Історія генерала
Він стояв уже декілька хвилин нерухомо біля невеликого вікна в коридорі й просто дивився на сосни. Хвойне гілля, підсвічене теплим осіннім світлом, відкидало в кімнату химерні колючі тіні. Останні роки його життя оточувала чужа нам всім краса київської Пущі-Водиці, де я часто жила малою. Його сімдесятирічне тіло виглядало дуже худим і якимось натягнутим, ніби струна. Порожні рукави кольору хакі звисали з плечей. Другий день температура не спадала, і вже сорок вісім годин він нічого не їв. Одним з методів лікування, у який він свято вірив, було голодування. Проте навіть у цьому стані Василь Степанович не виглядав кволим. З ідеально прямою поставою та суворим поглядом. На висушеному обличчі, порізаному зморшками, не було сліду тепла бабиного літа. І без того рідке сонячне світло в тому будинку гасили темно-зелений піксель і важка атмосфера.
В історію Василь Петров назавжди увійде як двічі Герой Радянського Союзу, кандидат військових наук, автор трьох томів книги про війну «Минуле з нами», людина-легенда, артилерист, який втратив руки на війні, але повернувся до товаришів на фронт. Як писали радянські журналісти, «доля зберегла його, щоб людство могло зрозуміти, на що воно здатне». Генерал любив котів, вареники з вишнями, цитував «Іліаду» й «Одіссею» і ніколи не говорив про війну. До кінця днів залишався в українській армії. Він не любив переможних парадів, але любив рідне Приазов'я Запорізької області — край, тепер окупований Росією.
Його історія залишилася б тільки для підручників і, може, ще Музею історії Києва, от тільки, як не дивно, знову актуальною її зробило російське вторгнення. Тепер зі шпальт газети «Комсомольская правда», яку безкоштовно роздають на окупованих територіях півдня України, на мене дивиться рідний портрет.
Натхненний пропагандистський текст колишнього члена Спілки журналістів України, а тепер поплічника окупаційної влади, згадує про бойові подвиги Василя Петрова і Сталіна. Він і його колеги-пропагандисти з численних історичних блогів, а також депутати Думи прагнуть зробити історію моєї родини символом окупації.
Та в їхніх історіях бракуватиме кількох деталей. Звідти зникне історія про те, що брат Василя Петрова загинув дитиною від Голодомору.
У пам'яті зринає маленька кухня, покійна бабуся, що добре поставленим голосом учительки української мови та літератури диктує журналістці газети «Факти»:
– Це було у 20 роках на узбережжі Азовського моря, у нашому рідному Приазов’ї. У діда Степана, мого батька, який тоді жив у селі Дмитрівка, народилися два сини. Одного назвали Степан, а іншого — Василь. Коли молодшому було пʼять років, він разом з батьком і старшим братом посадили два дубки, які за давньою українською традицією символізували могутність і довговічність роду. Обидва брати доглядали їх і поливали, аж поки ті дерева не прийнялися та не почали рости. От тільки через деякий час дуб Степана засох. Зажурився тоді батько — бути біді. «Погано, що дерево засохло, в народі кажуть, що це нехороша прикмета». Так і сталося.
Як почався голод і їсти стало нічого, бабуся сказала:
— Йдіть, хлопці, до мачухи в село. У них сімʼя рибаків, і це ваш шанс на порятунок.
Малі, 8 і 12 років, вирушили в дорогу, от тільки тоді не було ані мап, ані телефонів. Загубилися діти по дорозі, та й пішли, блукаючи аж 40 кілометрів. Старший Степан так і не дійшов. Скільки його потім не шукали — так і не дізналися, що з ним сталося. Василь, коли прийшов, був схожий на мерця. Худий, блідий, голодний, штанці на ньому ледь трималися…
Той дуб на подвір’ї згодом став приводом не повірити похоронкам. «Живий наш Вася, бо росте його дуб».
Тепер же в пропагандистських опусах прадід Степан, батько Василя Петрова, селянин, якого відправили на пів року на виправні роботи на Біломорканал за крадіжку пляшки солярки, раптом стає героїчним борцем Білої гвардії за відновлення царської Росії. І ні в кого зі споживачів нової російської історії не виникає питань, чому це білогвардійця відправили в табори тільки на пів року…
У контексті переговорів президент України Володимир Зеленський наголосив, що йому не потрібні «всі ці історичні балачки, щоб завершити війну».
Утім один погляд на «Комсомольскую правду» з окупованих територій показує, наскільки Путіну важлива історія. На територіях, контрольованих Росією, ця сама історія не тільки переписується, вона оживає.
Як в анекдоті про Іванова
«Це типова радянська газета. Ах, ти ж не пам'ятаєш… Ти вже такого не застала? Як в анекдоті про Іванова», — коментує мій знайомий, який спеціально зберіг примірник газети, щоб передати мені.
Він розповідає анекдот епохи розквіту комунізму. На партзборах голова розповідає: «Ось ми побудували завод». Один робітник дивиться у вікно і каже: «Та он за вікном тільки стіни, нема заводу». — «Ми відродили виробництво». — «Та я он за вікно дивлюся — самі руїни. Нема там виробництва». — «Ви, Іванов, замість того, щоб у вікно дивитися, газету “Правда” читайте».
На головній шпальті «Комсомольской правди» — цитата Володимира Путіна про нові робочі місця в регіонах, велика стаття про вдосконалення виробництва на мелітопольському заводі «Світанок», про те, що лікар-травматолог отримав премію на всеросійському конкурсі медицини, поряд невелика згадка про лікарів, про цілющі курортні властивості Молочного лиману, «раю для туристів», про дитячий санаторій, відкритий після ремонту. У статті про «залізних птахів» розповідають про те, що 12-річні діти на уроці «Забезпечення безпеки та захисту Батьківщини» збирають безпілотники. Зазначають: щоб викладати цей курс, учитель пройшов курси підвищення кваліфікації в Криму.
…Рік минув з дня випуску газети. Сьогодні за вікном в Іванова — ім'я мого співрозмовника вигадане, щоб зберегти анонімність, — сильні пориви вітру. Ще з його вікна видно Азовське море, трохи порту і порожні вулиці Бердянська, з якого від початку великої війни виїхали понад 70 відсотків населення.
У цього невеликого міста з українською столицею, тепер постійно бомбардованою російськими військами, зараз більше спільного, ніж з Москвою. Відключення світла й опалення — проблеми, про які до повномасштабного вторгнення тут не знали. З моменту підриву Каховської ГЕС води раптом теж не вистачає.
«У нашому гетто сьогодні свято — уже два дні працює ліфт», — каже мені Іванов, який, попри свій поважний вік, ходить сходами. План підвищення кількості лікарів, про який згадували в газеті, очевидно, ще не зовсім добре працює, тому що, як зазначають, для спеціалізованого лікування потрібно їхати в найближче російське місто Ростов-на-Дону, за 200 кілометрів. У Олени, яка живе на контрольованій Україною території, 2022 року в Бердянську помер брат, тому що швидка їхала три години. Тепер швидкі приїжджають, тільки за власне транспортування до машини пацієнти відповідають самі, бо не працюють ліфти. Серед позитиву говорять про будівництво нових доріг і збільшення кількості завезених продуктів.
До повномасштабного вторгнення влітку в Бердянську вирувало життя, ще з 90-х його набережні були заповнені приїжджими у яскравому вбранні. Ці люди були принциповим джерелом заробітку на весь рік. Звуки дискотек не давали місцевим спати, а довжина спідниць деяких панянок ставала джерелом пліток для місцевих бабусь. На пляжах нікуди було впасти яблуку.
Зараз інакше. І як позитив місцеві кажуть, що за відсутності людей відновилася природа.
Місця і квартири тих, хто поїхав, тепер зайняли сім'ї з Росії та родичі російських військових. На запитання, чи намагаються вони якось асимілюватися, Іванов відповідає: «Ні, тут скоріше очікування, що ми повинні асимілюватися до них».
Невеликої соціальної допомоги, яку він отримує, вистачає, щоб вижити. Та багато йому й не потрібно. «Ми тут живемо тільки сьогоднішнім днем. Прокинулися — і добре», — каже співрозмовник і зазначає, що наша розмова видалася напрочуд довгою, зазвичай переривається набагато раніше.
Тут навчилися жити тихо, «не ставити багато запитань», особливо ті, хто не підтримує окупацію.
Іванов має імунітет до пропаганди, він колишній співробітник інтелектуальної сфери, багато їздив і багато читав. Він не має телевізора, а у вільний час перечитує Борхеса і Джека Лондона. До останнього жив із заощаджень, але потім мусив змінити декілька низькокваліфікованих робіт.
У нового режиму тепер є й багато прихильників, тих, хто схвалює окупацію, чіпляє георгіївські стрічки. Врешті-решт, за словами очевидців, нова влада одразу зорієнтувалася в місті, адреси проукраїнських активістів мала заздалегідь.
Є й ті, хто за декілька років почав змінювати позицію. Олена, колишня корінна жителька, каже, що її друзі мусили виїхати і залишити маму. Інакше вони просто закінчили б десь на підвалі. Іноді на підвал потрапляли випадкові люди, як-от жінка, яка просто доглядала за покинутою квартирою тих, хто не подобався новій владі. Мати активіста, яка два роки була проукраїнською, раптом змінила позицію, заявивши, що діти покинули її навмисно, і припинила будь-яке спілкування з ними.
Інша жінка, Лідія, яка все життя розмовляла українською і на початку війни просила Україну не покидати їх, тричі за нашу розмову традиційно запитує: «Вони нас, мабуть, зараз слухають». Наприкінці розмови раптом заявляє: «Може, не потрібно було починати цю війну».
Відчуття, що «вони слухають», не покидає, воно в напруженості тону співрозмовників.
Для виживання є свої правила. «Не потрібно вдивлятися в людей на вулицях, говорити слід тихо — так можна уникнути багатьох проблем», — зазначає Іванов.
Його слова підтверджує історія іншої жительки, яка до останнього не хотіла йти на роботу до окупантів, попри численні пропозиції. Проте заощадження поступово танули, а покинути хворих батьків вона не могла. Так жінка й опинилася на «державній службі», от тільки роботу вона обрала таку, щоб «нічого не підписувати», щоб не звинуватили в колабораціонізмі, коли повернеться Україна. Оскільки російський паспорт отримала пізно, зарплата в неї менша. Те саме розповідає мені й пенсіонерка Лідія, у якої теж низька пенсія. Та й Україна не схвалює зрадників. Так, пенсіонери, які на відеодзвінку зізнаються, що отримують дві пенсії, позбавляються виплат з Києва. Розмови на роботі тепер теж лімітовані тільки робочими питаннями і привітаннями, бо ніколи не знаєш, чи твій друг усе ще друг.
Шум у слухавці стає сильнішим, зв'язок постійно переривається. «Я живу своє життя ніби поряд. Я став тепер чужим у власному місті», — сумно каже мені Іванов.