підняла їх у розпуці — чи то пазурі, чи то кулаки. Жили нап’ялися. — У чому відмінність? Ми хочемо притягти його до відповідальності, у тому й відмінність! Загадати йому правильні питання! Про тортури, про бомбардування і про брехню! Не твоє: «Що ви відчували?» Боже! Змарновано стільки клятущого часу!

Вона підвелася й пішла до відпочивальні, щоб зібрати торбинку, яку вона завжди приносила з собою, коли планувала залишитися на ніч. Я чув, як вона шумно вкидала до неї губну помаду, зубну щітку й парфумовану воду. Я знав, що якщо увійду, то зможу все залагодити. Либонь, вона теж на це чекала: у нас бували й гірші чвари. Мені просто слід було визнати її правоту та свою нездатність до такої роботи, а потім підтвердити її моральну та інтелектуальну перевагу в цьому й в усьому іншому. Для визнання провини навіть слова не потрібні: щоб призупинити вирок, вистачило б значущих обіймів. Але, по правді, маючи того вечора вибір між її самовдоволеним лівацьким моралізаторством і перспективою попрацювати з так званим військовим злочинцем, я віддав перевагу військовому злочинцю. Тому я й далі дивився телевізор.

Іноді мені сниться кошмар, в якому усі жінки, з якими я переспав, збираються разом. Це цілком пристойний, не надто великий гурт... якщо, скажімо, це гульня, то всі чудово вмістилися б у вітальні. І якби, не доведи Господь, подібна зустріч колись відбулася, то Кейт, безперечно, була б почесною гостею. Для неї й стілець знайшовся б, любо в келих постійно доливали б, а вона сиділа б у центрі неймовірного гурту, аналізуючи мої моральні та фізичні вади. І вона переймалася б цим найдовше.

Йдучи, Кейт не грюкнула дверима, а чемно їх зачинила. Це було стильно, подумав я. Кількість загиблих на телеекрані зросла до вісьмох.

Александр Красовицкий Александр Красовицкий , Генеральный директор издательства «Фолио»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram